Звільнення

Існує думка, що звільнена людина прокидається наступного ранку в стані горя, люті або полегшення. К'яра Бенедетті прокинулася в стані подиву. Їй здавалося, що вона вперше за дванадцять років не знає, котра година, і це виявилося таким дивним відчуттям, що вона хвилини зо три лежала на спині й просто слухала, як за вікном горобці обговорюють щось важливе.

Готель у Сан-Бартоломео-ді-Лаго був маленький, на дванадцять номерів, із вузькими сходами та господинею, синьйорою Мірандою, яка вважала, що будь-який постоялець, що приїхав надовго, потребує супу. Суп вона носила в номер без стуку. Учора ввечері, коли К'яра повернулася з вілли з планшетом під пахвою і з обличчям людини, що втратила щось дуже важливе, синьйора Міранда поставила на стіл миску, подивилася на неї й сказала: «З'їжте. Потім поплачте. У такому порядку». К'яра так і зробила.

Тепер вона сиділа на ліжку, у футболці й піжамних штанах, із телефоном на колінах, який мовчав. Ні Джулія, ні Лоренцо, ні Ельвіра не дзвонили. Вона відкрила таблицю, подивилася на неї й закрила. Відкрила знову. Таблиця, яка два тижні жила, росла, розгалужувалася й заповнювалася кольоровими клітинками, тепер виглядала як сад після відходу садівника: ті самі грядки, але без сенсу.

Вона набрала в пошті: «Шановні Джулія і Лоренцо. Цим підтверджую, що…» і зупинилася. Слово «підтверджую» раптом видалося їй до непристойності офіційним. Вона стерла рядок.

У двері постукали. Не постукали, а загрюкали так, ніби той, хто стукав, хотів, аби його почули не тільки в номері, а й на всьому поверсі.

— К'яро! — пролунав голос Томмазо. — Це я! Відчиняй! Я приніс круасани!

Вона відчинила. На порозі стояв Томмазо у своїй завеликій куртці, з пакетом із пекарні й двома склянками кави в картонній підставці, крізь яку в нього стирчали ручки трьох кулькових. Він був скуйовджений, неголений і виглядав як людина, що ухвалила дуже важливе рішення і поспішає донести його, поки не охололо.

— Я звільнився, — випалив він.

— Що?

— Я звільнився. Мене не звільняли, але я звільнився. Я відправив листа Ельвірі Гаспаріні. Там написано: «З сьогоднішнього дня прошу вважати мене звільненим». Я не знаю, як це правильно називається, але вона зрозуміє. — Він поставив каву на стіл. — Я приніс дві. Тобі й мені. Круасани з варенням. Я записав, що ти любиш з абрикосовим.

— Томмазо…

— Ні, будь ласка, не кажи, що я не повинен. Я шість місяців вів протоколи твоїх зустрічей, твоїх дзвінків і твоїх лебедів. Я знаю, як ти працюєш. Ти не брехала їм із підлості. Ти брехала, бо хотіла, щоб у них був гарний ранок. Це ж не одне й те саме.

К'яра сіла на ліжко. Це був єдиний розумний вчинок, який їй залишався.

— Це одне й те саме, — сказала вона. — Просто збоку виглядає інакше.

— Тоді я дивитимуся з твого боку, — уперто сказав Томмазо. Він розгорнув круасан, відкусив і замислено додав: — До речі, я вже записав, що нас тепер двоє. Це команда. Потрібна назва.

(Відступ про молодість. Молоді люди, як відомо, не вміють розрізняти катастрофу й пригоду. Це робить їх незамінними в хвилини кризи і цілком нестерпними в усі інші.)

Через двадцять хвилин у двері постукали знову. Цього разу обережно, двічі, з паузою, як стукають люди, що звикли, аби на них чекали. Томмазо відчинив. У коридорі, біля стіни, стояли Нонна Ассунта у своєму сливовому береті й Беппе Скуїлаче в білій куртці й із червоними очима. У руках Беппе тримав величезну каструлю, обгорнуту рушником, з-під якого здіймалася пара.

— Ми не завадимо? — спитала Нонна. — Ми на хвилинку. З супом.

