Друга іпотека

Найджел завжди знав, що рано чи пізно Кетрін знайде якийсь папір і прийде з ним до нього. З дитинства так було. І дивитиметься тим поглядом — не злим, гіршим. Розчарованим заздалегідь.

Цього разу вона принесла теку.

Він саме лагодив розхитану ніжку маминого крісла — просто щоб руки були зайняті, — коли сестра поклала перед ним на підлогу сіру картонну папку з логотипом «Гартвел Білдінг Сосаєті».

— Знайшла в маминому секретері, — сказала Кетрін. — Під банківськими виписками. Друга іпотека на будинок. Сто двадцять тисяч фунтів. Оформлена в березні дві тисячі дев'ятнадцятого.

Найджел відклав викрутку.

— Друга… що?

— Щомісячний платіж — дев'ятсот сорок фунтів, — Кетрін говорила рівно, як читала звіт. — Її пенсія — тисяча триста. Шість років вона віддавала банку дві третини всього, що мала.

У кімнату зайшла Флоренс з чашкою чаю й завмерла у дверях.

— Сто двадцять тисяч, — повторив Найджел. — На що?

— От я й хотіла в тебе спитати.

Тиша в кімнаті стала такою, що було чути, як цокає годинник на камінній полиці — єдиний у будинку, що досі йшов.

— В мене? — Найджел підвівся. — Чому в мене?

— Бо навесні дев'ятнадцятого ти відкрив свою майстерню. Приміщення, верстати, фургон. Звідки в тебе були гроші, Найдже?

— Банківський кредит для малого бізнесу. І мамині дві тисячі — вона сама запропонувала, я їх…

— Дві тисячі. — Кетрін дістала з теки аркуш, списаний маминим почерком. — «Н. — 2000, на фургон. Не чекати». Я знайшла це в тій самій шухляді. Мама записувала все, Найджеле. Кожен фунт. А тепер поясни мені, чому поруч із запискою про твої дві тисячі лежать документи на сто двадцять.

— Я не знаю!

Він крикнув це так голосно, що Флоренс здригнулася й пролила чай.

Найджел знав, як це виглядає. У кишені його куртки в передпокої лежав лист від «Кросфілд Кредит» із червоною смугою: «Останнє попередження». Якби Кетрін його побачила, жодні слова вже нічого б не пояснили.

— Кет, — тихо сказала Флоренс. — Ти не можеш просто…

— Можу. Це моя робота — бачити, куди йдуть гроші. Мама шість років жила на чотириста фунтів на місяць, Фло. Носила те саме пальто десять років. Сто двадцять тисяч кудись пішли. Не на неї.

— І тому одразу я, — сказав Найджел. — Звісно. Хто ж іще. Найджел, якого вигнали з коледжу. Найджел, що позичав на бензин. Найджел, що завжди «шукає себе».

— Я цього не казала.

— Тобі не треба казати! — Він відчув, як тремтять руки, і стиснув їх у кулаки, щоб сестри не бачили. — Ти так дивишся, Кет. Відколи мені було дванадцять. Ти вже вирішила, що я вкрав у мами, ще до того, як відкрила цю теку.

Кетрін не відповіла. І це було гірше за будь-яку відповідь.

Флоренс стояла між ними з мокрою від чаю рукою.

— Найдже, — сказала вона обережно, і від цієї обережності йому стало ще гірше, — просто скажи. Ти про це щось знав? Хоч щось?

Навіть вона. Навіть мала Фло, якій він колись змайстрував ляльковий будиночок із трьома поверхами й справжніми віконцями, що відчинялися.

— Ні, — сказав Найджел. — Не знав. Але вам, здається, байдуже.

Він пройшов повз них, узяв куртку з вішака й вийшов надвір, не зачинивши за собою дверей.

У фургоні пахло тирсою і холодною кавою. Він міг би поїхати. Сорок хвилин — і він у своїй квартирі над майстернею, де ніхто на нього так не дивиться.

Він перечитав лист від «Кросфілд Кредит». Одинадцять тисяч чотириста фунтів. Тридцять днів. Далі — суд.

Він був не злодієм. Він був просто боягузом, який два роки брехав матері про те, що в нього все гаразд. І тепер, коли його звинуватили в тому, чого він не робив, найболючішим виявилося те, що він справді був винен — тільки в іншому.

Найджел сховав лист і вже хотів завести двигун, коли в пам'яті щось зачепилося. Як скалка під нігтем — маленька, але її неможливо ігнорувати.

Березень дві тисячі дев'ятнадцятого.

Він повільно повернувся до будинку. На кухні досі горіло світло; крізь вікно він бачив стоси конвертів на столі, розкладені Флоренс за роками. Сто листів до Томаса Бенкса.

Найджел пройшов через передпокій, не знімаючи черевиків, і взяв із секретера сіру теку, яку Кетрін там лишила. Перша сторінка. Кредитний договір. Внизу — мамин підпис і дата.

«14 березня 2019 року».

Він стояв посеред вітальні, дивлячись на цю дату, і чув, як із кухні повільно наближаються кроки сестер.

— Найдже? — Кетрін зупинилася у дверях. — Я… я хотіла…

Він мовчки простягнув їй договір і вказав пальцем на дату.

Кетрін подивилася. Зблідла. Флоренс визирнула з-за її плеча й тихо охнула.

Чотирнадцяте березня. День, коли мама щороку писала Томасові Бенксу.

— Що б це не було, — сказав Найджел хрипко, — гроші пішли не на мене. Гроші пішли на нього.