Валіза під дахом

Після від'їзду Дерека ніхто не хотів говорити про голосове повідомлення. Тож вони зробили те, що Гарлоу вміли найкраще, — взялися до роботи.

Кетрін полізла на горище разом із Флоренс, бо не хотіла лишати сестру там саму. Так вона сказала собі. Насправді ж не хотіла, щоб Флоренс знайшла щось без неї.

Горище пахло пилом і нагрітою черепицею. Мамині сукні в чохлах, татові лижі, коробки «Різдво», «Шкільне Кет», «Шкільне Найдж». Флоренс усміхнулася, торкнувшись однієї, — вперше за два дні, — і Кетрін раптом згадала, як носила її на руках по цьому самому горищу, коли малій було три, а їй чотирнадцять, і розповідала, що за коминами живе сова, яка краде неслухняних дітей. Флоренс тоді плакала до гикавки. Мама три дні не розмовляла з Кетрін.

Валізу знайшла Флоренс — коричневу, шкіряну, засунуту так глибоко під скат даху, що довелося лізти на колінах. Усередині лежали листи. Сотня, а може, й більше, перев'язані тонкою білою стрічкою, як мама перев'язувала різдвяні подарунки. Усі конверти були надписані одним почерком — маминим, твердим, нахиленим вправо.

«Містерові Томасу Бенксу».

Адреси різнилися: Лідс, Бристоль, Норвіч, знову Норвіч. І на кожному конверті — червоний штамп пошти: «ПОВЕРНУТИ ВІДПРАВНИКУ. АДРЕСАТ ВІДМОВИВСЯ».

Жоден не був розпечатаний.

— Хто такий Томас Бенкс? — голос Флоренс став тоненьким, як у дитинстві.

Кетрін не відповіла. Вона перебирала конверти, і пальці самі робили те, чого навчилися за двадцять років роботи: сортували, звіряли, шукали систему. Штемпелі — від дві тисячі шостого до дві тисячі шістнадцятого. Десять років. Інколи по кілька листів на рік: на Різдво, влітку. Але один лист був щороку. Без винятку.

Чотирнадцяте березня.

— Чотирнадцяте березня, — сказала Кетрін уголос. — Кожного року.

— Це чийсь день народження, — прошепотіла Флоренс.

Кетрін знала всі дні народження в родині. Чотирнадцяте березня не належало нікому з Гарлоу.

— Треба відкрити, — сказала Флоренс.

— Ні.

Слово вискочило саме, раніше за думку.

— Кет, вона сама мені казала, що хоче щось розповісти. Може, це воно і є.

— А може, це просто… — Кетрін шукала слово і не знаходила. — Приватне. Давній друг. Сварка. Мама мала право на своє життя, Фло. Не все в ньому мало стосуватися нас.

— Сто листів до людини, яка відмовлялася їх брати, — повільно промовила Флоренс. — Десять років. Це не «давній друг».

Кетрін знала, що сестра має рацію. І саме тому їй хотілося засунути валізу назад під скат даху й повернутися до своїх списків. Вона двадцять років перевіряла чужі рахунки й знала: коли знаходиш перший неправильний рядок, ти вже ніколи не дивишся на всю звітність так, як раніше.

— Не сьогодні, — сказала вона. — Будь ласка. Ми зробимо це разом, з Найджелом. Не тут, не на колінах у пилюці.

Флоренс довго дивилася на неї. Потім кивнула.

Вони знесли валізу вниз. Найджел перебрав кілька конвертів і поклав їх на стіл обережно, наче вони могли вибухнути. Про Томаса Бенкса він теж ніколи не чув.

Поки брат і сестра розкладали листи за роками на кухонному столі, Кетрін повернулася на горище по мамин чохол для суконь. Так вона сказала. Насправді їй треба було хвилину побути самій.

Вона сіла на підлогу біля порожнього місця під скатом, де стояла валіза, і тоді побачила його. Маленький квадратний конверт, що, мабуть, вислизнув із бічної кишені й упав у щілину між дошками. Іншого кольору — блакитний. І почерк на ньому був не мамин.

«Місіс М. Гарлоу, Орчард-лейн, 14, Літл-Ешфорд, Кент».

Штемпель: Норвіч, квітень дві тисячі шістнадцятого.

Цей конверт був розпечатаний.

Кетрін витягла тонку листівку. Один рядок, написаний квапливо, з натиском, від якого подекуди прорвався папір:

«Будь ласка, перестаньте мені писати. Ви зробили свій вибір давно. — Т. Б.»

«Ви зробили свій вибір».

Який вибір? Коли?

Кетрін могла спуститися й покласти листівку на стіл поруч із рештою. Так було б правильно. Так вона сказала б будь-кому зі своїх підлеглих: жодних прихованих документів, усе на стіл, повна прозорість.

Вона склала листівку навпіл і поклала в кишеню джинсів.

Потім спустилася вниз із маминим чохлом для суконь у руках, сіла за стіл до брата й сестри й почала допомагати їм сортувати листи, які вони поки що домовилися не відкривати. Весь вечір блакитний конверт пік їй стегно крізь тканину — так, ніби вона взяла з цього будинку не папірець, а вуглину.