Сварка на причалі

Сварки бувають двох видів. Перші трапляються через те, що люди надто сильно хочуть одне одного зачепити. Другі через те, що вони надто сильно не хочуть одне одного втрачати. Другі набагато небезпечніші, бо ніхто в них не перемагає, а програють обоє.

Лоренцо Гаспаріні не вмів сваритися. Він узагалі не вмів вести розмови, в яких треба щось відстоювати, і в такі хвилини почувався як річка, яку раптом змусили текти вгору. Тому він не спав усю ніч, і коли на світанку, близько шостої, вийшов до озера, в ньому назбиралося стільки несказаних слів, що він боявся вимовити навіть «доброго ранку».

Учора ввечері Джулія не сказала йому жодного слова. Вона подивилася на підроблене запрошення, потім на нього, потім на К'яру, повернулася й пішла до своєї кімнати. Двері зачинилися без грюкоту, і від цього стало тільки страшніше: двері, що грюкнули, означають гнів, а зачинені тихо означають рішення.

Лоренцо довго стояв у коридорі. Потім спробував постукати й передумав. Потім постукав усе-таки, але з кімнати не відповіли. Ніч він провів у кріслі в бібліотеці, під незмигним поглядом сови, і кілька разів йому здавалося, що вона хоче щось сказати, але, будучи птахом вихованим, утримується.

Причал вілли «Чіньо Б'янко» вдавався в озеро довгим дерев'яним язиком. Ранок був сірий, холодний, з легким туманом, через який протилежний берег здавався намальованим аквареллю й забутим під дощем. Вода стояла нерухомо, і в ній, як у дзеркалі, висіло перевернуте небо.

Джулія вже була там.

Вона сиділа на краю причалу, звісивши ноги, у в'язаній кофті поверх піжами, з чашкою кави, яку тримала обома руками. Почувши кроки, вона не обернулася.

— Я знала, що ти прийдеш, — сказала вона.

— Я не спав, — зізнався Лоренцо.

— Я теж.

Він сів поруч. Між ними залишилася відстань рівно в одну чашку кави, і обоє розуміли, що цю відстань можна виміряти не в сантиметрах.

— Джуліє, — почав він.

— Зачекай. Дай мені сказати. — Вона нарешті повернула до нього обличчя, і він побачив, що очі в неї червоні, але спокійні, як буває в людей, які вже виплакали все й тепер збираються говорити. — Твоя мати надрукувала сорок запрошень. Сорок. Підроблених. З нашою оливковою гілкою, на нашому папері, з нашим шрифтом. Вона розіслала їх людям, яких ми не кликали, і сказала їм, що ми кликали. Це не «невелике прохання». Це не «турбота». Це обман.

— Вона не хотіла…

— Вона не хотіла, щоб ми дізналися. Ось цього вона хотіла.

Лоренцо мовчав. У тиші сплеснула риба.

— Послухай, — сказав він нарешті. — Ти не знаєш мою маму. Вона не зла. Вона… — він запнувся, добираючи слова, — вона просто самотня. Після смерті тата вона залишилася з майстернею, з верстатами й зі мною. І все. У неї нікого немає, крім мене. Ці люди прийшли на похорон. Вони тримали її за руку, коли вона стояла біля труни. Для неї вони родина. А ти просила… ти написала «обмежена кількість місць». Я читав цього листа. Він був ввічливий, але для неї це прозвучало як «ви не потрібні».

— Я не мала цього на увазі!

— Я знаю. Але вона почула саме це.

— Лоренцо, — сказала Джулія дуже повільно, ніби пояснюючи щось дитині, — ми не можемо прийняти двісті людей на віллі, де одночасно стоять триста чотири чучела лебедів. Ми запросили сто шістдесят. Ми заплатили за сто шістдесят. Це наш вибір. Наш. Не її.

— Ну так розмістимо ще сорок, що тут такого? — сказав він, і тут же зрозумів, що це не ті слова.

Джулія поставила чашку на дошки.

— «Що тут такого», — повторила вона тихо. — Ось у цьому й річ.

— У чому?

— У тому, що для тебе нічого ніколи немає «такого». — Голос у неї затремтів, але вона впоралася. — Ти погоджуєшся на все. Ти підписуєш меню, не читаючи. Ти схвалюєш договори, не відкриваючи. Ти дозволяєш матері вирішувати, де ми житимемо, як вінчатимемося, кого кликатимемо. Ти милий, ти добрий, ти найдобріша людина з усіх, кого я знаю, і це робить мене… — вона притиснула долоню до лоба, — це робить мене такою втомленою.

