Дванадцять адрес

Надвечір другого дня подорожі я вивчив про Мегі Тіллман три речі.

Перше: вона співає в машині. Не мелодійно, не фальшиво, а з повною віддачею, як людина, що не чує власних помилок і тому абсолютно щаслива. Друге: вона не визнає дорожньої розмітки, якщо та їй не подобається. Третє: у неї в задній кишені живе дерев’яна ложка на ім’я Дуглас, і вона з нею розмовляє.

— Дуглас вважає, що ти надто повільно їдеш, — повідомила вона, дивлячись у вікно на нескінченні поля цукрової тростини.

— Дуглас не платить за бензин.

— Дуглас платить за все інше. Він ухвалює рішення.

Берта повзла вузькою дорогою вздовж затоки зі швидкістю, яку Генк називав «гідною». Ліворуч тяглися болота, затягнуті ряскою, і з води стирчали сірі стовбури кипарисів, обвиті іспанським мохом. Праворуч стояли будинки на високих палях, пофарбовані в кольори, від яких хотілося заплющити очі: рожевий, лимонний, отруйно-бірюзовий. Повітря було густе, як суп. Пахло болотом, димом і смаженою рибою.

Мегі читала вголос зошит, і я нарешті дізнався, що саме написано на останніх сторінках. Дванадцять адрес, дванадцять імен, і поруч із кожним примітка тіткиним почерком.

«1. Мерсі Ландрі, Пті-Байю, Луїзіана. Червона квасоля з рисом. Вівторок, вечір.

2. Оґюст Тібодо, Бей-Сен-Клер, Луїзіана. Сом у вершковому соусі. Спитати про сітки.

3. Люсіль Бордело, Сен-Ремі, Луїзіана. Гамбо. Свято, не забудь одягти фартух».

І так далі: Техас, ще Техас, потім пустеля і, нарешті, Санта-Лусія, штат Нью-Мексико, де значилося тільки ім’я «Росаріо» і більше нічого.

— Навіщо все це? — запитав я. — Навіщо вона роздала дванадцять страв дванадцятьом незнайомцям?

— Вони не незнайомці, — сказала Мегі. — Дивись, вона пише навпроти кожного, що людина має згадати. Мерсі Ландрі: «колискова». Оґюст Тібодо: «перша риба». Люсіль: «ім’я того, хто вчив танцювати». Це не доставка їжі, Рурку. Це повернення.

— Повернення чого?

— Боргів. — Вона закрила зошит. — Може, не грошових.

Ми зупинилися біля будинку з синіми віконницями в Пті-Байю о пів на шосту вечора, на двадцять п’ять хвилин раніше за строк. Будинок стояв на палях над каламутною зеленою водою, до дверей вели хитка драбинка. На веранді в гойдалці сиділа маленька, суха, як галузка, стара в картатій хустці. Вона дивилася на нас із таким виразом, який буває в людей, що давно знають, що по них прийдуть, і тому дуже уважно вибирали, у чому їх застануть.

— Ви від Марго, — сказала вона замість привітання.

— Ми… так, — сказав я. — Я її небіж.

— Я знаю, хто ти. Вона розповідала. Худий був, із великими вухами.

— Вуха були нормальні, — образився я.

— Ти виріс, — визнала стара. — Заходьте. Мене звати Мерсі Ландрі, і мені сімдесят дев’ять років. Часу в мене достатньо, але не витрачайте його дарма.

Мегі вже діставала з фургона каструлю, обгорнуту рушником. Вона готувала квасолю того ранку на стоянці біля річки, і з її вигляду було ясно, що це був не той процес, після якого людина залишається колишньою. Вона слухала квасолю. Двічі відходила від плити, щоб постояти із заплющеними очима. Одного разу сказала Дугласові: «Тихіше», хоча він нічого не казав. Мені вона заборонила навіть стояти поруч, і я сидів на приступці фургона з виглядом людини, якої вигнали з власного життя.

Страва вийшла… Загалом, вона пахла так, що в мене підкосилися коліна. Це була та сама червона квасоля, яку я викидав цілий день. Але інша. З глибиною. З тим, що має бути в смаку, коли ти кладеш у нього не тільки інгредієнти, а й когось.

Рівно о шостій Мегі поставила перед Мерсі Ландрі тарілку.

— Гаряча, — сказала вона. — Як веліла Марго.

Стара не відразу взяла ложку. Подивилася на димок, потім на нас. Потім на ложку. Потім раптом сказала:

— Я не готова.

