ЗАРУЧИНИ

— Ми вже вирушаємо? — здивувалася Ліз, коли зранку визирнула з-за пологу ліжка і побачила, що я вже майже одягнений у похідний одяг.

— Так, моя люба. Нам ще потрібно зазирнути в ювелірну крамницю, в королівську канцелярію, а потім навідатись у Бувенталь. Це місто трохи осторонь від нашого маршруту, але коли ще я буду зовсім поруч із тим, хто замінив мені батька?

— А сніданок?

— Я вже замовив пів години тому. Думаю, що ти встигнеш одягнутися, тим більше що зараз не потрібно кожен кучерик вкладати точно на те місце, де він повинен бути!

— Не жартуй! То ж була вечеря у короля! Там зовсім інші вимоги! А що ти там казав про ювелірну крамницю? — зненацька змінила вона тон, і оченята заблищали цікавістю.

— Збирайте речі, моя пані, їхати довго, а нас уже зачекалися вдома, — засміявся я і вийшов за двері, встигнувши помітити відкопилені губи.

Але спогад про крамницю швидко підвищить її настрій. На прийомі вчора королева сяяла від прикрас, і на її тлі Ліз здавалася бідною прачкою. Жодної прикраси! Сором мені і ганьба! Тільки якась срібна брошка, яку ми купили, щоб можна було закріпити напівпрозорий шарф, який прикривав би її відкриті плечі, якби вона замерзла. Однак той шарф постійно висів на згинах її ліктів, і тому брошка не була задіяна.

Хочу сказати, що шия та плечі моєї обраниці були не менш гарними, ніж у королеви. Принаймні, на них не було зморшок. А формою — навіть ще кращі, особливо враховуючи відкриту верхню частину грудей. Цей плавний перехід від округлих плечей та високої шиї до грудей постійно приваблював мій погляд до Ліз. Здається, король це помітив і тонко всміхнувся, наче сказав: "Ех, молодість!"

— Куди спершу? Королівська канцелярія чи магазин?

— Канцелярія важливіша. Що там наказав король? Від цього наша доля залежатиме, — розсудила Лізелота.

І ми поїхали в канцелярію, де я під підпис отримав грамоту, загорнуту в цупкий та товстий папір.

— Ну що там, показуй! — підстрибувала Ліз, та й хлопцям було цікаво.

Я озирнувся, як злодій, і дістав те, про що вже здогадувався. Наказ короля про присвоєння графу Річарду Гренкарду титулу маркграфа з усіма чинними привілеями. І мій феод вважається спадковим, якщо нащадок сплатить королю релієф, тобто податок на спадщину. Ліз застрибала, стиснувши кулачки, а потім почепилася мені на шию, не соромлячись моєї охорони.

— Звідкіля ти знав? — тільки й спитала вона, коли відчепилася від шиї.

— Ти про що?

— Про мою каблучку на заручини?

Я надув губи і набурмосив брови.

— Ну, це вже зовсім нецікаво, ніякої несподіванки немає! Все знаєш наперед. Справжня чаклунка!

— Це ти в мене чаклун! Як щось задумав, так воно і виходить! Ну скажи, звідкіля ти знав про цю грамоту?

У Ліз є гарна риса характеру: вона не переграє. Подуркували трохи, вилізли на коней і поїхали шукати крамницю, бо де ж ще купувати гарну каблучку коханій жінці, як не в столиці? У третій ми побачили те, що сподобалося і мені, і їй. Перстень був жіночим і ні вагою, ні виглядом не нагадував ті товсті й грубезні вироби, які непогано дивилися б на товстих, як ковбаса, пальцях. Невеличкий камінець сяяв чистим синім кольором, і продавець одразу подав сигнал хазяїну, побачивши, як ми одночасно втупилися в цю каблучку.

Ми затрималися лише на кілька годин, поки її підігнали на безіменний палець лівої руки Ліз. Кажуть, що саме до цього пальця простягається Vena Amoris від самого серця.

