Ельвіра проти всіх

Ельвіра Гаспаріні приїхала на віллу в середу, об одинадцятій ранку, на таксі з Мілана, де пересіла з потяга з Лукки. Вона обрала найсуворішу зі своїх суконь, сіру, з перлами, одягла годинник Альдо і всю дорогу репетирувала промову. Промова була коротка, гідна й дуже переконлива. У ній не було жодного слова, яке можна було б назвати визнанням.

Коли таксі звернуло на алею, вона почула тубу.

Ельвіра попросила водія зупинитися. Вона вийшла на гравій, постояла й прислухалася. Туба грала щось бадьоре, з відтінком туги. Потім до неї приєдналися кларнети, і Ельвіра, до свого жаху, впізнала мелодію. Це був «Марш Святого Фредіано», який грали на святі в Луччі. Його грав оркестр, який вона, так, запросила. Але не на понеділок. І не на віллу. Вона запросила його на суботу.

— Марізо, — прошепотіла вона. — Ти все переплутала.

Вона не договорила. Із-за повороту вийшла група жінок у барвистих шалях, з кошиками й вінками із зеленого листя, і серед них Ельвіра побачила синьйору Тозіні, яка начепила на голову вінок з лавра й виглядала в ньому, як римський імператор у відпустці.

— Ельвіро! — закричала синьйора Тозіні. — Люба! Слава Богу, ви приїхали! Ми тут уже три дні!

— Три… дні?

— Ми приїхали в понеділок! Допомагати! Ви ж звеліли. Ми все прикрасили. Чапель у вінках бачили? Це моя ідея!

Ельвіра дивилася на вінок, на чапель, на кошики. Їй раптом стало не по собі, як буває, коли з тихої вітальні виходиш на гамірну вулицю й виявляєш, що в місті свято, а ти не знала. Сорок людей, яких вона уявила тихими, вихованими й вдячними, виявилися галасливим, веселим, абсолютно некерованим народом.

У вестибюлі її зустріла К'яра Бенедетті.

Організаторка виглядала гірше, ніж на фотографіях: темні кола під очима, волосся недбало зібране, у руці пошарпаний планшет. Але підборіддя було підняте, і погляд залишався прямим. Ельвіра, яка все життя розрізняла людей за поставою, відзначила: плечі не опущені. Добрий знак. Або поганий.

— Синьйоро Гаспаріні, — сказала К'яра. — Нам треба поговорити.

Вони вийшли на терасу, на дальній кінець, де під полотняним навісом стояв столик із двома плетеними кріслами. Унизу переливалося озеро. Ельвіра сіла, не знімаючи рукавичок.

— Я вас слухаю, — сказала вона.

— Вам треба розповісти їм, — промовила К'яра. — Сьогодні. Лоренцо й Джулії. Що ви надрукували запрошення. Що ви сказали гостям приїхати. Що ви змінили цифру в кейтерингу. Вони вже знають про запрошення, але не знають про решту.

— Я не розумію, про що ви.

— Розумієте.

— Люба, — Ельвіра усміхнулася найтоншою зі своїх усмішок, — ви перевищуєте повноваження. Ви організаторка. Ви організовуєте. Ви не суддя.

— Я організаторка весілля, — сказала К'яра. — І мені потрібно, щоб це весілля відбулося. А для цього потрібно, щоб ви сказали правду.

— Правду, — повторила Ельвіра. — Ви говорите про правду? Ви, яка приховувала від нареченої лебедів? Яка приховувала від них мій дзвінок? Яка, наскільки мені відомо, знайшла мій підпис на папері і теж промовчала? Ви брехали їм, люба. Не менше за мене.

— Так, — сказала К'яра.

Ельвіра завмерла. Вона очікувала заперечень, виправдань, сліз. Але не такого короткого «так».

— Я брехала, — продовжувала К'яра. — Ви маєте рацію. Я приховувала лебедів. Я приховувала ваш дзвінок. Я хотіла вберегти їх і зробила їм гірше. Я це знаю. І я скажу їм усе. Але я прошу вас, як матір, як людину, яка любить свого сина, зробіть це першою.

— Я не зобов'язана звітувати перед найнятим персоналом.

— Ви не зобов'язані.

— І взагалі, — сказала Ельвіра, відчуваючи, як усередині росте те холодне, рівне й надійне почуття, яке завжди приходило до неї в хвилини небезпеки, як сталевий каркас, — я оплатила половину торжества. Половину оренди, половину кейтерингу. Не забувайте про це. Ці гроші я вклала не для того, щоб мною командувала жінка з планшетом.

У повітрі повисла тиша.

— Зрозуміло, — сказала К'яра й підвелася. — Тоді вирішуйте самі.

Вона пішла. Ельвіра залишилася сидіти, дивлячись на озеро, на човни, на тінь хмари, що повільно повзла по воді. Руки в неї злегка тремтіли. Вона поклала їх на коліна, одну на одну, і наказала собі заспокоїтися.

(Відступ про перемоги. Перемога, здобута в суперечці, найчастіше нагадує гарячу картоплину: приємно тримати в руках, але швидко розумієш, що треба кудись діти.)

О першій годині дня, на обіді, вона зробила те, що збиралася зробити із самого початку.

