Зрада

Джорі постукав о пів на дванадцяту, коли репетиція скінчилася.

Мара впізнала його стукіт — три короткі, непевні, — і довго стояла за дверима, тримаючи руку на ключі. Потім відчинила. Він стояв на верхній сходинці, без ліхтаря, в тій самій чистій сорочці, в якій співав, і від нього пахло церковним воском і чимось міцним — Рідлі, мабуть, налив хористам після репетиції, як завжди наливав.

— Ти чула, — сказав він. Не спитав.

— Чула. У тебе гарний голос.

Він здригнувся, як від удару.

— Не треба.

— Я серйозно. — Вона відступила, пропускаючи його. — Заходь. Чаю?

Він увійшов, але не сів. Стояв посеред кухні, величезний, розгублений, зачіпаючи плечем лампу, тож тіні гойдалися по стінах.

— Данмор говорив зі мною, — сказав він. — Учора, після тебе. І сьогодні, перед репетицією. Довго. — Він ковтнув. — Він сказав: якщо ти не станеш, Ханна піде до Тільди. Що Тільда розбирає слова. Що Гелен у дев'ять років ледь не пішла за нею — її на краю поля впіймали, в самій сорочці, в ніч жнив. Що в Брандів це в крові. — Він підвів на неї очі. — Це правда? Тільда розбирає?

— Не знаю, — чесно сказала Мара. — Можливо.

— Тоді як ти можеш…

— Джорі, — сказала вона. — Послухай мене. Я говорила з нею.

Він замовк.

Вона розповіла. Про перерву, про пил у сонячному світлі, про «міс, а коли додому?». Про міс Грей, яка обіцяла прийти. Про те, що Ханна засміялася разом із дітьми на вигоні. Про те, що їй холодно нагорі. Вона розповіла про рядок, який записала ввечері, — шість тактів униз, додому, — і хотіла показати йому блокнот, але він не взяв.

— І ти її доспіваєш, — сказав він. — Ханну. В середу.

— Так.

— І назвеш імена. Уголос. Усі дванадцять.

— Так.

— А потім поле, — сказав Джорі тихо, — назве решту. Сто сорок років імен. Мою матір. Мого батька. Мене — я тепер у хорі, Маро. Я перший голос. Я спадкоємець частки. — Він прихилився до одвірка, ніби ноги його не тримали. — Ти розумієш, що ти збираєшся зробити? З ними? Зі мною? Ти не знаєш, що буде потім. Ніхто не знає. Може, поле просто скаже. А може, воно…

— Її тримають у землі сто сорок років, Джорі.

— Я знаю!

Він крикнув це — вперше за весь час, що вона його знала, — і сам злякався свого крику. Лампа гойднулася. Вони стояли й дивилися одне на одного.

— Я знаю, — повторив він пошепки. — Я з восьми років знаю. Я просто… Я не можу, Маро. Я не можу вибирати між нею і ними. Вона мертва. А вони живі.

— Вона не мертва, — сказала Мара. — У цьому вся річ. Вона не мертва й не жива. Вона чекає.

Джорі дивився на неї довго. Потім розвернувся й вийшов, не сказавши більше ні слова, і вона чула, як він спускається чотирнадцятьма сходинками — важко, повільно, як старий, — і як грюкають унизу двері.

* * *

У вівторок уранці, за пів години до уроків, Мара відкрила фісгармонію.

Вона не збиралася. Вона просто хотіла ще раз зіграти свої шість тактів, поки нікого немає, — перевірити, чи не помилилася вночі в якійсь ноті. Зняла стос карт, підняла кришку, — і побачила порожній дерев'яний короб над міхами. Пил. Один сиплий язичок, відігнутий набік.

Журналу не було.

Вона стояла над відкритою фісгармонією, і їй здавалося, що підлога повільно йде з-під ніг, як іде палуба. Потім вона закрила кришку. Поклала зверху карти. Рівно, як лежали. І підійшла до вікна.

Над будинком містера Данмора, за церквою, з димаря йшов дим.

Ранок був теплий, безвітряний, сонячний — бабине літо, сказала б мама. В жодній хаті на вигоні печей не топили. Дим ішов тільки з одного димаря. Сірий, густий, рівний. Він піднімався стовпом і танув у синьому небі, і Мара дивилася на нього, доки на ґанку не затупотіли діти.

* * *

Вона провела уроки. Вона не пам'ятала потім жодного — тільки те, що Тільда цілий день дивилася на неї, а вона не дивилася на Тільду.

Після уроків вона пішла за церкву.

Сад містера Данмора був, як завжди, бездоганний — жодного бур'яну, жодного опалого листка. Але за сараєм, біля самої цвинтарної стіни, де Данмор, мабуть, палив садове сміття, була викладена цеглою яма для попелу. Мара перелізла через низьку огорожу — сама дивуючись, як легко їй тепер вдається лазити через огорожі й вікна, — і присіла над ямою.

Попіл був іще теплий. Сірий, дрібний, із чорними пластівцями. Мара розгорнула його палицею. Пластівці розсипалися. Коленкор палітурки згорів майже цілком — лишився тільки куточок, брунатний, обвуглений по краю. А під ним, у самій глибині, де не догоріло, — кілька клаптиків паперу. Жовтого, ламкого, з брунатними літерами.