— З супом, — підтвердив Беппе й схлипнув. — Я вночі зварив. Не міг спати. Це, синьйоро Бенедетті, бульйон із трьох видів птиці. Без горішків. Без креветок. Без злоби. Він лікує.

К'яра дивилася на них, на маленьку пряму бабусю з палицею й на величезного плачучого кухаря, і в горлі в неї щось піднімалося, тепле й незручне.

— Ви приїхали через мене?

— А через кого ж іще, — сказала Нонна, входячи в кімнату без запрошення й всідаючись у єдине крісло. — Я все бачила. Учора, на терасі. Ця Ельвіра виступала як міністр. А дівчинка мовчала. І хлопчик мовчав. Я хотіла встати й сказати, але в мене саме був шматок баранини, а за їдою я не розмовляю. — Вона насупилася. — Це, можливо, головна помилка мого життя.

— Нонно, — обережно сказала К'яра, — Джулія має право злитися на мене. Я їй брехала.

— Брехала, — погодилася Нонна. — Погано. А потім зізналася. Добре. Ось і баланс. Бачиш, як усе просто. Життя взагалі не складне. Це люди його плутають, бо їм нудно.

— Ми вас не залишимо, — сказав Беппе. — Я вирішив. Беппе Скуїлаче не кидає людей, які знають, як працює кухня. Ви, синьйоро Бенедетті, єдина, хто за два тижні жодного разу не зажадала, щоб я замінив олію на оливкову «екстра». Це дорогого коштує.

Він поставив каструлю на стіл, розлив суп по трьох склянках, бо тарілок не знайшлося, і всі четверо сіли довкола маленького круглого столика. Бульйон виявився чарівним. У ньому було щось таке, що змушувало забути, що вчора сталося, і повірити, що сьогодні може статися щось хороше.

(Відступ про суп. Жодна революція в історії не почалася з супу, і це серйозний недогляд істориків. Якби вони частіше сиділи за столом, а не за картами, багато воєн можна було б запобігти, а багато змов, навпаки, почати значно раніше.)

Вони сиділи й їли, і розмовляли тихо, як змовники, яким належить виграти битву, але яким ще невідомі ні супротивник, ні зброя. О пів на одинадцяту, коли в каструлі залишалося на денці, у двері постукали втретє.

Це був професор Кастаньйолі.

Він стояв на порозі, як стояв скрізь, дуже прямо, в оксамитовому піджаку кольору качиного яйця, з лупою в нагрудній кишені й важкою шкіряною текою під пахвою. Обличчя в нього було серйозне, майже урочисте. Він швидко оглянув кімнату, спіймав поглядом К'яру й вклонився.

— Синьйоро Бенедетті. Прошу вибачення за вторгнення. Мені треба з вами поговорити. І, як я бачу, — він подивився на інших, — не лише з вами.

— Професоре, — сказала К'яра, — ви прийшли прогнати мене з вілли?

— Я прийшов зізнатися. — Він увійшов і зачинив за собою двері. — Мені боляче про це говорити. Але після того, що сталося вчора на терасі, я вирішив, що мовчання безчесне.

— Сідайте, — сказала Нонна, підсуваючи стілець. — Налийте йому супу, Беппе.

Професор сів. Узяв склянку бульйону, подивився на неї з подивом, як людина, яку вперше в житті пригостили, і зробив обережний ковток. Потім поставив склянку й поклав на коліна теку.

— Мене попереджали, — сказав він. — Мій колега, доктор Пеццалі, ще до виставки сказав, що мені не варто погоджуватися на віллу «Чіньо Б'янко». Що управитель надто люб'язний. «Надто люб'язні люди, Ауреліо, — казав він, — як надто свіжі простирадла: під ними зазвичай щось сховано». Я не послухав.

— Що сталося? — спитала К'яра.

— У серпні, — сказав професор, — пан Дель Ньєро приїхав до штабу товариства в Комо. Він запропонував, як він висловився, «послугу». Наша найкраща експозиційна птиця, Королева Ортензія, зберігалася в нас, у нашому приміщенні, де немає ні клімат-контролю, ні охорони. Він сказав, що на віллі є сейфова кімната з ідеальними умовами. Що він із радістю надасть її для Ортензії безкоштовно, «із поваги до мистецтва». Ми погодилися. Він забрав Ортензію особисто, на власній машині, й привіз на віллу за три тижні до виставки.