(Відступ про справедливість. Щоразу, коли двоє хороших людей сваряться, кожен із них має рацію. Це одна з найприкріших властивостей світобудови, оскільки вона позбавляє сварку будь-якого сенсу і залишає тільки біль. Світобудова, втім, цим не цікавиться. Вона просто дивиться.)

— Це несправедливо, — сказав Лоренцо. У грудях у нього почало рости щось гаряче й незнайоме, якесь нове, чуже почуття, і він раптом зрозумів, що це злість. — Я читав договір. Усе. Уголос. Я знайшов підробку в реєстрі. Я сидів шість годин над паперами. Ти кажеш, що я нічого не роблю…

— Ти читав договори після того, як тебе ледь не вбила креветка! — спалахнула Джулія. — А до цього?

— До цього я не думав, що це важливо!

— Ось саме! Ти не думав! А я думаю завжди! Я дивлюся на фреску й бачу, де вона тріснула. Я дивлюся на чучело й бачу, де його лагодили. Я дивлюся на людей і бачу, де вони брешуть. Я не можу не бачити, Лоренцо! І знаєш, що я бачу зараз? Що в нашому весіллі тріщина, і її ніхто не хоче лагодити!

— А може, не все треба лагодити?! — крикнув він, і цей крик уперше за тридцять один рік вирвався з нього так, як вириває вода з прорваної греблі. — Може, іноді річ просто стоїть! Просто стоїть, і все! Ти шукаєш підробку в усьому! Тобі неодмінно потрібно знайти, де щось не так! Може, мама помилилася, але вона хотіла добра! А ти бачиш тільки тріщину!

Ехо понеслося над озером. Десь у тумані скрикнув птах.

Джулія повільно підвелася. Вона стояла над ним, маленька, пряма, в смішній кофті, з розпущеним волоссям і білим обличчям, і раптом стала схожа на ту саму фреску, яку реставрувала: гарну, сувору, готову ось-ось розсипатися.

— Ти правий, — сказала вона. — Я бачу тріщини. Це моя професія. Але знаєш, що я ще бачу? Що ти зараз захищаєш не нас, а її. Це боляче. Я думала, ми на одному боці.

— Ми на одному…

— Ні. — Вона похитала головою. — Поки що ні.

Вона повернулася й пішла причалом до берега. Дошки гулко відгукувалися під її босими ногами. Лоренцо хотів окликнути її, хотів сказати, що він дурень, що він не те мав на увазі, що він любить її понад усе на світі, включно з водою. Але язик, вічний зрадник, підвів його й нічого не вимовив.

На середині причалу Джулія зупинилася. Не обертаючись, вона сказала:

— Я не знаю, чи буде весілля.

І пішла.

(Відступ про тишу. Є тиша, в якій людям спокійно. А є тиша, в якій чути, як тече час. Лоренцо, як гідролог, був здатен чути другу. Вона нагадувала йому звук води, що йде, коли річка відступає від берега, залишаючи по собі гладкий мокрий пісок і порожнечу.)

Він сидів на причалі довго. Туман піднявся, розійшовся, і протилежним берегом прокотилося сонце, перетворюючи озеро на розплавлене олово. Човни на воді, за кількасот метрів, здавалися іграшковими. Хтось в одному з них махав рукою, і Лоренцо не відразу зрозумів, що це рибалка, який просто вітається.

Він підняв руку у відповідь. Махнув мляво, без сенсу, як махають тому, кого не знаєш, але хто опинився поруч у потрібну мить.

У кишені задзвонив телефон. Він вийняв його й подивився на екран. «Мама».

Він згадав її обличчя на похороні батька. Згадав, як вона тримала його за руку й нічого не казала. Як потім, увечері, в порожньому домі, спитала: «Ти не поїдеш?» і як він відповів: «Ні, мамо». Це була його перша брехня. Він тоді вже знав, що поїде. Він не вмів сказати «ні» і тому завжди казав «так».

Телефон дзвонив. Один гудок, другий, третій.

Він дивився на нього, на срібний напис «Мама», на блимаючу зелену кнопку, і вперше в житті не натиснув.

Дзвінок урвався. Екран погас. Лоренцо ще довго сидів, дивлячись на темне скло, в якому відбивалося небо. А десь на березі, за його спиною, почулося тихе шарудіння. Він обернувся й побачив Нонну Ассунту. Вона стояла на початку причалу, спираючись на палицю, у своєму в'язаному береті, і дивилася на нього без жодного слова, з тим особливим виразом, з яким дивляться на воду, коли заздалегідь знають, що вона все одно повернеться у своє русло.

— Нонно, — сказав він хрипко. — Я все зіпсував.

— Ні, хлопче, — відповіла вона. — Ти тільки почав.