Вона витягла найбільший. Обережно, кінчиками пальців, як витягають скалку. Клаптик був завбільшки з долоню, краї обвуглені, середина ціла. Тонкий похилий почерк, довгі хвостики в «д» і «у»:

«…Аске — найкраща в класі з лічби. Розв'язує в умі швидше, ніж я…»

Більше нічого не збереглося. Мара склала клаптик у сірникову коробку — ту, де раніше лежало темне зерно, — і поклала до кишені. І лише тоді зрозуміла, що в неї тремтять руки.

Знали двоє. Вона й Джорі. Фісгармонія. Зверху карти.

«Тоді не кажи мені, куди ти його сховала. Щоб я не знав».

* * *

Він чекав на неї біля шкільної хвіртки. Стояв, прихилившись до живоплоту, — як стояв тоді біля цвинтарної хвіртки в ніч у полі, — і дивився в землю. Коли вона підійшла, він підвів голову, і вона побачила його обличчя й зрозуміла, що йому не треба нічого казати. Але він сказав.

— Це я.

— Я знаю.

— Уночі. Після тебе. Я пішов до нього. — Слова виходили важко, по одному, як каміння з землі. — Він сказав… Він учора ще сказав: поки в неї є журнал, вона думатиме, що в неї є вихід. Поліція. Докази. Що вона сподівається поїхати й усе розповісти. А виходу немає, Маро. Міст, автобус, туман — ти сама бачила. Він сказав: без журналу їй не буде на що сподіватися. Вона заспокоїться. Стане. І Тільда буде в безпеці.

— І ти повірив.

— Я хотів, щоб Тільда була в безпеці. — Він дивився їй в очі, і це було гірше, ніж якби він відводив погляд. — І ти теж. Він сказав: про неї дбатимуть. Як про Ільзу. Їй не буде боляче.

— Як про Ільзу, — повторила Мара. — Яка шість років сидить у богадільні за ґратами й не може сказати жодного слова. І якій Агнес носить обід на таці. Ти це називаєш «дбати»?

Джорі зблід. Так, як, за його розповіддю, зблідла його мати, коли восьмирічний син сказав «тринадцять».

— У богадільні? — сказав він. — Ільза… тут? Вона тут?

Він не знав. Мара бачила, що він не знав. Йому теж сказали — «поїхала до сестри». Йому теж усе життя казали те, що зручно.

— Іди, Джорі, — сказала вона. Без злості. Просто втомлено. — Іди. Співай свій перший голос.

Він постояв ще секунду. Хотів щось сказати — вона бачила, як ворухнулися губи, — і не сказав. Повернувся й пішов через вигін, не до своєї хати, а кудись убік, до полів, і йшов, не озираючись, доки не зник за хатами.

* * *

Увечері вона сиділа на ґанку школи сама. Сонце сідало за пагорби. На вигоні було порожньо. До репетиції лишалося дві години, до ночі жнив — менше доби. Журналу більше не було. Лист Ільзи — три аркушики кульковою ручкою — ніхто б не сприйняв усерйоз. Клаптик у сірниковій коробці. Шість рядків у блокноті, записаних зі слів дев'яностоодинорічної старої, яка «плутається». Шість тактів нот.

Усе, що можна було спалити, спалили.

— Міс.

Тільда стояла біля хвіртки. У світлій курточці, з туго заплетеними косами. Як вона підійшла — Мара не чула.

— Тільдо. Тобі не можна сюди. Мама…

— Мама на кухні плаче, — сказала Тільда. — Вона тепер весь час плаче. Я пішла. — Вона підійшла й сіла поруч на сходинку, близько, плечем до ліктя, як біля бабусиної хвіртки. — Міс. Я вас учора чула. В класі, ввечері. Як ви грали. Я під вікном стояла.

Мара повернулася до неї.

— Ви знайшли, як додому, — сказала Тільда. Не спитала. — Я впізнала. Це ж лічилка. Тільки навпаки. З тринадцяти вниз.

— Тільдо…

— Бабуся звеліла вам сказати. — Тільда дивилася не на Мару, а на церкву, на сходи, де завтра стануть дванадцять ліхтарів. — Вона сказала: відповідь мусять співати ті, хто не брав. Хто частки не брав. Хто не співав і не мовчав. Вона сказала: дорослі всі брали, міс, навіть хто не хотів. — Тільда помовчала. — Діти не брали.

Мара дивилася на неї. Дванадцятирічну, з туго заплетеними косами й світлими серйозними очима.

— Діти, — повторила вона.

— Ми всі знаємо лічилку, — сказала Тільда. — Усі дев'ятеро. Ми її з трьох років співаємо. Щодня. На кожній перерві. — Вона нарешті повернула голову до Мари. — Міс, вони журнал спалили. Я бачила дим. А лічилку ж не можна спалити. Вона ж у нас у роті.

І Мара засміялася. Уперше за багато днів — коротко, несподівано, майже до сліз. Бо це було так просто. Так просто, що сто сорок років ніхто не здогадався. Діти, які бачили все з ґанку школи у вісімдесят шостому, склали лічилку, щоб пам'ятати. Дорослі вишмагали з неї кінець. Але мелодію вишмагати не змогли. Мелодія жила. Щодня. На кожній перерві. Дев'ять дитячих голосів, дванадцять сходинок угору, «тринадцять — ха!» — і врозтіч.

Їм бракувало тільки останніх шести рядків. І дороги вниз.

— Тільдо, — сказала Мара. — Скількох ти можеш зібрати? Завтра. Щоб батьки не знали.

Тільда подумала. Постукала пальцем по коліну — рахувала.

— Усіх, — сказала вона.