— До чого? — запитав я.

— Я п’ятдесят років чекала, що згадаю. Тепер, коли ось вона, тарілка, мені страшно. А раптом там не те?

Мегі присіла поруч навпочіпки. Вона зробила це так просто, без жодної урочистості, що я раптом зрозумів, за що тітка обрала саме її.

— Міс Ландрі, — сказала вона, — я не знаю, що там. Але я знаю, хто готував рецепт. Вона не клала в страви те, що завдає болю без причини.

Мерсі взяла ложку.

Вона їла повільно, із заплющеними очима. Ложка, ще одна, ще. Я стояв на веранді й боявся поворухнутися. Над болотом, десь у очереті, закричала чапля. Гулко заскрипіла гойдалка.

І раптом стара заспівала.

Це була тиха, надтріснута пісенька креольською французькою, з тих, що співають на ніч дітям, коли в домі жарко й за вікном шумлять жаби. Слів я не знав. Але мелодія, коли вона дійшла до другого куплету, раптом зітхнула й пішла вгору, і в мене в горлі став клубок, хоча я не розумів ні слова.

Мерсі доспівала до кінця. Потім розплющила очі, мокрі, але зовсім ясні.

— Я весь час забувала останній рядок, — сказала вона. — Вигадувала замість нього свій. П’ятдесят років. А він був не такий. Мама співала зовсім інакше.

— Який? — запитала Мегі.

— Це моє, дівчинко, — сказала Мерсі з усмішкою. — Не твоє й не його. Забери тарілку й скажи Марго, що вона нахабка. Тільки з любов’ю.

— Вона… — я завагався. — Вона вам щось казала? Про те, куди поїхала?

Мерсі уважно подивилася на мене.

— Торік у квітні вона сиділа ось у цьому кріслі, де сиджу я. Питала про колискову. Сказала: «Я принесу її назад, Мерсі. Не зараз, але принесу». Я не повірила. Дурна я стара.

— І все?

— І все, — сказала вона. — Тільки ти не засмучуйся, хлопчику. Люди, які повертають борги, зазвичай ідуть не тому, що помирають.

Коли ми спускалися драбинкою, на останній сторінці зошита з’явився новий рядок. Хтось гарним старовинним почерком, не Маргиним, вивів: «Прийнято. М. Л.». І поруч відбиток пальця, що злегка пах червоною квасолею.

— Круто, — сказав я.

— Моторошно, — сказала Мегі.

— Одне другому не заважає.

Оґюст Тібодо виявився людиною-скелею. Йому було за шістдесят, у нього були руки, як лопати, і вуса, з яких можна було сплести невеликий кошик. Він зустрів нас на причалі в Бей-Сен-Клер наступного ранку, у чоботях і цератовій робі, й сказав замість привітання:

— Якщо ви від Маргерит, то спізнилися.

— Ми приїхали на п’ять хвилин раніше, — сказав я.

— Я чекав її вісім років.

— Тоді ми все-таки зарано, — сказала Мегі, і Оґюст несподівано гмикнув.

Сом у вершковому соусі пах річкою. Я зрозумів це не відразу, але коли Мегі зняла кришку на причалі, я відчув і мул, і мокрий дерев’яний борт, і нагріту сонцем волосінь. Оґюст сидів на ящику з-під наживки, тримаючи тарілку на колінах, як людина, що не знає, що з нею робити.

— Їжте, містере Тібодо, — сказала Мегі. — Охолоне.

— Я не люблю, коли мені готують, — буркнув він. — Я сам рибу ловлю.

— Тоді спробуйте як рибалка. Як критик.

Він їв дуже зосереджено і раптом завмер із ложкою в роті. Обличчя в нього змінилося. Не відразу. Спочатку здригнулися вуса, потім лоб розгладився, і кам’яна людина в нас на очах перетворилася на семирічного хлопчика.

— Човен, — сказав він тихо. — Татів човен. Синій, із червоною смугою. Він узяв мене на сома. Сказав: «Тримай, Оґюсте, обома руками». Я тримав. Риба була більша за мене. Вона тягнула у воду, а батько стояв позаду й сміявся, ніби від цього залежало, чи зійде завтра сонце. Я впав у річку, а він витяг мене за пасок і сказав: «Ось це улов».

Він замовк, і мені стало ніяково, як буває ніяково, коли застаєш дорослу людину в хвилину слабкості. Оґюст витер обличчя тильним боком долоні.

