КОРОЛЬ

Семеро вершників у чорних плащах і хустках на обличчах супроводжували герольда і двох вояків з королівської стражі, доки не виїхали за межі володінь герцога Фонтеля. До нас особливо і не придивлялися, якщо не рахувати варти біля моста. Але і там нас ніхто не затримував. Прибравши тимчасове загородження, призначене, щоб спиняти тих, хто швидко їде і не хоче зупинятися, нас пропустили без запитань.

Коли почалися землі якогось іншого феодала, який не підпорядковувався Огюсту Фонтелю, я подякував герольду за супровід, і вони швидко помчали далі, в той час як ми зняли хустки з облич і у своє задоволення продовжували нашу подорож. Нас ніхто не наздоганяв, і я вирішив, що можна відкрити обличчя. Під вечір вирішили не продовжувати путь до іншого заселеного місця, а зупинитися в придорожній корчмі.

Уваги до себе не помітили, хоча ми й виділялися тим, що гуртом сіли за один стіл в очікуванні приготованої їжі. Я замовив по шматку м'яса з цибулею і гарніром, червоного вина і хліба. Ліз була між нами наче товариш, та ще й у чоловічому одязі. Тобто штани, чоботи та інше. Замість меча — кинджал на поясі. Коли сіли до столу, вона скинула капелюха, і їй на спину впала, розкручуючись, велика букля, що додатково привернуло до нас увагу.

Але шість чоловіків з мечами і похмурі погляди на відвідувачів припинили цікавість і перешіптування. Перед сном перевірили коней, які охоронялися в стайні, як і коні інших мандрівників двома сторожами, і лише тоді розійшлися по кімнатах. Це вперше у моїх охоронців піднялися брови, коли вони побачили, що ми з Ліз усамітнилися в кімнаті з одним ліжком.

— Не будеш завтра соромитися хлопців? — спитав я.

— Ми ж уже про це розмовляли. Не бачу причини і далі ховатися від усіх. Промасуєш мені ноги?

— Втомилася?

— Є трохи.

— Якщо не будеш спроможна продовжувати верхи, я винайму тобі воза.

— От уже ні! Не хочу показувати слабкість. Нехай бачать, що дружина графа — не розніжена панянка!

Поки ми розмовляли, я розім'яв їй ноги, але більшого вона не дозволила і, закутавшись у ковдру, заснула. Рано вранці я, як завжди, вийшов розім'ятися. Але скоротив вправи, бо подорож на конях — це вже гарна вправа, особливо для ніг. Замовив сніданок нашому хазяїну, перевірив, як переночували коні, і пішов піднімати Ліз. А вона вже розчісувалася і лише кинула на мене погляд, коли я увійшов у кімнату.

— Ти гарна!

Вона хитро примружилась у відповідь і встала, щоб одягнутися. Скоро підтягнулися і хлопці. Сніданок був легким, і ми запили його трав'яним чаєм.

За п'ять діб добралися до столиці без неприємних пригод і надзвичайно здружившись. Фамільярності до мене не було, як-от поплескування по плечу чи жартів відносно мене чи Ліз, але взаємини спростилися, і кудись пішов офіціоз.

Після прибуття до столиці ми відшукали, де зупинитися, а потім пішли шукати якийсь одяг. В першу чергу для Ліз. Минуло ще два дні, які витратили щоб обійти всі крамниці які побачили самі чи взнали про них через розпитування. І ось ми, нарешті придбавши все необхідне, повідомили у палац короля, де ми оселилися.

Буквоїд у канцелярії ретельно перевірив список і сказав, що я отримаю запрошення, коли його величність вважатиме за потрібне. Я трохи напружився. Невже доведеться чекати ще місяць? Однак мої страхи виявилися перебільшеними. Через день до нас прийшов посильний і попередив, щоб ми були готові ввечері. По нас приїдуть. Ще пощастило, що він застав нас за сніданком, після якого ми хотіли піти на ринок, щоб подивитися на крам та ціни на нього.

