Берег

Пором торкнувся причалу о двадцятій хвилині п'ятої, із глухим поштовхом, від якого корпусом пішла дрож. Заскрипіли канати, брязнули швартови, і широка сталева апарель повільно поповзла вниз.

Лів стояла біля борту, закутана в помаранчеву куртку Еміля поверх флісу Оддвара, і дивилася на людей на березі.

Їх було небагато. Вона полічила: шестеро. Двоє в поліцейській формі, трохи позаду, переминаючись із ноги на ногу, як люди, яким не сказали, навіщо їх покликали. Величезний важкий чоловік у шинелі нараспаш, із червоним від вітру обличчям: ленсман Берг. Він стояв, засунувши руки в кишені, і раз у раз косився то на одного, то на іншого, ніби чекав, що хтось пояснить йому правила гри.

Поруч із ним, трохи збоку, стояв невисокий охайний чоловік у довгому пальті й в окулярах у тонкій срібній оправі. Він тримав у руках розкритий чорний чемоданчик. Доктор Стрем. Лів упізнала його миттєво, ще перш ніж роздивилася обличчя: по поставі, по тому, як він тримав голову, трохи схиливши її набік, як пташка, що прислухається.

Її занудило. Тіло згадало раніше, ніж розум: холодні руки, запах антисептика, голос: «Як сьогодні наші спогади?»

А посередині, просто під ліхтарем, спиною до машини, стояв він.

Торб'єрн Сунде.

Високий, прямий, у темному пальті, без шапки. Сивина, якої не було сім років тому, лежала на скронях охайними пасмами. Обличчя спокійне, гарне, трохи втомлене. Обличчя людини, що на благодійних вечорах виголошує промови про турботу й ніколи не підвищує голосу. Він дивився на пором без виразу, але коли апарель торкнулася берега, ступив уперед і підняв руку у вітальному жесті. Просто підняв, із легкою, майже ласкавою усмішкою.

Лів відчула, як у неї підгинаються коліна.

Рука Оддвара зімкнулася на її лікті.

— Ти не мусиш іти першою, — прошепотів він.

— Мушу.

Вона випросталася. Усередині все тремтіло, але ззовні, вона знала, стояла пряма, спокійна жінка, яку сім років учили мовчати й яка нарешті вирішила заговорити.

Вони зійшли по апарелі разом: Лів, Оддвар, трохи позаду Гуннар, за ним Еміль і Свен. Сніг хрустів під ногами. Над причалом розгойдувалися лампи на дротах. Повітря було крижаним і пахло рибою, смолою й димом із димарів.

— Лів, — сказав Сунде. — Люба. Слава Богу.

Він зробив крок їй назустріч, і голос його здригнувся від справжнього, здавалося, полегшення. Він простягнув руки, але вона не ворухнулася. Руки повисли в повітрі. Він опустив їх повільно, не змінюючи виразу обличчя.

— Інґер, — м'яко промовив Стрем, виступаючи вперед. — Ви в безпеці. Ми дуже за вас хвилювалися. Ходімо, вам треба зігрітися й відпочити. Ви розумієте, що з вами сталося? Ви вийшли з клініки в стані гострого епізоду…

— Мене звати не Інґер, — сказала Лів.

Голос вийшов хрипким і тихим. Вона відкашлялася й повторила голосніше, так, щоб почули всі на причалі, і поліцейські, і Берг, і робітники, які висипали з якоїсь сторожки, привернуті шумом:

— Мене звати Лів Ейкен. Я не пацієнтка. Я не хвора. Я дружина Торб'єрна Сунде, яку сім років тому оголосили втопленою, і останні сім років я провела в приватній клініці «Вестлія» під чужим іменем, проти своєї волі.

Тиша впала на причал, як сніг.

Берг завмер із відкритим ротом. Один із поліцейських повільно витяг руку з кишені. Робітники, хто в помаранчевій жилетці, хто в кепці, перестали перемовлятися.

— Панове, — ввічливо сказав Сунде, не підвищуючи голосу. — Ви чуєте, на жаль, симптоми. Маячня величі, хибні спогади, сплутаність. Це типова картина її стану. Докторе Стрем, будь ласка.

— Звісно. — Стрем ступив ближче, розкриваючи чемоданчик. Усередині блиснула сталева коробочка з ампулами. — Інґер, ми допоможемо. Тільки спокійно. Зараз вам стане легше.

— Не торкайтеся до неї, — сказав Оддвар.

Він вийшов уперед і став поруч із Лів. Його плече злегка торкалося її плеча, і вона раптом відчула, як із неї спадає щось важке, ніби поруч поставили стіну.

— Ленсмане Берг, — продовжував Оддвар чітко, по-лікарськи, без тіні тремтіння. — Я, лікар швидкої допомоги Оддвар Люнде, підтверджую: ця жінка перебуває при здоровому глузді. Я оглядав її протягом кількох годин. Вона орієнтується в часі й просторі, пам'ятає своє ім'я, свою біографію, обставини свого зникнення. Я також підтверджую, що вона — Лів Ейкен. Я знав її особисто.

— Пане Люнде, — тихо сказав Сунде, і в голосі його вперше ковзнула сталь. — Ви розумієте, що говорите?

— Чудово розумію. Гуннаре?

— Я підтверджую, — глухо промовив капітан, ступивши вперед. Він зняв шапку. — Це Лів Ейкен. Я знав її від народження. Я бачив її сім років тому, живу, в машині пана Сунде, вранці того дня, коли її оголосили втопленою.

Причалом пройшов гомін.

Берг переводив розгублений погляд з одного обличчя на інше. Червоне обличчя в нього поступово ставало сірим.

— Ленсмане, — промовив Сунде все тим самим рівним голосом, — це провокація. Ви ж розумієте: цих людей хтось підмовив. Пацієнтка не при собі, капітан, можливо, п'яний, а лікар має з нею… особисті стосунки. Ви людина досвідчена. Виконайте свій обов'язок.

Берг мовчав. Він дивився на Лів, і в його очах вона побачила те, чого боялася: не злобу, не жорстокість. Страх. Той самий, звичний страх маленької людини, яка надто довго жила в тіні великої.

— Ленсмане, — тихо сказала Лів. — Будь ласка. Подивіться на мене. Ви були на пірсі того ранку. Ви стояли поруч з Оддваром. Ви пам'ятаєте туфель?

Берг сіпнувся, як від удару.

І в цю мить Сунде, не дивлячись ні на кого, зробив короткий, майже непомітний жест двома пальцями.

Двоє чоловіків, що досі стояли біля машини в тіні, одночасно рушили вперед.