Байю і зламаний генератор

Генератор помер на дамбі посеред болота за сорок хвилин від Сен-Ремі.

Це сталося гарно, з димом і гідністю. Берта спершу чхнула, потім видала довге, майже людське зітхання, ніби казала: «Я попереджала», і зупинилася. Із-під капота потягло горілою гумою. Навколо стояла тиша, у якій чулося тільки, як кумкають жаби й як наливається чорним небо над кипарисами.

— Дугласе, — сказала Мегі, — не злися. Він не винен.

— Це не Дуглас, — сказав я, — це Генк. «Він погодився працювати до понеділка». Сьогодні що?

— Середа.

— Отже, він чесно попереджав.

Ми вибралися на дамбу. З обох боків від дороги простягалися чорні дзеркала води, і мости через протоки виглядали як намальовані. Комарі, здається, дізналися про наш приїзд заздалегідь і зібралися зустрічати цілою делегацією. Я підняв капот і зробив те, що роблять усі чоловіки в такій ситуації: подивився на мотор із глибокодумним виглядом.

— Ти щось розумієш? — запитала Мегі.

— Я бачу, що він гарячий.

— Це вся діагностика?

— Це мої найглибші знання.

Мегі підійшла, подивилася, нахилилася, торкнулася пальцем чогось, чого я взагалі не помітив, і сказала з абсолютною серйозністю:

— Ми пропали.

Ми просиділи на дамбі хвилин сорок. Я встиг прочитати молитву всім відомим мені богам механіки, пригостити комарів кров’ю і переконатися, що на телефоні немає зв’язку. Мегі розляглася на даху кабіни, дивлячись на зорі, й розмовляла з Дугласом про сенс буття.

А потім із темряви долинув звук. Низький, гуркітливий, із хрипотою, ніби хтось заводив старий комбайн. Через хвилину на дамбу виїхав розвалений пікап, із якого стирчала човнова лебідка, й зупинився за три метри від нас. Двері розчахнулися. Виліз старий у комбінезоні, весь у масляних плямах, із білою щетиною та такими світлими очима, що в темряві вони здавалися майже прозорими.

— Ви тут стоїте з власної волі чи це такий вид мистецтва? — запитав він.

— Генератор, — сказав я.

— Ага, — сказав старий. — Бачу. — Він підійшов, подивився, понюхав, гмикнув. — Рене Дюпре. Лагоджу все, що рухається і не рухається. У мене крамниця «Ремонт і душа» в Сен-Ремі. Звідки їдете?

— З Порт-Мерріона, — сказала Мегі.

— О! — пожвавішав старий. — А фургон чий?

— Моєї тітки. Маргерит Рурк.

Рене Дюпре завмер. Потім повільно, майже урочисто обійшов Берту, провів долонею по облупленому напису на борту.

— Марго, — сказав він тихо. — Значить, вона все-таки наважилася.

— Ви її знали?

— У квітні вона просиділа в мене в крамниці три години. Пила каву, слухала, як я лаюся на коробку передач, і все питала про Сен-Ремі. Про свято. — Він помовчав. — Гаразд. Давайте вашого хворого.

Він порався з генератором годину. Я світив ліхтариком і почувався асистентом хірурга, якому дозволили тримати тільки лампу. Рене щось викручував, щось виймав, щось продував, на ходу пояснював.

— Бачиш, хлопче, вони всі такі: чекають, поки ти зрозумієш, що це не поломка, а прохання про увагу. Дивись. Тут прокладка пересохла, тут контакт окислився. Я ставлю запасну від човнового мотора і жуйку, бо жуйка — це універсальне рішення, поки не придумали краще.

— Жуйку? — перепитав я.

— У мене онук гуляє з дівчиною, — сказав Дюпре, — і його мати постійно знаходить у нього в кишенях такі речі. Я забрав собі.

Генератор кашлянув і запрацював. У світлі ліхтарика Мегі помітила, як я посміхаюся, як ідіот. І посміхнулася у відповідь.

— Скільки ми вам винні? — запитав я.

— Тарілку вечері, — сказав Рене. — У вас на борту напевно щось є. Від Марго пахне за версту.