Ліз одразу пішла готуватися, і до нас у кімнату притягли лохань для миття. А я з хлопцями пішов на ринок, а на зворотному шляху зайшли в кілька зброярень. Настав вечір, і по нас приїхали. У критому візку стіни та сидіння були оббиті м'якою тканиною, під яку щось підклали. Було м'яко їхати. З лівої та правої сторони вставили скло, яке совалося, але не випадало. Ми виглядали в обидві сторони, однак з боку Ліз було цікавіше.

Екіпаж дерся кудись угору, і я зрозумів, що ми їдемо в Торнмаун — королівську фортецю і головний палац країни. Я вже був тут одного разу, коли мені дали титул графа. Це вже друге запрошення. Так і звикнути недовго! — посміхнувся я, але на серці було тривожно. Все ж таки я відзначив чітку службу доставки гостей на аудієнцію до його величності. Розраховано все! Попереднє запрошення, час, маршрут. Король не повинен даремно витрачати навіть хвилину!

Брама, вартові, великий вимощений двір, чоловік із рівною спиною військового, який повів нас за собою. Я подивився на Ліз. Обличчя спокійне, але очі блищать. Ми тренувалися в кімнаті заїжджого двору, як нам вітатися з королем, але не очікували, що він буде не сам, а з королевою. Тепер второпав. Він не заспокоював мене. Він хотів розважити свою дружину цим неофіційним прийомом, який більше здавався приватною вечерею.

В голові паморочилося, як і в той раз, все пливло, але я був зібраний і уважний, граючи свою роль. Непомітно тривога пішла, і мене, здається, відпустило. Можливо, тому що я хильнув трохи вина. Ми піднялися з-за стола, і якось непомітно її величність взяла під опіку Ліз, і вони знайшли теми для бесіди. А до мене підійшов король і запропонував випити з ним вина. Вино в нього набагато краще того, що ми пили по дорозі, щовечора розріджуючи кров і відганяючи втому від подорожі, — подумав я і покірно взяв келих, у який слуги налили на три пальці від дна майже чорного вина.

— Поки жінки балакають, пропоную піти на балкон, подивимося на вечірню столицю.

— Так, ваша величність, — вклонився я.

Ми вийшли через відкриті двері кімнати, залитої яскравим світлом від багатьох свічок, у ніч на балконі. Така розкіш! Майже біля кожного підсвічника — свій слуга для зняття нагару з гнотів! Я одсунув прозору тканину лівою рукою і пройшов за королем, тримаючи келих з вином таким чином, щоб бува не торкнутися цієї заморської тканини. Чомусь мені здається, що вона потягне до себе вино і ороситься в його колір, увібравши краплю на вінці.

Я ще не бачив жодної людини, крім слуг, яка б охороняла його величність. Може, це охорона прикидається слугами? Навіть не чую жадоби вбивства чи уважного погляду, хоча капітан навчав мене відчувати це. Але чому й на балконі теж було порожньо і за нами ніхто не вийшов? Ми підійшли до балюстради, і король поставив свій келих на камінь парапету.

— Подивіться от сюди, — постукав він пальцем по трубці, яка стояла на тринозі й була направлена вниз, на вечірнє місто, що сяяло далекими вогнями ліхтарів та вікон.

Я підійшов і обережно заглянув у неї одним оком, примруживши інше.

— Нічого собі! — не втримав я свій здивований вигук.

— Я розповім вам одну легенду про Смарагдову Королеву та Далекогляд.

Він витримав паузу, а потім, ще раз показавши мені на трубку відкритою долонею, ніби запрошуючи ще подивитись через неї, продовжив:

— Колись давно один із тоді ще лише претендентів на корону в одному королівстві закохався у просту дівчину. Вона не мала шляхетної крові, а була донькою звичайного ремісника, який усе життя шліфував дорогоцінні камені у своїй крамниці. І хоча її батько й отримав титул баронета, але ж усі розуміли, що він завжди був і залишиться простим ремісником, якому подарували титул за чудові ювелірні вироби надзвичайної краси. У нього була донька. Дівчина допомагала батькові в його майстерні й першою помітила дивовижну магію скла: якщо правильно виточити кришталеву лінзу, далекі предмети стають ближчими. Вона з’єднала два таких скельця у просту, обтягнуту шкірою трубку, створивши перший відомий мені далекогляд. Принц, випадково завітавши у майстерню і з примхи побажавши побачити, як обробляють красиві дорогоцінні камені, був настільки зачарований розумом та красою дівчини, що всупереч усім законам двору одружився з нею. Її батько, звісно, мав титул баронета, але всі знали, що це шляхетство, куплене виключно за розкішні самоцвіти й персні, які носили найвпливовіші люди королівства. Проте винахід майбутньої королеви, який вона неодноразово вдосконалювала, назавжди дещо змінив. Відтоді ці труби стали найціннішим таємним інструментом королівської розвідки. Так! Не дивуйтеся! У мене теж є свої Крістофи Фогельвейди!