Обід подали на головній терасі, під тентами, за довгим столом, де розмістилися всі: тридцять вісім «додаткових» гостей, музиканти, оркестр, падре Джованні, кілька членів товариства таксидермістів, Джулія, Лоренцо, Нонна Ассунта, Томмазо й К'яра. Стіл ломився. Беппе Скуїлаче, червоний і мокрий, носився між кухнею й терасою, несучи страви, в яких не було ні горішків, ні креветок. Атмосфера нагадувала родинне свято, яке ось-ось перейде в родинний скандал.

Джулія сиділа на краю столу, бліда й пряма. Лоренцо сидів навпроти й дивився в тарілку. Вони не розмовляли. Вони жодного разу не глянули одне на одного. Ельвіра помітила це і відчула укол. Але цей укол лише зміцнив її рішення.

Вона підвелася. Постукала ложечкою по келиху.

— Дорогі мої, — сказала вона.

Розмови стихли. Навіть туба замовкла на середині фрази.

— Мені хочеться сказати кілька слів. — Голос у неї був рівний, теплий, поставлений. — Я дуже рада бачити вас усіх тут. Ви прийшли, щоб розділити з нами радість. Але я вважаю за потрібне повідомити дещо, що, можливо, вас зацікавить. Організаторка цього торжества, синьйора Бенедетті, протягом двох тижнів приховувала від молодих низку суттєвих обставин. Вона не повідомила їм про подвійне бронювання. Не повідомила про виставку. Не попередила, що в залі стоятимуть птахи. Вона діяла в них за спиною.

Над столом пронісся глухий ремствуючий шепіт.

— Я не хочу нікого звинувачувати, — продовжувала Ельвіра. — Але я — мати нареченого. Я оплатила половину торжества. І я вважаю, що людина, яка обманює клієнтів, не може керувати весіллям мого сина.

Вона сіла. У повітрі задзвеніла тиша, щільна й липка, як варення.

К'яра сиділа на іншому кінці столу. Обличчя в неї було біле. Але вона дивилася прямо на Ельвіру, без злості й без страху, і від цього погляду Ельвірі раптом захотілося відвернутися.

— Це правда? — тихо спитала Джулія.

— Так, — сказала К'яра.

— Ви мені казали, що зала готова.

— Казала.

— Ви брехали.

— Так.

Джулія заплющила очі. Лоренцо зробив рух, ніби хотів щось сказати, але, як завжди, не знайшов слів і залишився сидіти з відкритим ротом, як риба на березі.

— Я повернуся до цієї розмови, — сказала Джулія дуже рівно. — Але не зараз. Не тут.

Вона не сказала «ви вільні». Не сказала «ви залишаєтеся». Просто замовкла. І в цьому мовчанні Ельвіра почула те, чого домагалася, але не очікувала почути так голосно: відсутність захисту.

— Тоді, — сказала Ельвіра, — думаю, буде розумно, якщо з сьогоднішнього дня послуги синьйори Бенедетті більше не знадобляться.

Ніхто не заперечив. Томмазо схопився, відкрив рота, закрив, сів. Нонна Ассунта поклала виделку. Професор Кастаньйолі, що сидів на дальньому кінці столу, повільно поклав лупу біля тарілки.

К'яра підвелася.

— Добре, — сказала вона. — Тоді я передам справи.

Вона поклала на стіл планшет. Подумала. Забрала його назад.

— Таблиця залишається в мене, — промовила вона. — Це моя робота. Усе інше, лебеді, оркестр, квіти, ваше, синьйоро Гаспаріні. Смачного.

Вона вийшла з-за столу. Не швидко, не повільно. Рівним кроком людини, яка знає, що не обертатися єдиний спосіб лишитися на ногах.

Томмазо зірвався з місця й побіг слідом.

(Відступ про звільнення. Звільнити людину легко, як відрізати ножицями мотузку. Важко потім зрозуміти, що то була за мотузка і що на ній висіло.)

До вечора вілла гула як і раніше. Але Ельвіра, сидячи у відведеному їй номері на третьому поверсі, біля вікна, з видом на озеро, відчувала себе так, ніби з неї зняли щось важливе, а натомість нічого не дали.

Знизу долинав сміх. Маріза Бонетті розповідала на галявині чергову історію. Дами з бридж-клубу грали в карти прямо в саду, і хтось із них сміявся так заразливо, що заливалася й туба. Усі були задоволені. Усі прийшли на свято, і свято було.

— Завжди була владна, — долинув голос Марізи, невиразний, крізь скло. — Знаєте, ще дівчинкою. Що скаже, те й робиться. Бідний Лоренцо.

— Ну, вона хотіла як краще, — відповів хтось.

— Вони всі хочуть як краще.

Ельвіра відійшла від вікна. Сіла на ліжко. На тумбочці лежала серветка з їдальні, складена у формі лебедя: хтось із покоївок, певно, робив їх для прикраси. Вона взяла її, розгорнула, розгладила долонею й знову склала. Лебідь вийшов кривий, з одним крилом вищим за інше, як лівий листочок на оливковій гілці.

Ельвіра дістала телефон. Набрала Лоренцо. Гудки. Ще гудки. Скидання.

Вона набрала ще раз. Скидання.

Тоді вона поклала телефон на коліна й подивилася на свої руки, на пальці в тонких шкіряних рукавичках, досі не знятих, і раптом зрозуміла, що перемогла.

Це виявилося найнеприємнішим, що з нею траплялося.