Мегі не стала сперечатися. Вона розігріла в Генрієтті залишки крабового бульйону, додала рис і чорний перець, і ми вечеряли всі втрьох на відкритій дамбі, при світлі гасової лампи, над чорною водою, у якій відбивалися сузір’я. Дюпре їв із заплющеними очима. Коли він доїв, то сказав тільки:

— Ру має бути темнішим за ваш настрій. Запам’ятайте.

— Що? — запитала Мегі.

— Для гамбо. Ви ж їдете в Сен-Ремі? Тітка ваша питала про гамбо.

— Ми веземо його одній жінці, — сказав я. — Люсіль Бордело.

Дюпре завмер із ложкою на півдорозі до рота.

— Люсіль Бордело, — сказав він дуже повільно.

— Ви її знаєте?

— Знав, — сказав він. — Колись. Дуже давно. — Він підвівся, обтрусив коліна. — Вибачте, мені треба перевірити пікап.

Він пішов до машини й дуже довго щось у ній шукав, хоча шукати там було нічого.

— Мені здається, — пошепки сказала Мегі, — тут історія.

— Мені теж здається, — сказав я. — Але, здається, не наша.

Сен-Ремі виявилося містечком із тих, де в суботу на одній вулиці влаштовують свято, а в неділю на тій самій вулиці всі вдають, що нічого не було. Над площею висіли гірлянди з паперових квітів, на сцені грав оркестр із акордеона, скрипки й людини, що вистукувала ложками по власних колінах. Пахло смаженою тростиною, перцем і пивом.

Нас пустили на площу, бо один з організаторів, товстий усміхнений чоловік у солом’яному капелюсі, побачив напис на борту й закричав на весь двір: «Марго! Це ж Берта!» За п’ять хвилин навколо нас зібрався натовп. З’ясувалося, що в цих краях тітку пам’ятали. Старі ляскали Берту по бортах, діти лізли у вікна, якась жінка подарувала мені пиріг, бо «ти схожий на неї, любий, у тебе той самий ніс».

— Ніс? — запитав я в Мегі.

— Нормальний ніс.

— Але він хоча б мій?

— Він стрімко стає суспільним надбанням.

Ми стали між крамницею із сувенірами та наметом, де продавали смажених алігаторів на паличці (я відмовився). Мегі розігріла Генрієтту й заходилася готувати гамбо за рецептом. Я вперше сидів поруч і спостерігав за її роботою, не ховаючись і не критикуючи.

Вона робила ру, змішуючи олію з борошном на повільному вогні, й стояла над ним, як над колискою. Помішувала, прислухалася. Обличчя в неї стало іншим: не колючим, не насмішкуватим, а спокійним і уважним, як у людини, що розмовляє з кимось дуже близьким.

— Що ти чуєш? — не витримав я.

— Як воно темніє. — Вона не відірвалася від каструлі. — Спочатку воно як пісок. Потім як мед. Потім як кава. А коли стає як шоколад, воно просить більше тепла. Не можна поспішати. Якщо поспішиш, воно образиться й підгорить.

— Як у людей.

— Угу. — Вона легенько всміхнулася. — Хочеш спробувати помішати?

Я хотів сказати «ні», але замість цього взяв ложку. Мегі стала в мене за плечем і поклала долоню поверх моєї руки.

— Повільно. Зовсім повільно. Не думай ні про що. Думай, ніби стоїш на березі й нічого не чекаєш.

Ми мішали хвилин десять. Я перестав помічати гул площі. Тільки запах: горіховий, темний, трохи гіркуватий. І чужа рука на моїй руці.

— Добре, — сказала Мегі. — Тепер хай сам.

— Що сам?

— Усе. — Вона прибрала руку, і я раптом помітив, що мені цього бракує.

Люсіль Бордело виявилася високою ставною жінкою за сімдесят, зі срібним волоссям, укладеним короною. Вона сиділа в першому ряду біля сцени в кріслі, прикрашеному стрічками: «королева свята» тут носила звання довічно. Поруч із нею стояв онучок років восьми, який смикав її за рукав і питав, коли вже танцювати.