— Гарний вибір, — "мив" свої долоні хазяїн майстерні. — Синій сапфір — це символ вірності. Заходьте ще, завжди раді вас бачити.

А ми поцілувалися, користуючись тим, що нас ніхто не бачить у крамниці, і вже веселі та радісні продовжили наш шлях до міста Бувенталь, куди потрапили під вечір. Під'їхали до тієї брами, вартою якої керував мій названий батько. Я сплигнув з коня і кинувся до офіцера біля вартових.

— Ернсте! Невже це ти! Як же ти виріс!

— Річарде! Радий тебе бачити! Твої жарти залишилися тими ж. Хоч би поміняв їх!

Ми обійнялися.

— Старий тут? — спитав я.

— Звісно!

— Тоді я завітаю до нього?

— Не поспішай. У цей час він саме повертається до свого житла.

— До харчівні Марго? — уточнив я.

— Може змінитися все, але не наш командир!

І в цей час із вартівні вийшов він — Марк Корвус. Він лише на мить зупинився, встигнувши охопити одним поглядом усю картину, проаналізувати її і вже в наступну секунду посміхнувся на один бік. І як же я скучив за цією посмішкою напівобличчя! Здається, це від поранення, яке він отримав ще до того, як я познайомився з ним. Я ступив крок до нього і, скинувши капелюха, впав на одне коліно.

— Наставнику!

— Піднімайся, Річарде. Бо що про мене подумає та дівчина?

Я підвівся.

— Це моя наречена, Лізелота Гольді. Я хочу, щоб ви як мій названий батько брали участь в обряді заручин і були свідком перед небом та людьми.

— Несподівано, хоча і очікувано. Переріс вітер у голові?

Він кинув швидкий погляд на обличчя Ліз, яка якраз злізла з коня і, вклонившись, стала біля нас.

— Наставнику! Як же я скучив за вами і вашими порадами!

Він вхопив мене за руку біля плеча.

— Бачу, що вправи не полишаєш. Міцна рука. А це твої люди? У Марго якраз є вільне місце. Розмістимося всі разом і сьогодні побалакаємо про все. Ернсте! Мене завтра не чекай! Впораєтеся тут без мене?

— Так, капітане! — гупнув собі в груди заступник мого вчителя, і ми пішли в місто, ведучи коней за упряж.

Марго була рада, коли зустріла мене, а ще більше зраділа, побачивши ту, кого мій учитель назвав моєю нареченою. Скільки разів я отримував мокрою ганчіркою по спині від Марго після моїх пригод із різними дівчатами! Вона чомусь завжди захищала їх і лаяла мене за отой вітер у голові, про який згадував командир.

Одного разу я навіть втікав через вікно. Враховуючи, що жив я на другому поверсі, а перший поверх був як півтора наступного — це була легендарна втеча, про яку розповідають, мабуть, і досі. Бо не кожен день можна побачити голого парубка в сорочці, яка тільки трохи прикриває сором, що, плигнувши з такої височини, тікає від сердитої жінки! Після цього в мене скажено боліла п'ятка, а шкіра на ній глибоко репнула, наче суха земля, і біль не вщухав, доки тріщина повністю не зажила.

Сьогодні Марго зачинила двері шинку раніше, щоб нарешті ми залишилися на самоті. З відвідувачів були тільки ті, хто жив тут. Ми сиділи, зсунувши кілька дебелих столів. По центру нашої компанії — Марк, праворуч — Марго, ліворуч — я та Ліз, потім мої хлопці і знайомі Марка та покоївки, які працювали у Марго. Наставника цікавило, як усе було, коли я поїхав із герольдом у призначені мені землі.