Він знову помовчав, вглядаючись у вогні столиці, які так гарно було видно з висоти, на якій стояв Торнмаун. Я не наважувався ще раз подивитися в трубу, шанобливо слухаючи розповідь його величності та згадуючи, як він ото сказав про капітана загону моєї охорони.

— Ах, як гарно! Не перестаю милуватися цим краєвидом, — промовив він.

Потім подивився на мене з трохи печальною та мудрою посмішкою і задав зовсім неочікуване запитання.

— Скажіть мені, юначе, в чому полягає головна задача короля?

А він — майстер збивати з пантелику! Хто ж зможе прослідкувати за його думками?

— Якщо глибоко не дивитися, то в збереженні людей та королівства сильними і багатими.

Він зневажливо змахнув кистю руки.

— Головне не в цьому, це тільки незначне доповнення до головного. Але ви сказали "якщо глибоко не дивитись", а скажіть, що ви бачите, коли вдивляєтесь глибше?

— Влада! Дуже важко і втримати владу, і досягати своєї мети, тому що багато хто хоче завадити і зруйнувати задуми.

Ми помовчали. Він неквапливо відпив вина і знову поставив келих туди, де він стояв. Трохи прокрутив його за ніжку, ніби точно орієнтуючи відносно сторін світу.

— А Марк таки не помилився, коли клопотався за тебе. Гаразд! А скажи, яка твоя найбільша мета?

У мене тьохнуло серце. Він зараз казав про мого капітана? Про Марка Корвуса? Я якось поцікавився про рід Корвусів і не знайшов про нього ніякої інформації. Можливо, Корвус — це не справжнє прізвище мого наставника.

— Ваша величність, я недостатньо амбітний, але, отримуючи тиск від герцога Фонтеля, сам хочу стати герцогом, щоб ніхто вже мене не скривдив.

— А сили вистачить, щоб опиратися кільком герцогам, якщо ви не поладнаєте з сусідами? — хитро примружився він.

— Нарощу і укріплю, кожний день і кожну вільну годину займаючись цим. Сам нападати не буду, але хочу, щоб вірні мені і дорогі серцю люди почувалися в безпеці!

— Це складно, але хочу сказати, що більше п'ятдесяти відсотків цієї праці залежить від жінки, яка буде поряд. І якщо ви, юначе, не помилилися з вибором, то тоді вдвох здолаєте все і доб'єтесь свого. І це незважаючи на те, що Лізелоту Гольді кличуть відьмою.

Я глянув на його обличчя. Зараз воно усміхалося, і ті складки, які здавалися владними і жорстокими, були м'якими, і я б навіть ризикнув сказати, що в них була доброта. Отже, він знає про мене майже все. Я трохи відпив з келиха і опустив його на ліву долоню. Я б не наважився зухвало поставити свій келих поруч із келихом короля. Але і тримати його за ніжку з дурнуватою урочистістю, наче манірний аристократ, теж не хочу. А він продовжив:

— Однак ще питання. Ставши герцогом, чи не захочете ви приміряти на свою голову найвищий знак влади — королівську корону?

Я відповів одразу і не роздумуючи:

— Навіщо ж мені втрачати єдиного, хто мені допоможе в разі труднощів? Та ще й присяга не дозволить! Коли король поважає герцога, а герцог вірний васал короля, то хто їх здолає? А коли вони поодинці та ворогують, то прийде сильний сюзерен, якого підтримують вірні слуги, і підкорить їх. Це по-перше. А по-друге, коли отримаєш найвищу владу, як-от герцог, то чи не все одно, як вона називається? Будь ти хоч бароном, маючи владу і силу герцога, тебе вже не скривдять. А щоб не припустити підступних дій недоброзичливців чи заздрісників, потрібні вірні люди поруч та голова на плечах.

