Друге заведення: сценарій

Цього разу Елішка прокинулася з блокнотом.

Вона не пам'ятала, як витягла його з шухляди столу, але до сьомої ранку на першій сторінці вже стояв акуратний напис: «Сценарій дня». Під ним ішли пункти, пронумеровані й підкреслені. Перший: «11:45. Якуб у майстерні. Не мовчати». Другий: «16:07. Ланцюг. Не жартувати про зозулю». Третій: «18:30. Міст. Диктофон. Тріо».

Вона подивилася на список і лишилася задоволена. У неї вийшло креслення. А креслення, на відміну від життя, можна перевірити тричі.

— Ти сьогодні якась зібрана, — зауважила пані Мирослава, розкладаючи булочки. Вона чекала на звичне «Брешеш. Їж» і розгубилася, коли Елішка з'їла булочку сама. — Закохалася, чи що?

— Це просто план.

— Усі закохані кажуть, що це план.

Годинник ратуші Елішка зібрала до другої, без жодного зайвого руху. Це вже не захоплювало її, а просто було роботою. Нове «цок» пролунало рівно, як минулого разу, і вона кивнула йому, як знайомому.

За чверть до дванадцятої дзвіночок дзенькнув у до-дієз, і до дверей влетіли велосипед, наплічник, а потім Якуб.

— Вибачте, вибачте, вибачте. Посилка для майстра Кржижа. Дві секунди.

Раніше вона сказала б «гарного дня» колесу. Сьогодні вона підвелася, підійшла до стійки й сказала:

— Ви любите тріо «Пів години до світанку».

Якуб завмер із ручкою в повітрі.

— Звідки ви знаєте?

План підказував відповідь. Вона заздалегідь написала її на берегах.

— У вас на навушнику наліпка з їхньої платівки. Такі мало хто бачив.

Наліпки не було. Якуб глянув на свої навушники, потім на неї, і в очах у нього майнуло щось схоже на подив, але одразу ж його змінила радість, бо людині, яку ніхто ніколи не розумів, важко опиратися першому, хто зрозумів.

— Ви їх слухали? — він навіть забув про свої дві секунди. — Я думав, їх знаю тільки я та бабуся.

— Бабуся у вас, напевно, чудова.

— Вона… — Якуб урвав. — Звідки ви знаєте, що в мене є бабуся?

— Усі бабусі чудові, — швидко сказала Елішка, відчуваючи, як сценарій починає тріщати по швах.

Він засміявся, але сміх вийшов не таким. Войтех із-за ширми кашлянув так виразно, що кіт прокинувся.

Наступні чотири години вона прожила як по нотах. Підсовувала в розмову потрібні слова, як підкладають шестерні під вісь. Знала, що о четвертій ланцюг лусне, і заздалегідь дістала ланки. Знала, що Якуб заговорить про пагорби, і знайшла цікавий факт про пагорби. Знала, що він любить гостре, і припасла три дотепи. Войтехові вона сказала: «Майстре, вам же треба до пані Мирослави», і той, виходячи, подивився на неї з таким щирим занепокоєнням, що вона на секунду засумнівалася в собі.

О шістнадцятій сьомій Якуб ввалився в майстерню з мертвим ланцюгом.

— Вибачте, вибачте, вибачте…

— Сідайте, — сказала Елішка й подала йому стілець. — Зараз знайдемо ланку. Каву будете? З корицею, без цукру.

Якуб повільно опустився на стілець.

— Звідки ви знаєте про корицю?

— Від вас пахне корицею, — сказала вона. Це була брехня з блокнота. — Кур'єри взагалі п'ють каву з корицею, це професійне.

Він усміхнувся непевно.

Вона сиділа на підлозі й вставляла ланку, а він говорив, і вона відповідала. Вона жодного разу не помилилася. Жодна пауза не виявилася зайвою. Коли він зітхнув, вона спитала, чи не важко бути людиною, яка весь час поспішає. Коли він замовк, вона запропонувала йому булочку, ту саму, з маком, яку він, виявляється, любить. Коли він почав розповідати про звукорежисуру, вона вчасно кивнула й сказала: «Ви неодмінно вступите».

— Я ж навіть не казав, що хочу вступати, — тихо промовив Якуб.

Елішка осіклася.

У майстерні стало дуже тихо. Годинник ратуші відлічував секунди рівно й безпристрасно.

— Ви… — почав він і похитав головою. — Вибачте. Я, напевно, дурницю скажу.

— Кажіть.

— У мене таке відчуття, що я розмовляю не з вами, а з дуже добрим текстом. — Він дивився на ланцюг, не на неї. — Ви все говорите правильно. Знаєте, що мені подобається, що мені смішно, чого я боюся. І від цього мені чомусь… самотньо. Наче вас тут немає, а є тільки ідеальна відповідь.

Елішка стояла з гайковим ключем у руці й відчувала, що в неї холонуть пальці.

— Це неправда, — вичавила вона.

— Напевно, — погодився Якуб м'яко, і від цієї м'якості було гірше, ніж якби він образився. — Але я не можу пояснити. Ви дуже хороша людина. Просто я хотів би почути, що ви справді думаєте. Бодай раз, бодай щось неідеальне.

Він надів ланцюг, підвівся й узявся за велосипед.

— Мені, напевно, пора. У мене замовлення.

— А міст? — вихопилося в неї. — Ви ж завжди в сутінках… на мосту…

Якуб зупинився.

— Звідки ви знаєте про міст?

Вона розтулила рота й не знайшла жодного рядка з блокнота, який пасував би до цього моменту.

— Мені Войтех казав, — прошепотіла вона.

— Зрозуміло, — сказав Якуб. — Гарного вечора, Елішко.

Він пішов. Дзвіночок дзенькнув у до-дієз коротко й тихо, наче сам не був певен, чи варто прощатися.

Того вечора вона все-таки пішла на міст. У сутінках, у шарфі, з диктофоном, який цього разу Якуб устиг не забути, тому в руках у неї не було нічого. Він стояв біля поручнів із навушником у лівому вусі й не обернувся. Вона не підійшла. Вона стояла за десять кроків, і від цієї відстані, яка раніше здавалася їй мукою, було раптом несподівано боляче опинитися з іншого боку.

Вона заздалегідь знала, як усе буде: «Ви це загубили», усмішка, навушник, фортепіано, музика. Усе як минулого разу. Але в сценарії не було пункту «а якщо він не хоче». Не було пункту «а якщо ідеальний вечір не потрібен».

До вечора в неї назбиралася втома, якої не буває від роботи: втома людини, що цілий день говорила чужим голосом. Сценарій лежав у кишені, списаний до берегів, і їй раптом захотілося викинути його в річку.

Вона не викинула. Удома сіла на підвіконня, витягла блокнот і перечитала.

«11:45. Не мовчати».

«Не жартувати про зозулю».

«Диктофон. Тріо».

Усе виконано. Жодної помилки. І жодного живого слова.

— Знаєш, у чому біда ідеалу? — сказала вона годиннику, що лежав на підвіконні. — Він дуже добре приховує, що всередині порожньо.

Годинник цокав. Йому, судячи з усього, не було що заперечити.

Елішка перегорнула блокнот і на чистій сторінці вивела: «Третє заведення. Спробувати не готуватися».

Потім закреслила. Потім написала знову. Потім відклала олівець, бо олівець у цій справі навряд чи міг допомогти.

Годинник лежав поруч. Елішка подивилася на ключик, на дві потемнілі насічки та на три світлі, зітхнула й повернула його втретє.