Фотографія в шухляді Войтеха

Дощ стукав по даху так рівно, що Елішці захотілося його налаштувати.

Вона сиділа на підлозі під сходами, поруч із шухлядою незатребуваних речей, і дивилася, як по стіні повзе тінь від лампи. Механізм ратуші лишився на столі: кульгавий, цокаючий, непотрібний. Войтех ні про що не спитав. Він заварив чай, поставив перед нею чашку й пішов до себе за ширму, залишивши двері відчиненими, як залишають вікно для кішки.

Вона випила чай, не відчувши смаку. Думка в неї була одна, і така проста, що соромно було її думати: «Я можу все повернути». У неї лишалися дві насічки. Двічі вона може зробити цей день заново. Ця втрата не справжня, казала собі Елішка. Її ще можна скасувати. Але чомусь, коли вона так думала, горло стискалося сильніше, ніж від самої втрати.

— Елішко, — покликав Войтех. — Принеси мені ключ від нижньої шухляди. Він на цвяху за ширмою.

Вона підвелася й пішла.

За ширмою в Войтеха стояв старий письмовий стіл, завалений кресленнями й недопитими чашками. Ключ висів на цвяху під календарем п'ятирічної давності. Нижню шухляду, судячи зі скрипу, не відчиняли багато років.

З неї війнуло лавандою й застарілою тишею. Згори лежали пожовклі листи, перев'язані ниткою, під ними була коробка з-під монет, і з коробки, коли Елішка нахилила її, вислизнула й упала на підлогу фотографія.

Вона підняла її.

На знімку, чорно-білому, з хвилястими краями, стояли двоє. Чоловікові було років тридцять п'ять, високий, згорблений, із бровами, що вже тоді жили власним життям. Елішка впізнала б їх будь-де. Поруч стояла жінка, сміючись так відкрито, що сміх, здавалося, можна було почути крізь папір. Вона мала світлі коси, закручені навколо голови, і тонкі руки, у яких тримала щось маленьке, кругле, блискуче.

Кишеньковий годинник. На кришці, там, де в Елішчиного годинника лишилися самі сліди, в нього був виразний малюнок: ластівка, що летить угору.

— Це Власта, — сказав Войтех.

Він стояв у прорізі ширми й дивився на фотографію так, як дивляться на двері, за якими давно нікого немає.

— Вибачте, я не хотіла…

— Хотіла, — сказав він без докору. — Люди завжди хочуть. Тому я й не ховаю. Просто прибираю подалі.

— Вона ваша дружина?

— Була. — Він підійшов, узяв фотографію й вдивився. — Тридцять два роки тому. Ми тоді щойно відкрили цю майстерню. Вона сказала, що годинники мають уміти сміятися. Дзвіночок над дверима — її ідея. До-дієз. Вона наспівувала його вранці.

Елішка мовчала. Щось холодне поповзло по її спині.

— А в руках у неї…

— Подарунок. Звідкись зі старих запасів, не пам'ятаю звідки. Вона його любила. — Він помовчав. — Вона все любила, до чого можна доторкнутися.

Він підвів очі й раптом побачив те, що Елішка, сама того не помітивши, витягла з кишені фартуха разом із пінцетом: годинник на ланцюжку, а на кільці ключа темні насічки.

Обличчя Войтеха стало таким самим нерухомим, як ранком першого дня, лише тепер воно не поверталося.

— Звідки він у тебе?

— Із шухляди. Ви ж самі…

— Я сказав покласти назад.

— Я не змогла.

Він повільно простягнув руку, але не взяв годинник, а лише накрив долонею ключ, як накривають полум'я свічки. Дощ за вікном раптом стих, і в тиші стало чути, як у її кишені, у його кімнаті, в усіх стінах майстерні цокає одночасно.

— Скільки разів? — спитав він дуже тихо.

— Що?

— Ти знаєш, що. Скільки разів?

Вона могла збрехати. Вона так звикла за ці дні говорити те, що потрібно, що брехня сама лежала на язиці, гладенька, як відполірована латунь. Але перед ним брехня чомусь не виходила.

— Двічі, — сказала Елішка. — Тричі, якщо рахувати сьогоднішній.

— Господи, — видихнув Войтех і опустився на стілець.

Він потер обличчя руками, і вона вперше побачила, що в нього тремтять пальці по-справжньому, не від упевненості.

— Майстре, ви знали про цей годинник.

— Я не знав. Я сподівався, що його викинули. — Він підвів на неї очі, і в них не було ні гніву, ні докору, лише втома. — Я чув, як ти вчора розмовляла з хлопчиком. Ти відповіла, перш ніж він договорив. Три роки я вчу тебе слухати, Елішко, і ніколи не чув, щоб ти була така точна. Учора я зрозумів, що ти знаєш більше, ніж маєш. І щось у мене всередині урвалося.

Вона хотіла сказати «не бійтеся», але не знайшла слів.

— Вони щось забирають? — спитала вона натомість.

Войтех мовчав довго. Дощ за вікном відновився, спершу несміливо, потім упевнено.

— Годинник забирає не час, — сказав він нарешті. — Часу їм нічого брати, він і так їхній. Вони забирають те, що ми найбільше хочемо втримати. Тільки ти не одразу помічаєш, що саме. Іноді взагалі не помічаєш, доки не пізно.

— Що забрали в вас?

Він похитав головою.

— Я не відповім. Я не хочу, щоб мої слова вплинули на твій вибір. Але я прошу: віддай мені годинник. Зараз. І забудь про нього.

Елішка стисла ланцюжок. Метал був теплим, майже живим.

— Ні, — сказала вона.

— Елішко…

— Мені потрібна ще одна спроба, майстре. Один раз, один справжній день. Я не можу піти зараз, коли все так…

Він не став сперечатися. Це було гірше за будь-яку суперечку. Він підвівся, надів пальто й капелюха, узяв фотографію й поклав її в коробку, а коробку в шухляду, а шухляду замкнув на ключ.

— У мене шахи з пані Мирославою, — промовив він рівним голосом, і це був перший за три роки жарт, у якому не було ані краплі жарту. — Якщо захочеш поговорити, я там.

— Майстре…

— Тільки запам'ятай, — він зупинився в дверях, не обертаючись. — Той, хто повертається в учора, ніколи не повертається цілим. Щось завжди залишається там.

Дзвіночок дзенькнув у до-дієз. Елішка лишилася сама. Годинник на долоні цокав у такт її серцю, або, може, це серце вчилося цокати в такт годиннику.

Вона не знала, котра година. Не знала, скільки просиділа на підлозі за ширмою, дивлячись на порожній цвях, де раніше висів ключ. Вона знала лише, що в неї лишилися дві насічки, одна зруйнована мрія й одне дуже дивне відчуття, що хтось у цьому місті знає про її таємницю більше за неї саму.

За вікном темніло. І тут, крізь шум дощу, з набережної долинув знайомий звук: щось середнє між кашлем і риданням.

Елішка підвела голову.