Замкнена картотека

Вибачення Кетрін було таким, яким Флоренс і очікувала: коротким, діловим і майже нечутним.

— Я помилилася. Вибач.

Найджел кивнув, не дивлячись на неї. Ніхто з них не знав, що робити далі з цим вибаченням, тож Флоренс запропонувала те, що мама пропонувала завжди, коли в домі ставало надто тісно від слів:

— Ходімо повечеряємо. В «Королівський дуб». Як колись.

У пабі нічого не змінилося за двадцять років — ні почорнілі балки, ні «пиріг дня» з м'ясом і елем. Старий Роджер упізнав їх одразу, приніс три пінти за рахунок закладу й сказав, що Маргарет була найкращою людиною в Літл-Ешфорді. Вони сіли за той самий столик біля каміна, де колись святкували Найджелів шістнадцятий день народження.

— Мама знала, — сказала Флоренс, коли принесли пироги. — Про тебе, Найдже. Про те, що тобі важко з грошима.

Найджел завмер з виделкою.

— Казала минулого Різдва, що в голосі в тебе щось таке, як тоді, коли тебе виключили з коледжу, а ти три тижні вдавав, що ходиш на пари. Вона не сердилася. Чекала, поки ти сам скажеш.

Найджел довго мовчав. Потім витяг з кишені складений аркуш із червоною смугою і поклав на стіл між тарілками.

— Одинадцять тисяч, — сказав він. — Не сто двадцять. Але я теж брехав їй. До кінця.

Кетрін прочитала лист. Флоренс бачила, як на обличчі сестри щось змінюється — не осуд, чогось, що вона не могла назвати, щось давнє й дуже втомлене.

— Чому ти не сказав мені? — тихо спитала Кетрін. — Я могла б допомогти.

— Бо ти подивилася б на мене так, як подивилася сьогодні.

Кетрін відкрила рот і закрила його. А потім зробила те, чого Флоренс не бачила від неї років двадцять: простягла руку через стіл і на мить поклала на Найджелову долоню. Лише на мить. Але він не прибрав руки.

Вони повернулися додому о пів на десяту. Будинок стояв темний, тільки ліхтар над ґанком, який мама вмикала на таймер, кидав на гравій жовту пляму.

Флоренс ішла останньою й першою помітила, що двері татового кабінету відчинені.

Вона пам'ятала, що перед виходом навмисне їх зачинила — після ранкового візиту Дерека.

— Хтось із вас заходив у кабінет перед пабом?

Кетрін і Найджел похитали головами.

Флоренс увімкнула світло. На перший погляд — нічого. Але біля картотеки на підлозі лежала стружка сірої фарби, тонка, як лусочка. Флоренс присіла. Навколо замкової щілини на верхній шухляді метал був подряпаний — свіжо, до блиску, кількома короткими нервовими рисками.

— Найдже, — покликала вона. — Подивися.

Брат присів поруч, провів пальцем по подряпинах, як провів би по дошці, перевіряючи на задирки.

— Свіжі, — сказав він. — Години дві, не більше. Хтось пробував відкрити шпилькою чи тонкою викруткою. Не вийшло — замок армійський, такі так просто не піддаються.

— Двері були замкнені? — Кетрін уже стояла біля вікна, перевіряючи засувки. — Вхідні? Задні?

— Вхідні я замикав, — сказав Найджел. — Задні… не пам'ятаю.

Задні були замкнені. Вікна — теж. Ніяких слідів злому.

— Значить, у когось є ключ від будинку, — сказала Кетрін дуже спокійно. Цей спокій Флоренс пам'ятала з дитинства: так сестра говорила, коли їй було по-справжньому страшно.

Три шухляди, один спільний замок угорі. Кетрін смикнула кожну — жодна не піддалася.

— Треба знайти ключ, — сказала Флоренс.

— Я можу відкрити, — сказав Найджел. — Висвердлити циліндр, п'ять хвилин роботи.

— Ні. — Кетрін відповіла так швидко, що обоє на неї подивилися. Вона відвела очі. — Тобто… давайте спершу пошукаємо ключ. Мама не викидала ключів. Він десь тут.

Флоренс бачила, що сестра щось недоговорює. Бачила, як рука Кетрін мимоволі торкнулася кишені джинсів. Але сил сперечатися вже не лишилося.

Вони шукали до півночі: у татовому столі, в маминій шкатулці з ґудзиками, в банці з-під печива з ключами від усього на світі. Жоден не підійшов.

Коли брат і сестра пішли спати, Флоренс лишилася в кабінеті сама. Сіла у татове крісло, подивилася на картотеку.

Мама майже сорок років прожила з татом у цьому домі, виховала з ним трьох дітей, поховала його сім років тому під старим тисом на церковному цвинтарі. І весь цей час у кутку його кабінету стояла замкнена шафа, куди, Флоренс раптом була в цьому певна, тато ніколи не заглядав. Бо чоловік, який сім років лишає незакінчену шахову партію, щоб не порушити останній хід, не став би відмикати чужих таємниць. Навіть дружининих.

Навіть — особливо — дружининих.

Флоренс вимкнула світло й пішла до сходів. Уже на першій сходинці вона згадала: тато ніколи не зачиняв двері свого кабінету. Ніколи. Казав, що зачинені двері — це для людей, яким є що приховувати.

А мама, коли він помер, зачиняла ці двері щодня. І, як тепер розуміла Флоренс, не тому, що їй було боляче туди заходити.

Вона щось там охороняла.

І хтось, хто мав ключ від їхнього дому, щойно спробував це забрати.