— Три тижні, — повторив Томмазо, гарячково записуючи. — За три тижні до виставки. Ортензія була на віллі.

— Одна, — сказав професор. — У сейфовій кімнаті. З ключем, який був тільки в нього. — Він поправив лупу. — Коли ми заїхали на віллу з рештою колекції, Ортензію вже виставили. Я подивився на неї тоді, в перший день, як дивлюся завжди, і помітив… — Він запнувся. — Я помітив, що щось не так. Не міг зрозуміти що. Тільки позавчора, коли ваша наречена, синьйорина Альтобеллі, вночі світила на неї ліхтариком, я згадав. Шов. На грудях. Його не було. Коли вона зберігалася в нас, цього шва не було.

У номері стало дуже тихо.

— І ще, — сказав професор. Він відкрив теку й дістав два аркуші паперу, поклав поруч. — Ось договір товариства з віллою. Ось договір вашої пари. Підписи Дель Ньєро. Подивіться.

К'яра взяла аркуші, піднесла до вікна, потім до лампи. Підпис на одному був розмашистий, упевнений, з розчерком, схожим на лебедину шию. На іншому такий самий, але чорнило трохи темніше, майже чорне. І дата, вписана в рядок під підписом, написана іншим пером і іншою рукою.

— Він підписав договір товариства пізніше, — сказала вона. — Дату вписали заднім числом.

— Так, — кивнув професор. — Я помітив це на днях. Але не надав значення. А тепер… — Він замовк, і вперше за все знайомство К'яра побачила, що в професора Кастаньйолі тремтить рука. — Тепер я думаю, що мене використали. Нас. Що наші лебеді були прикриттям. А Ортензія…

— Сейфом, — тихо сказала К'яра.

— Я не знаю. — Професор похитав головою. — Але вона моя. Сто дванадцять років вона стоїть на моїй полиці. Я знаю її, як знають рідну людину. І я не дозволю нікому використовувати її для чогось нечесного.

Нонна Ассунта простягла йому серветку, і він зніяковіло прийняв її й витер очі.

— Отже, — сказала К'яра, і в голосі її, вперше за добу, почулася та сама спокійна впевненість, яку Томмазо називав «зараз когось звільнять». — Що нам відомо? Перше: Фаусто Дель Ньєро продав майданчик двічі й підробив дати. Друге: у нього є подвійна бухгалтерія, і «книги» заховані, за його словами, «серед пташок, під крилом у королеви». Третє: Ортензія три тижні перебувала в нього одного, і на ній свіжий шов, якого раніше не було. Четверте: у суботу ввечері він збирається їх забрати.

— Але Ортензію не можна чіпати до суботи, — нагадав Томмазо.

— До дванадцятої години однієї хвилини, — сказала К'яра. — А потім ми винесемо всіх лебедів, крім одного. А з одним учинимо так, як не чекає ніхто.

— Як? — спитав Беппе, перестаючи схлипувати.

К'яра обвела поглядом кімнату. Нонна, пряма, як посох. Томмазо з відкритим зошитом. Беппе, величезний, червоний, з черпаком. Професор, що тримав теку обома руками, як святиню. П'ятеро людей, один суп і сорок вісім годин.

— Поки не знаю, — призналася вона. — Але в мене є таблиця.

— Потрібна назва, — сказав Томмазо, не відриваючи очей від зошита. — Для операції. У кожної серйозної операції є назва.

— «Лебідь», — тихо сказав професор.

— «Лебідь», — повторила К'яра й усміхнулася, вперше за три дні. Усмішка вийшла втомлена, крива, зовсім не з тих, яких навчають на курсах, зате справжня. — Добре. Операція «Лебідь».

Вона відкрила таблицю, ту саму, живу, кольорову, розгалужену, і вписала у верхню клітинку три слова: «Порятунок весілля. Термін: субота».

Знаки питання в графі «термін» зникли.