Я розповідав від моменту аудієнції у герцога. Він уважно слухав, і я не одразу помітив, що й Ліз дослухається до кожного мого слова в цьому гаморі, який розбавляв жіночий сміх. Покоївки, які сиділи спершу осторонь, тепер вмостилися поміж моїх хлопців. Ліз підперла голівку і уважно слухає про давні події, мої думки, аналіз ситуації, припущення, логічні висновки, дії. Їй усе було цікаво, і її очі горіли живим інтересом, бо вона побачила ті пригоди, в яких і сама брала участь ніби моїми очима. Вона зрозуміла, як я міркую і що я послідовно робив, щоб зміцнити своє становище і позбутися ворогів.

Марк нічого не казав. Він не з тих, хто перебиває і починає критикувати. Може, коли я в кінці попрошу вказати на мої помилки, він і вискажеться обережно. Але лаяти не буде. Живий же, значить, не все було погано.

І я хочу розказати йому про короля і його слова. Хочу побачити реакцію мого наставника. Вже стало тихо, і мої хлопці пішли відпочивати, притримуючи один одного (еля було забагато), а ми все ще розмовляли, і я підійшов у своїй розповіді до нашої зустрічі з королем.

— От же старий негідник! Знову загрібає жар чужими руками! Та він же тобі відверто натякнув, що потрібно прибрати Фонтеля!

— Не зовсім і погана думка. Огюст все одно не дасть мені спокійно жити.

— І що думаєш?

— Ваше навчання не забуте. В лоб не вийде, а от зі спини та потайки — можливо! І я дуже розраховую на мою Ліз.

Я хотів ще розповісти про порох і досліди, але він мене зненацька спинив:

— Гаразд. Далі не розповідай нічого і нікому. Сам знаєш: чим менше людей знає, тим більший шанс. Отже, вже пізня година, скоро півні заспівають. Давайте спати, бо я так зрозумів, що після обряду ти поїдеш?

— Командире! Затримаюся ще на завтра, а от післязавтра вранці… пробачте…

— Нема за що вибачатись. Заїхав, не забув. Що мені ще потрібно? Радий за тебе. Відверто радий.

Я підвівся, він теж.

— Дякую за все! — обійняв я його.

— Ну досить, досить! Ти ще зарюмсай, як мале дівчатко! — хлопав він мене легенько по спині. — Іди вже. Марго вам твою кімнату виділила. Ти тільки з вікна не стрибай!

Ну от! Я ж кажу, що ще не всі забули той епічний стрибок! Ми з моєю лікаркою піднялися на другий поверх у кутню кімнату, де я раніше жив за часів свого юнацтва. Ліз наодинці виявила якусь збудженість, але я погладив її заспокійливо і сказав:

— Спати, моя графинє, бо ти ж не хочеш, щоб завтра в тебе, наче в мерця, було синє обличчя і кола під очима? Спати!

І загорнув її дбайливо в ковдру з чистим запахом гарно випраної і просушеної білизни. Вона покуйовдилася, вмощуючись, і трохи згодом уже рівномірно засопіла. Я прислухався до потріскування дощок на підлозі і справді почув, як заволали ранкові півні. Далі вже не пам'ятаю, про що думав, бо заснув.

Однак, хоч я і не виспався, мене за давньою звичкою підкинуло вранці, і я обережно втік з-під великої ковдри, де скрутилася клубочком моя красуня в ореолі свого волосся. Я лише хвильку замилувався нею, а потім натягнув штани і, прихопивши меч, пішов надвір. Командир уже був там і відпрацьовував перехоплення меча, який крутився в нього навкруг долонь, наче приклеєний.

Я мовчки став трохи віддалік і почав хекати, наносячи удари.

— Ти думаєш про щось стороннє, зосередься! — крикнув він мені, і я схаменувся.

Ну так! Кожен удар як останній! А я оце задумався і розслабився. Але, як я і очікував, після обов'язкових п'ятисот ударів він не відчепився і кинув мені дерев'яного меча. Щоб старий мене просто так відпустив? Та я його дуже гарно знаю! Вийшла надвір Марго і, відкинувши волосся з обличчя тильним боком руки, на мить зупинилася, щоб із посмішкою подивитися на нас, а потім пішла в куток подвір'я, щоб набрати води з криниці.

