Дощ замість сонця

Дощ почався ще до світанку, і одразу стало ясно, що це не той вівторок.

Елішка лежала й слухала, як краплі стукають по черепиці, нерівно, з паузами, як учень, що не вивчив урок. Учора в цю годину за вікном сходило сонце. Вона сіла на підвіконні, подивилася на мокрі дахи й зрозуміла те, про що раніше тільки здогадувалася: кожен її крок залишав сліди. Вона вчора поводилася інакше, і світ піддався на саму малість, і ось уже ранок інший.

Це було страшніше, ніж якби він не змінювався зовсім.

У майстерні не пахло булочками.

Пані Мирослава з'явилася о восьмій двадцять, без пакета, у мокрому плащі, з обличчям людини, що дізналася погані новини телефоном.

— Піч, — сказала вона й сіла на ослін. — Зламалася піч. Уперше за двадцять років. Я пекарка без булочок. Я тепер просто жінка.

— Буває, — обережно сказала Елішка.

— Нічого не буває, все трапляється, — відповіла пані Мирослава. — Коліно казало, що буде дощ, а про піч не попередило. Гаразд. Піду роздам людям хліб і своє горе.

Вона вийшла, і дзвіночок дзенькнув у до-дієз трохи сумніше за звичайне.

Войтех з'явився о дев'ятій, промоклий наскрізь, і ложечка в його каві лишилася на місці. Він лише похмуро оглянув майстерню й спитав:

— Ти перевірила колесо?

— Так.

— Учетверте?

— Ні, — сказала Елішка. — Я вирішила більше не перевіряти.

Він підняв брови вище за звичайне.

— Цікаво.

Вона й сама здивувалася, як легко це далося. Учора її план був кресленням, а сьогодні вона поклала олівець і вирішила, що просто робитиме те, що хочеться. Без блокнота, без пунктів. Сьогодні нехай день сам скаже, яким йому бути.

Виявилося, що день не дуже вміє.

Вона витягла механізм із шафи, але руки не слухалися: вологе повітря липло до латуні, анкер ішов туго, і кожен рух доводилося повторювати. Раніше вона терпляче розібралася б і все виправила. Сьогодні вона відклала пінцет, бо почула на вулиці чийсь велосипед. Це був не Якуб, а якийсь хлопчисько з газетами. Потім вона почула ще один. Потім ще. Потім зрозуміла, що слухає, а не працює.

Час ішов. Одинадцята. Одинадцята тридцять.

За чверть до дванадцятої вона завмерла з пінцетом у руці й перестала дихати.

Дзвіночок мовчав.

Раніше, за будь-якого дощу, за будь-якої біди, цієї хвилини у вікні з'являлася тінь. Це було так само надійно, як бій курантів. Вона ловила себе на тому, що рахує секунди: дванадцята нуль-нуль, дванадцята п'ять. Вікно лишалося порожнім, тільки вода стікала склом, перетворюючи набережну на акварель.

— Він не приїде, — сказав Войтех, не обертаючись. — У таку погоду посилки возять на машинах.

— Я не про нього.

— Звісно, ні. Ти про час. Просто ти слухаєш не годинники.

Елішка хотіла заперечити, але в цей момент задзвонив телефон на стійці. Вона взяла слухавку й почула сухий голос пана Грубеша.

— Пані Дворжакова, комісія змінює порядок. Метеослужба оголосила штормове попередження, ми збиратимемо роботи о тринадцятій годині. Прошу підготувати механізм.

— О тринадцятій? Але ж ми… о пів на шосту…

— Регламент допускає зміни за форс-мажору. За п'ятдесят хвилин.

Він поклав слухавку. Елішка лишилася з гудками у вусі та з механізмом, розібраним на столі, як скелет на уроці анатомії.

— Що трапилося? — спитав Войтех.

— Комісія. Через п'ятдесят хвилин.

Він не став питати, чому вона не готова. Він мовчки підвівся й прибрав зі столу чашки, і в цій мовчанці було щось, від чого хотілося закричати.

Наступні п'ятдесят хвилин вона не жила, а збирала. Анкерне колесо, хід, підвіс, пружина, стрілки. Раніше вона робила це спокійно, в тиші й без поспіху. Тепер пальці тремтіли, деталі вислизали, маятник ніяк не хотів стати в паз. Двічі вона впускала гвинтик і знаходила його під лампою. Один раз вколола палець і не помітила.

— Дихай, — сказав Войтех.

— Я дихаю.

— Не виходить. Ти вдихаєш і не видихаєш. Видихни.

Вона видихнула, і руки на секунду заспокоїлися. Колесо стало на місце. Пружина піддалася. Вона завела механізм ключем і почула те саме «цок», але слабке, кульгаве, з якимось глухим призвуком, як у застудженої людини.

— Він іде нерівно, — прошепотіла вона.

— Дай йому відпрацювати.

— Немає часу.

О тринадцятій нуль-нуль дзвіночок дзенькнув у до-дієз, і ввійшов пан Грубеш, суворий, як тарілка з вівсянкою, у чорному дощовику, з якого капало на підлогу. За спиною в нього стояв помічник із парасолею й течкою.

— Робота готова? — спитав він.

— Майже. Механізм зібрано, але хід ще не відрегульовано. Мені потрібно хоча б дві години…

— Регламент не передбачає регулювання після приймання. — Він подивився на механізм. На його обличчі не було ні злорадства, ні співчуття, лише паперова акуратність. — Робота має бути здана в робочому стані. Я чую нерівність ходу.

— Це від вологості. До вечора вирівняється. Будь ласка, зачекайте хоча б до пів на шосту, як було призначено…

— Пані Дворжакова, шторм іде за розкладом. Я не можу порушувати порядок через погоду в одному випадку й дотримуватися його в іншому. Це було б несправедливо щодо решти учасників.

Він зітхнув, і зітхання було майже людським.

— Мені шкода. Годинник не прийнято.

— Але в мене є сертифікат, і ви ж самі бачили…

— Прошу вас, не ускладнюйте.

Це було ввічливе прохання, і саме тому воно вдарило сильніше за крик. Він закрив течку, кивнув Войтехові й вийшов. Дзвіночок продзвенів за ним у до-дієз, і в цьому звукові не було нічого, крім до-дієза.

Елішка не рухалася.

Механізм перед нею цокав, хрипко, нерівно, але цокав. Вона дивилася на нього й відчувала, як усередині щось тихо опускається, як осідає пил на старий стіл. Вежа. Сто одинадцять сходинок. Вікно на річку. Усе те, про що вона думала, як інші думають про море, щойно вийшло в чорному дощовику під парасолею помічника.

— Це лише один день, — сказала вона вголос.

— Що? — спитав Войтех.

— Один із днів. Я можу все повернути. Я просто… — Вона замовкла.

Він дивився на неї уважно, і брови його, зазвичай такі рухливі, були нерухомі, як дві замерзлі ластівки.

— Що означає «повернути»? — тихо спитав він.

Елішка отямилася.

— Нічого. Я перевтомилася.

— Он як, — сказав Войтех і відвернувся до вікна. Але на підвіконні, за склом, по якому стікала вода, вона побачила його відображення, і з цього відображення зрозуміла, що він не повірив жодному її слову.