— Батько помер, коли мені було дев’ять, — сказав він. — Я думав, що від нього нічого не лишилося, окрім фотографії. Фотографія в мене завжди була. А от сміх — ні. Я його загубив.

— Тепер знайшли, — сказала Мегі.

— Тепер знайшов. — Він підняв на нас очі. — Ти, хлопче, не вздумай думати, що це просто їжа. Ця жінка, твоя тітка, вона якось витягла мене з такого місця, звідки не витягують. Я нічого їй не віддав. А вона ось… повернула.

— Що повернула? — запитав я.

— Батька, — сказав Оґюст просто й підвівся. — Чекайте. Я зараз.

Він пішов на човен, довго щось там гримав, потім повернувся з мішком, у якому ворушилося й дзвеніло.

— Це краби. Не сперечайтеся. Якщо відмовитеся, я образжуся, а я ображаюся довго.

У зошиті з’явився рядок «Прийнято. О. Т.» із відбитком великого пальця й слабким запахом річки.

Увечері ми зупинилися на порожній парковці біля бензоколонки, де під ліхтарем роїлися метелики. Мегі варила тих самих крабів на плиті Берти, в Генрієтті, наспівуючи щось із репертуару, який краще не уточнювати. Я сидів на приступці фургона й дивився, як із-за обрію лізе каламутний, жовтий місяць.

Задзвонив телефон. Номер був незнайомий. Я відповів.

— Калебе, — сказав Венс. — Як ваші справи? Сподіваюся, дорога тішить.

Я мовчав. Мегі визирнула з вікна фургона, звівши брову, і я самими губами вимовив: «Гартлі». Вона одразу перестала наспівувати.

— Звідки у вас цей номер?

— Я регіональний директор, Калебе. Номери — моя професія. Послухайте. Я не дзвоню, щоб вас квапити. Я дзвоню, щоб запропонувати вам дещо дуже розумне. Двісті тисяч доларів за фургон, зошит і вашу згоду передати права на рецепти. Це у двадцять разів більше, ніж ви заробите за рік у мене. І в сто разів більше, ніж вам заплатить аукціон.

— Звідки ви знаєте про аукціон?

— Я багато чого знаю. Наприклад, що вам належить перетнути три штати з фургоном, у якого, кажуть, немає нормальної санітарної ліцензії. З мотором, який лагодив старий із майстерні на Рівер-роуд. На дорогах бувають інспектори, Калебе. Суворі. З дуже довгими списками порушень.

У голосі не було погрози. Була турбота, і від цього ставало гірше.

— Я не продаю, — сказав я.

— Усі так кажуть, — м’яко сказав Венс. — Уперше. Подумайте. Я нікуди не дінуся. «Гартлі» вміє чекати, а ваш строк, за моїми підрахунками, підпирає.

Він поклав слухавку. Я дивився на екран, і в животі в мене було неприємне відчуття, ніби я проковтнув ложку холодного жиру.

— Що він хотів? — запитала Мегі.

— Купити нас.

— Дешево?

— Двісті тисяч.

— Хм. — Мегі вийшла з фургона, витираючи руки рушником. — За двісті тисяч я б продала тебе, але Дугласа ні за які гроші.

— Ти не продаєш, — сказав я. — Хоча б подумки.

— Не продаю, — погодилася вона. — Тільки торгуюся.

Я не зміг усміхнутися. Сірий седан на перехресті в Порт-Мерріоні раптом здався мені значно менш порожнім.

— Знаєш, — сказав я, — я шість років варив суп із пакетів. Я думав, що мені нічого втрачати. А тепер у мене є безглуздий фургон з ім’ям Берта, нестерпна напарниця і тітка, яка то мертва, то ні. І я вперше не хочу, щоб хтось у мене це відібрав.

Мегі подивилася на мене дуже уважно.

— Це найдовша фраза, яку ти сказав мені за чотири роки, — зауважила вона. — І Дуглас вважає її вдалою.

— Дуглас узагалі не розмовляє.

— Ти просто не вмієш слухати, Рурку.

Вона пішла назад до плити. Над парковкою зійшов місяць, над Генрієттою здіймалася пара, що пахла крабами й ще чимось далеким, річковим. Я відкрив зошит на третьому рядку. «Люсіль Бордело, Сен-Ремі. Гамбо. Свято, не забудь одягти фартух».

До свята залишалося два дні. До зими сорок із гаком. А до тієї чистої сторінки з моїм іменем, здається, не залишалося вже нічого.