— І я ще пам'ятай, як тоді ще молодий учитель, який тільки підкочував до господині оселі, вирішив викопати криницю у неї у дворі, щоб їй не доводилося далеко ходити по воду. Я завжди втікав при найменшій нагоді від того нудного обов'язку длубатися в тісній трубі серед вогкої землі. Отже, брав участь номінально.

— Та що це з тобою, хлопчику? Невже наречена так впливає на твої думки? Ти вже вдруге програв! — приставив він меча до мого горла.

— А от зараз побачиш! — знову кинувся я в атаку.

А він, хоч і старий, але важкий суперник! Ще б пак! Це ж він навчав мене всіх прийомів бою та хитрощів. Знову вийшла Марго з рушниками і гукнула нам:

— Досить уже вам бавитися! Ану митися та снідати! Я вже послала хлопчика, щоб він попередив отця-спіратора в нашій церкві. Не гайте мого часу!

— Згоден на нічию! — запропонував мені засапаний Марк, і мені довелося погодитися.

Бо якщо у бійку влізе Марго, то вона точно буде не на моєму боці! Він подивився на зазублини на "лезах" дерев'яних мечів і поставив їх під дашок, де ще висіли списи для тренувань та інша несправжня "зброя". Ми, допомагаючи один одному, обмилися біля криниці і пішли міняти сорочки на свіжі. Коли зайшов у кімнату, побачив відчинене на провітрювання вікно і Ліз, яка розчісувалася. Ну хоч сьогодні їй не потрібно щось робити з волоссям.

На заручинах дівчина повинна продемонструвати, що вона незаміжня, і тому її чудове волосся буде розсипаним по плечах і спині. Мені подобається! Хочу, щоб вона завжди ходила так і не ховала його під сітками, капелюшками та хустинками. Не заплітала в коси і не збирала в пучок на потилиці. Зайшла Марго, тримаючи в руках обруч, який притримуватиме волосся, щоб його не куйовдив вітерець і не кидав нареченій в обличчя. От я телепень! Зовсім про це забув.

— Це тобі від мене та Марка, — простягнула вона прикрасу.

Блищить золотом, але, можливо, це позолочене срібло. Жінки обійнялися. Я почуваюся тут стороннім, тому вхопив чисту сорочку, верхній одяг і пішов вниз снідати. Серед чоловічої компанії мені звичніше. А що? Жінки не будуть з нами їсти, чи вони фігуру бережуть?

— Наїдяться, коли обряд закінчимо, — заспокоїв мене Марк.

До приміщення зайшов здоровезний дядько і по-простому, голосно сопучи, обійнявся з Марком, який підвівся йому назустріч.

— Помічник командира варти, яка охороняє все місто, — представив мій учитель цього добродія, назвавши ім'я з прізвищем, а потім уже назвав мене, без титулу, попередньо додавши, що я його вихованець і майже син.

Отже, за офіційним статусом я вищий за нього, якщо мене представили другим і він це зрозумів теж.

Велетень простягнув долоню, і вже за цим я пізнаю того, хто брав участь у війнах і служив у королівській гвардії. Там усі були прості у стосунках: не розшаркувалися і не кланялися, а ось так, по-простому. Багато ж у мого названого батька впливових знайомих, які хоч і не мають земель із маєтками, але обіймають поважні посади!

— Велика честь, — сказав я, потискаючи його велику дерев'яну долоню.

— Як будуть проблеми у цьому місті, звертайся або просто назви моє ім'я. Духовний син мого друга — теж мій друг!

А тоді він уже звернувся до Марка:

— Ну що, батько-вихователь, чи не час промочити горло до того, як прийде священик?

