Вибір

Ми вийшли на верхню палубу, бо в рубці нічим було дихати.

Вітер трохи вщух. Не завірюха, а вже дрібний колючий сніг, що сипав навскіс і рідко. Крізь нього були видні вогні пристані, довга біла смуга прожекторів на воді, і темні скелі по боках бухти, що нависали, як старі вартові. До пірса лишалося хвилин сорок. Може, менше.

Ми стояли біля поручня поруч. Лів тримала в руках термос, як дитина тримає іграшку, а я дивився на воду й не боявся.

Це було новим: дивитися на воду й не боятися.

— Я хочу сказати тобі, що я вирішив, — промовив я.

— Слухаю.

— На причалі буде Сунде, Стрем, ленсман і люди. Вони скажуть, що ти хвора, що ти небезпечна, що тебе треба повернути опікунові. Вони скажуть це так упевнено, що будь-хто, хто стоїть поруч, повірить. Єдине, що здатне їх зупинити, це свідки. Багато свідків. Гуннар, Еміль, Свен. Я. Лікар, який підтвердить, що ти при здоровому глузді. Той самий лікар, який підписав протокол.

— Оддваре…

— Дай договорити. — Я обернувся до неї. — Я стану на пірсі перед усіма й скажу вголос: сім років тому я підписав неправдивий документ. Я бачив машину Сунде. Я бачив туфель і валізу. Я знав, що щось не так, і змовчав. Нехай чує ленсман. Нехай чує кожен. Якщо я скажу це при свідках, Сунде вже не зможе використати моє мовчання проти тебе. Він утратить головну зброю.

— І ти втратиш ліцензію.

— Так.

— І роботу.

— Імовірно.

— І, можливо, підеш під суд.

— Можливо.

Лів довго мовчала. Термос у її руках злегка тремтів.

— Ні, — сказала вона.

— Лів…

— Ні, Оддваре. Я не дозволю. — Вона ступила ближче. У світлі прожекторів її обличчя було майже прозорим. — Ти хочеш заплатити за кожен із цих семи років одразу, на очах у всіх, як у театрі. Це красиво. Це навіть шляхетно. Але це не потрібно мені.

— А що потрібно?

— Мені потрібен той, хто залишиться. — Голос її зірвався, і вона закусила губу. — Ти розумієш? Я сім років сиділа в білій кімнаті й мріяла, що хтось прийде. Я не мріяла, щоб хтось згорів заради мене. Якщо ти сядеш, якщо тебе позбавлять усього й відберуть, що мені з цього? Я виграю суд і лишуся сама? Мені не потрібна жертва. Мені потрібен ти.

Щось у мені зламалося, але не так, як ламається від болю. Скоріше як тріскається крига, під якою давно текла вода.

— Я боюся, — зізнався я. — Я боюся, що якщо не спокутую, то ніколи не зможу подивитися тобі в очі.

— Ти дивишся мені в очі зараз.

— Це не одне й те саме.

— Оддваре. — Вона поклала долоню мені на груди, туди, де билося серце. — Провина не змивається покаранням. Вона змивається тим, що ти робиш далі. Ти можеш розповісти правду, всю, до останнього слова. Тільки не кидатися у вогонь. Розкажи так, щоб тебе почули: через адвоката, через суд, через Рагну з її записами. Нехай закон працює. Але не віддавай себе на поталу тільки тому, що тобі так легше.

— Легше?

— Звісно, легше. Страждати завжди легше, ніж жити.

Я не знайшов відповіді. Вона мала рацію, і це було нестерпно, бо брехня про власне спокутування приносила принаймні ясність, а життя не давало нічого, крім вибору.

— Добре, — сказав я нарешті. — Я скажу все, але не так. Не як смертник. Я скажу, бо це правда. І залишуся.

— Обіцяєш?

— Ти ж просила жодних обіцянок.

— Це єдина, яку я дозволяю.

Я взяв її обличчя в долоні. Вона була такою легкою, що мені раптом стало страшно, ніби вона могла розсипатися. Але вона не розсипалася. Вона підвела очі, і я побачив у них те, що бачив сім років тому на дошках сараю, у світлі гасової лампи, коли ми ще не знали, як усе скінчиться.

— Обіцяю, — сказав я.

Ми поцілувалися. Не так, як цілуються закохані в романах. Обережно, коротко, як люди, що бояться сполохати те, що знайшли. Губи в неї були холодні й солоні від снігу, і в цю мить усе інше, Сунде, Стрем, крига, ніч, перестало існувати. Лишилися тільки двоє на мокрій палубі й вода, що більше не здавалася ворогом.

Коли ми відірвалися одне від одного, десь над нами грюкнули двері, і на трапі з'явився Гуннар. Він зупинився, побачив нас, незграбно кахикнув і вдав, що розглядає хмари.

— Вибачте, — сказав він. — За пів години швартування. Хочу сказати… — Він помовчав. — Що б не сталося на причалі, Еміль і Свен будуть із вами. Я з ними поговорив. І я сам. Я стану поруч.

— Гуннаре, це не твоя битва, — сказав я.

— Моя, — коротко відповів він. — Просто на сім років запізнилася.

Він пішов, важко ступаючи. Лів притислася щокою до мого плеча.

— Знаєш, — прошепотіла вона, — я думала, що найстрашніше буде зустрітися з ним. А виявилося, що найстрашніше було б зустрітися із собою, якби я здалася.

Пором розвернувся до причалу. Прожектори вдарили в обличчя, і в їхньому осліплюючому світлі на березі заворушилися темні постаті.