Король засміявся і зненацька поплескав мене по плечу:

— Гарні слова, гарні слова! Пізнаю Марка Корвуса, його школа.

— То ви, ваша величність, знаєте мого вчителя і наставника?

— Знаю? — погладив він свою борідку.

Це ніби було запитання, але одночасно звучало і як твердження. Я не втримався від запитань, які вирують у голові, і найперше… Якщо мій капітан визнаний самим королем, то чому він не поруч із ним?

— А чому ж… Ні, пробачте мені, ваша величність! — у той же час згадав я, з ким розмовляю, і схилився в поклоні.

Через кілька миттєвостей він поблажливо поплескав мене по спині:

— Не кланяйся занадто часто. Я не серджуся.

Він помовчав і, знову відпивши з келиха, поставив його на старе місце.

— Бо він не схотів! Паршивець! Відмовив своєму королю!

Король знову зробив паузу — і, можливо, пошкодував, що показав справжнього себе якомусь там юнаку. Але додав:

— Лише один раз скористався правом на аудієнцію, попросив за тебе і знову пішов!

Король люто стукнув кулаком по долоні, і я похилив голову, бо мені б зараз не хотілося дивитись у його очі чи на обличчя. Не піднімаючи голови, я почув, що він узяв свій келих.

— Знаєш, який це колір? — зненацька запитав він, і я, піднявши голову, знову побачив келих у його руці.

— Так, мій володарю. Пурпуровий — величний колір на межі бордового та фіолетового.

— Так, гарне слово — "величний"! Він історично асоціюється з імператорами та королями. А своєї величі вони досягли в безперервній боротьбі за владу. Бо влада дає силу і гроші для втілення своїх задумів. Якщо мрії маленькі, то не потрібно домагатися влади. Але якщо не хочеш, щоб об тебе витирали ноги, ти повинен піднятися. І про амбіції ти теж вірно сказав. Коли король підтримує герцогів і навпаки — вони сила.

— Вірю товаришам, командиру і королю! — приклав я кулак до грудей, нарешті наважившись перед тим поставити келих на парапет, але не там, де ставив свій посуд король.

— Гарні слова, гарні слова! — знову задоволено розгладив свою борідку його величність. — Однак у мене ще є справи, і як ні приємно побалакати та знову відчути себе молодим, хай і на мить, але вже час розходитися. Заздрю твоїм почуттям зараз. Тобі ще тільки належить зустрітися з тим, що я знаю. Але, на жаль, свій досвід у чужу голову не передаси. Завтра завітай у канцелярію. Отримаєш там мою грамоту. Будь і далі вірним мені — і не пожалкуєш. А про інше здогадайся сам. Але зрадників не пробачай. Вони наберуться сили і, як отруйна змія, вкусять руку, яка їх годувала. Запам'ятав?

— Так, ваша величність. Збережу в серці ваші слова, — знову вклонився я.

Ми зайшли в залу, і наші келихи залишилися на балконі. Королева жваво розмовляла з Ліз, і моя красунька якраз показувала на свічки, щось пояснюючи її величності. Король підійшов до них, я йшов трохи позаду. Королева одразу зрозуміла, що час вичерпано, і почала прощатися з Ліз. На обличчях обох була посмішка, і я звернув увагу на те, що й король посміхався, дивлячись саме на свою дружину.

Вона автоматично простягла долоню вбік, і в той же час його долоня опинилася надійною підпоркою під її пальцями. Та я б тут розповідь написав, якби мені дозволили поспостерігати за ними! Я розкланявся, Ліз красиво присіла, схиливши голівку, і ми пішли. Нас супроводжував усе той же немолодий, але стрункий чоловік із військовою виправкою. Він провів нас у двір, де стояла чорна халабуда закритого воза. На даху, по обидва боки від візника, висіли запалені ліхтарі.

За пів години ми вже були в заїжджому домі, стомлені, але задоволені.

— Хочеш побалакати та поділитися враженнями? — спитав я.

— Не сьогодні. Я заморилася бути усміхненою, уважною і дотепною. Щелепи болять! Ляжу спати.

— Тоді і я.