І вони сіли трохи окремо, щоб "промочити горло" і щось там обговорити. Скоро з'явився і священик із двома помічниками, і це ще зовсім хлопчаки. Мабуть, проходять навчання в храмі і допомагають спіратору під час урочистих заходів. У нас усе скромно, без багатих урочистостей, тому і він прийшов лише з двома помічниками. По тому, як його привітали вчитель та отой велетень, я зрозумів, що між ними давня дружба. Отця-спіратора затягнули в куток, і вони нишком бахнули по кухлику вина.

Мабуть, після повернення додому трохи допоможу нашому священику, бо мати своїх людей у церкві теж непогано. Я його, звісно, трохи налякав при знайомстві, але останнім часом він демонструє лояльність. Мабуть, зрозумів, що я не на деякий час, а надійно окопався в тих землях. Отже, спитаю, чого він хоче в тій богом забутій дірі, куди його спровадили з центральних областей королівства? Може, навіть зробимо сумісне виробництво свічок чи побудуємо справжню кам'яну церкву замість отієї напівзогнилої та холодної.

А що? Свічки Ліз не коптять і згоряють без знімання нагару на гноті. Мабуть, вона про те і з королевою балакала. А та, якщо і взаправду колись винайшла отой прилад для шпигунства, не залишиться байдужою до винаходу Ліз. Я ж не дурний і одразу зрозумів, звідкіля ростуть ноги у тієї легенди про далекогляд. А якщо привчити людей ставити свічки у церкві як пошану та маленький подарунок богу, то це немалий зиск.

Однак, якщо і будемо будувати нову церкву, то у Вуринсвілі, бо він ближче до мого замку. Який клопіт та витрати! Це ж архітектора потрібно запрошувати чи хто там цим займається? Потрібно спитати у Марка, чи не має він такого знайомого, щоб спроектувати церкву? Але мій замок більш важливий, отже — спроектувати замок і церкву.

Знайомі мого названого батька повинні допомогти і мені! Гадаю, він не буде проти, — подивився я на трійцю із Марка, священика та страхітливо велетенського Бруно Орлока, який заливає у свою бездонну горлянку вино, наче водичку. Марк подбав і про це — щоб було справжнє вино, а не ель. Думаю, він давно готувався до цієї події. Он і обруч, і частування! Це відкриття зворушило мене, і я згадав багато чого, що в моєму житті виникало "само" у потрібний момент.

Марк — мій справжній батько, який опікувався мною, допомагав і виховував своїми вчинками! От яким повинен бути рідний батько! Це мені приклад на майбутнє: ненав'язливі поради, непомітна допомога і підштовхування цікавості в тому напрямку, який буде корисним для дитини. І завжди заздалегідь приготовлена допомога, яка так інколи потрібна! Я б це назвав коротко — здорова неуважність. Тобто здається, що він не стежить, але пильнує!

Обряд пройшов у подвір'ї позаду таверни. Усе було коротко, бо біля столів уже метушилися якісь жінки. Як я дізнався пізніше — сусідки й подруги Марго. Я казав майже своїми словами, бо якось уже був присутнім на такій церемонії:

— Перед Богом, Його слугою та цими свідками, я, Річард Гренкард, беру твою руку і обіцяю тобі свою вірність. Я клянуся, що візьму тебе за свою законну дружину. Я буду твоїм щитом і твоїм прихистком, ділитиму з тобою хліб і дах, радість і горе, аж поки смерть не роз'єднає нас. У цьому я даю тобі своє слово і цей перстень.

Після цього я надягнув ту каблучку на її палець, а потім сказала вона:

— Перед Богом, Його слугою та цими свідками, я, Лізелота Гольді, беру твою руку і обіцяю тобі свою вірність. Я клянуся, що піду за тебе як за свого законного чоловіка. Я буду твоїм спокоєм і твоєю порадою, берегтиму твій дім і твоє серце, у багатстві й у злиднях, аж поки смерть не роз'єднає нас. У цьому я даю тобі свою обітницю!

