ЗАПРОШЕННЯ

Через півтора тижня біля воріт з'явився вже знайомий мені королівський герольд. Як і звичайно, він був у своєму вбранні, яке слугує найкращим за всі обладунки захистом. Бо хто підніме руку на голос короля, той підніме руку на самого короля, а за це вирок один — смерть. Однак він знову не сам, а з двома супроводжуючими вояками, у яких майже така сама табарда з знаками королівської влади. Цього разу вони були на конях. Королю знадобився більш швидкий засіб повідомлення.

— Пустіть їх і будьте неподалік, — наказав я, коли мені сказали про них, і чомусь у мене шкребе на душі.

Чим цей візит мені загрожує? Посланців провели в трапезну, і я піднявся із стільця їм назустріч.

— Доброго вам дня, поважне панство, — привітався я, бо не можу так фамільярно, як герцог, називати королівського герольда просто на ім'я Бертрам.

Він уважно подивився на мене, і його обличчя було незворушним. Ну, так! Його обличчя і повинно бути без почуттів, наче висічене зі скелі.

— Наказ короля! Графе Річарде Гренкард, вислухайте його уважно!

Та я і так вже стою витягнувшись наче на плацу під час урочистостей! Читай вже! — подумав я. Він витягнув із знайомого футляра грамоту, розгорнув сувій і, відкашлявшись, прочитав:

— Його величність наказує графу Річарду Гренкарду з'явитися перед його очі якнайшвидше і при собі мати супутницю, яку він вважає за достойну милості бути побаченою його королівською величністю. Написано п'ятнадцятого квітня цього року в королівському палаці Торнмаун.

Він звернув грамоту і сунув її у футляр.

— Оскільки офіційна частина закінчена, прошу поважне панство розділити зі мною трапезу, — запропонував я спокійним голосом, хоча всередині все зібгалося.

А що як по приїзду мене кинуть у підземелля? Але ні! Навіщо тоді я повинен мати супутницю? Може, саме тому король і поставив таку умову, щоб заспокоїти мене? А може, навпаки, це пастка? Заспокоїти і схопити розслабленого? Та ні! Вірити товаришам, командиру і королю! Він і так мене схопить, коли захоче.

Поки там щось готували, щоб почастувати гостей, я обережно розпитував посланця про новини в столиці і, звичайно ж, про етикет, якого я повинен дотриматися. Скільки дозволяється особистої охорони, кого я маю залишити на час своєї відсутності тут і таке інше. Бертрам та його мовчазні попутники пообідали і спитали дозволу переночувати в мене. Звичайно, я не був проти.

Тепер в мене питання про супутницю. Може, король мав на увазі когось конкретно? Молоду баронесу? Її родичі з роду Вандомів почали рити під мене? Мене заставлять оженитися на цій дитині і наші діти успадкують ці землі щоб рід Вандомів став ще багатшим? Чи щось інше? З ким мені порадитись? Піду до Ліз! Бо Бертрам взяв з собою мого капітана охорони. Щось буде випитувати в нього. Не міг же я заборонити їм розмовляти?! Ліз була в казематах. Тобто в навколишньому мурі нашого замку з пораненими.

Коли я увійшов до лікарської приймальні, дівчина, яка допомагає Ліз, присіла і одразу вийшла. Біля стола, де Ліз щось писала, сидів здоровань із списників. Вона, не піднімаючи голови, казала:

— Ти вже можеш шукати якийсь попутний віз і повертатися до своїх командирів, а вже звідтіля — додому. Я тобі зараз напишу дозвіл ще спочивати в спокійній обстановці три тижні, а потім дозволяються легенькі фізичні навантаження. Тобто повні тренування — тільки через три місяці!

— Щось я заплутався, лікарю! Мені вдома залишатися три місяці?

— Ні, три тижні, а справжнє тренування — через три місяці. Коротше, сержант сам прочитає, тільки не загуби ніде мого листа. Дома — три тижні, а потім назад у військо, і зайдеш до скарбниці — тобі дадуть відшкодування за поранення. Це не взамін за плату, а зверху, крім оплати. Зрозумів?

Він побачив мене і відповів, що зрозумів, а то б і далі морочив голову, любуючись на мою гарнюню. Бач які хитрощі! Дурником прикинувся!

— Липнуть? — спитав я коротко, коли здоровань обережно встав і пішов.

— Ніхто рукам волі не дає, — блиснула вона зубками в посмішці. — В якій справі мій лорд мене шукав? — підійшла вона, заглядаючи своїми сяючими оченятами в мої лупавки.

Я розповів.

— Он як! І коли їдемо?

Все вирішилось стрімко і зненацька.

— Завтра! — тільки й сказав я, а в голові стало зовсім пусто, аж до звону.

— Тоді йди і не заважай мені. В мене ще багато справ, і я повинна все встигнути!

— В мене нема візка для подорожей.

— Я верхи вмію.

— До столиці далеко.

— От і потреную ноги! Іди вже, мені ще кількох оглянути потрібно, може, й їх відпущу.

— Швидка ти, тільки трохи більше двох тижнів від бійки минуло.

— Не вам, мілорде, вказувати, кого мені відпускати, а кого ще лікувати!

— Ой все, все! Іду вже!

— Стій! — затримала вона мене окриком біля дверей, а тоді підійшла і поцілувала.

Але більше нічого не дозволила і виштовхала з своєї приймальні, яка виходила вікном у двір замку. Я посміхнувся розгубленою посмішкою, стоячи в темній потерні, освітленій лише слабким світлом через бійницю, і пішов збиратися. Що там мені потрібно взяти крім зброї, сорочки та шкарпеток? Мабуть, капелюх від дощу з широкими крисами, плащ і трохи грошей. Ні! В Ліз же нема сукні, щоб перед очима його величності з'явитися! Тут ми гарну сукню не знайдемо, отже, це тільки можемо щось готове надибати чи одяг, від якого хтось відмовився у столиці. Тоді грошей потрібен гарний каплук.

Ввечері я розмовляв з Фогельвейдом, Метцелем — нашим скарбничим і Водраном, тобто управляючим, який саме повернувся, закінчивши роздавати вказівки, кому і що сіяти. Крістоф головний як з економічних питань, так і у військових справах. Тобто останнє слово за ним. Завтра він додатково попередить брата про мою подорож. Начебто все. Все інше вирішать і без мене, і я маю встигнути повернутися до весняного ярмарку.