— Люсіль Бордело? — запитав я, підійшовши з тарілкою гамбо. — Ми від Маргерит Рурк.

Вона подивилася на тарілку, потім на мене, і в її очах майнуло щось дивне, як брижі на воді.

— Я щороку на цьому святі відкриваю танці, — сказала вона неголосно. — Вальс «Луїзіана». І знаєте що? Я не пам’ятаю, хто мене йому навчив. Шістдесят років танцюю, і не пам’ятаю. Це безглуздо. Кроки пам’ятаю, мелодію пам’ятаю. Імені немає. Ніби хтось вийняв його з голови разом із зубом.

— Спробуйте, — сказала Мегі, підходячи з ложкою. — Будь ласка.

Люсіль їла й дивилася на сцену. Ложка, друга, третя. Оркестр заграв повільний вступ.

— Рене, — сказала вона раптом.

Я не відразу зрозумів. Люсіль поставила тарілку на траву й підвелася, висока й пряма.

— Рене Дюпре. Господи. Рене. Йому було дев’ятнадцять, мені шістнадцять. У нього були такі ось руки… — Вона показала. — Він учив мене на задньому дворі майстерні. Казав: «Раз-два-три, Люсіль, головне — не дивитися під ноги». А потім поїхав на північ, на нафтові платформи, і не повернувся. Я думала, що він мертвий.

— Він не мертвий, — сказав я і обернувся.

Рене Дюпре стояв на краю площі, біля ящика з феєрверками, з кашкетом у руках. Він виглядав так, ніби прийшов на іспит, до якого не готувався. Люсіль дивилася на нього через усю площу. Потім повільно, як королева, пішла до нього крізь натовп, що розступався.

— Раз-два-три, — сказала вона, зупинившись перед ним.

— Люсіль, — сказав він хрипко. — Я не вмію більше.

— Умієш, — сказала вона й простягнула руку.

Оркестр заграв вальс.

Я ніколи не бачив, щоб двоє літніх людей так танцювали. Рене переступав незграбно, із поскрипуванням, а Люсіль вела його, як капітан веде човен через мілину. Онучка смикала бабусю за спідницю й захоплено кричала: «Бабусю, ти гарна!» Площа затамувала подих, потім почала плескати в такт.

— Це нечесно, — прошепотів я.

— Що нечесно? — запитала Мегі.

— Я зараз розплачуся.

— Дуглас тебе не видасть.

Я подивився на неї й раптом засміявся. Не так, як сміються з ввічливості. Просто луснуло щось усередині, і з мене вилетів справжній, гучний регіт, якого я не чув від себе, мабуть, років десять. Мегі глянула на мене здивовано, потім теж зареготала, вхопилася за бік, а потім ми обоє сиділи на приступці фургона й реготали з чужого щастя, як двоє божевільних.

— Ти смієшся, — сказала вона, відсапавшись. — Рурку, ти смієшся.

— Це випадковість.

— Ні. Це прогрес.

У зошиті з’явився рядок «Прийнято. Л. Б.» із відбитком пальця й легким запахом горіха. А нижче — незнайомим почерком, дрібними літерами: «Передайте Марго, що вона знала. Р. Д.»

Ми повернулися до фургона по півночі. Площа вже спорожніла, гірлянди розгойдувалися від вітру. Я йшов, насвистуючи, поки не побачив білий папір під двірником лобового скла.

Це був офіційний бланк із печаткою. «Служба охорони здоров’я округу Сен-Ремі. Повідомлення про позапланову санітарну перевірку пересувної точки громадського харчування “У Марго”. Підстава: скарга, що надійшла. Перевірка відбудеться протягом трьох робочих днів. Інспектор У. Пелхем».

— Що там? — запитала Мегі.

— Скарга, — сказав я й простягнув їй папір. — Сьогодні я сміявся. Мабуть, за це належить покарання.

— Хто міг поскаржитися?

Я оглянув порожню площу. Над дахом аптеки, у світлі самотнього ліхтаря, я раптом вловив відблиск скла. Або мені здалося. Багато чого здавалося того вечора.

— Не знаю, — сказав я. — Але в мене є здогад. І він носить краватку.