Ми стояли навпроти один одного: вона у сукні з королівського прийому, я — у батьковому парадному камзолі, бо вирішив, що так буде правильніше, ніж оте цивільне вбрання, в якому я був у короля. Та й знайомі мого названого батька здебільшого теж військові, і цим одягом я підкреслюю нашу співдружність і спорідненість.

Зверху моєї перевернутої долоні лежать її пальці, поверх них — рука священика. Наші серця стукають в одному ритмі, я відчуваю хвилювання моєї коханої та тепло її пальців. Мені не наскучить бути з нею разом і дивитися в її очі, чути її голос. Це обітниця перед самим собою.

— А тепер скріпіть ці клятви поцілунком, як королівською печаткою! — проголосив священик і нарешті відпустив наші руки.

Ми наблизилися, переплівши пальці піднятих до плечей рук.

— Ти надзвичайна в цій синій сукні. Ти моє перше справжнє світло у житті, моє свято і кохання, — прошепотів я, зазираючи в її сяючі очі.

— Якби ти знав, як я тебе кохаю, — відповіла вона, і ми поцілувалися.

— Ну все! Пішли гуляти, бо вони тут будуть цілуватися ще годину! — крикнув хтось, і всі присутні зі сміхом пішли за столи.

Гуляли ми весь день, але пішли спати першими. Завтра довга подорож, і треба поспішати додому. Свято було коротким, однак у мене воно залишиться назавжди в пам'яті. Можливо, тому, що не було поряд жодної заздрісної чи недоброзичливої людини. На ранок я махав мечем наодинці. Марк вийшов трохи згодом і пожалівся, що вже не може перепити Орлока, як це було раніше. Сьогодні він не тренувався, а просто вмивався біля криниці.

— Може, я б трохи взяв участь у витратах на вчорашню гулянку? — обережно спитав я його підійшовши, бо і сам вирішивши сполоснутися.

Він глянув на мене побіжно, відкидаючи мокре волосся від обличчя.

— Не переймайся, синку. Я давно готувався до цього свята, отже, це не вдарить по кишені. Тим більше, судячи з твоєї розповіді вчора вночі та дивлячись на ваш одяг, я роблю висновок, що ти витрачаєш гроші з розумом і тобі не запаморочило макітру від зненацького підвищення. Це мене радує. Вважай це свято та застілля невеличким подарунком тобі. Пробач, що не так пишно, як мені б хотілося чи як заслуговує твоя наречена. Бачу, вона кохає тебе, тож бережи це почуття. Поважай її, бо без взаємної поваги навіть люблячі люди занадто часто стають чужими. Я дивився на її руки. У неї руки, які знали все, це добре. Буде гарною дружиною, як моя Марго, — обійняв він свою кохану, яка якраз підійшла до нас із рушниками для нас обох.

"Можливо, от з таких непомітних проявів уваги і складаються справжні почуття?" — подумав я, дякуючи за рушник. Всього лише рушники принесла, але це уважна турбота! Щось я розхвилювався і, щоб цього не помітили, попросив Марка полити мені на шию.

Прощання було коротким, і Марго чомусь зронила сльозинку, обіймаючи Ліз у дорожньому костюмі і весь час повторюючи:

— Якщо будете неподалік, приїздіть до нас!

— Батьку! Бережіть себе! — обійняв я Марка, і це вперше я назвав його так.

Він поплескав мене по спині і сховав очі.

— Щасливої дороги! — побажав він, і ми всімох, швидко всівшись на коней, виїхали із заднього двору на міську вулицю.

Кілька разів озирнулися, кроком прямуючи на виїзд. Біля їхньої корчми стояло кілька слуг та Марго з Марком. Він обіймав її за плечі. Виїжджали через іншу браму, не ту де служив батько, щоб не робити гак, і, покинувши місто, прискорилися. Попереду п'ять діб подорожі.