Другий дзвінок

Телефон Гуннара задзвонив о пів на третю, коли вогні Балестранда вже мерехтіли в розривах завірюхи, як далекі свічки.

Ми стояли в стерновій рубці втрьох: я, Гуннар і Лів. Еміль стояв на палубі біля лебідки, Свен лишився в машинному. Старий кнопковий апарат у тримачі для кухля тремтів і підстрибував, висвітлюючи на екрані два слова: «Т. С.».

— Не відповідай, — сказала Лів.

— Він передзвонить, — хрипко відповів Гуннар. — І дзвонитиме, поки не відповідять. Гірше, якщо подумає, що ми щось приховуємо.

— Ми й приховуємо.

— Ні. Ми просто вирішуємо, що сказати.

Телефон дзвонив. Сім, вісім, дев'ять гудків. Я подивився на Лів. Вона стояла біля вікна, бліда, в моєму флісі, і дивилася на мене так спокійно, що мені стало страшно.

— Відповім я, — сказав я і взяв слухавку.

— Докторе Люнде, — вимовив голос.

Він був теплим. Це вразило мене найсильніше: теплий, оксамитовий, як добре заварений чай. Голос, яким читають дітям казки. Голос, якому вірять, поки не слухаєш слів.

— Добрий вечір. Точніше, доброго ранку. Вибачте, що турбую. Я так радий, що ви взяли слухавку. Я трохи хвилювався.

— Ви хвилювалися.

— Звісно. Моя дружина хвора, докторе. Ви, як лікар, повинні це розуміти. Вона пішла з клініки, де їй надавали найкращу допомогу, в завірюху, в самій сукні. Я собі місця не знаходжу. — Він зітхнув, і в зітханні була така справжня втома, що я на секунду засумнівався, з ким говорю. — Гуннар повідомив мені, що ви її знайшли. Я перед вами в неоплатному боргу.

— Її звати Лів, — сказав я.

— Безумовно.

— У «Вестлії» її звали Інґер Холм.

Коротка пауза. Потім знову м'який, трохи здивований голос:

— Хворим людям іноді дають інші імена. Для їхнього ж спокою. Ви, мабуть, знаєте, докторе: деяким пацієнтам так легше. А ось що мені справді цікаво. Звідки ви знаєте її справжнє ім'я? Я думав, вона нічого не пам'ятає.

Пастка. Я відчув, як на потилиці виступив піт.

— Я прочитав це на браслеті, — збрехав я.

— Браслета немає, — сказав Сунде. — Мені повідомили, що вона його зірвала. Але неважливо. Давайте поговоримо як дорослі люди. Поверніть мені дружину. Вранці вона буде в теплому ліжку, під наглядом найкращих лікарів. Ніхто не постраждає. Ні ви, ні капітан, ні будь-хто інший.

— А якщо ні?

— О, не треба цього. — Він майже засміявся. — Ви ж не хочете ускладнень. Ви розумна людина, Оддваре. Можна я так вас назву? Ми з вами вже зустрічалися. Сім років тому, в листопаді, на пірсі. Ви були такий делікатний.

Лів ступила крок назад. Я простягнув руку й торкнувся її плеча, але вона вся тремтіла.

— Ви підписали протокол, — продовжував Сунде. — Пам'ятаєте? Нещасний випадок, жодних слідів боротьби. Знаєте, яке слово підходить до такого вчинку? Не хочу вимовляти його вголос. Але якщо хтось почне ставити запитання, почнуть із вас. Як ви думаєте, кому повірять: лікареві, що підписав неправдивий протокол, чи вдівцеві, який утратив дружину, яку сім років лікував від тяжкої хвороби? Ви не станете героєм. Ви станете співучасником. Утратите ліцензію, роботу, ім'я. Можливо, свободу.

Він сказав усе це без найменшої погрози, рівно, доброзичливо, як лікар, що повідомляє діагноз.

— А якщо ви просто повернете її, — додав він, — усе залишиться як було. Ніхто нічого не дізнається. Я вмію бути вдячним.

Я дивився на Лів. Вона не відводила погляду. Губи в неї були білі, але підборіддя піднялося.

— Вона не річ, — сказав я в слухавку.

— Звісно, ні. Вона моя дружина.

— Вона людина. І вона не хвора.

— Докторе. — У голосі вперше з'явилася нотка терплячого роздратування, як у вчителя, що пояснює очевидне. — Поставте собі одне запитання. Чому вона вам повірила? Чому тієї секунди, коли ви зустрілися, вона простягла вам руку? Тому що в неї розлад. Тому що її свідомість чіпляється за будь-яку постать, що здається рятівною. Ви не коханець із її спогадів. Ви просто перша людина, що опинилася поруч. Вам треба в це повірити. Інакше вам буде дуже боляче.

Я мовчав. Не тому, що він мав рацію. Тому що він так тонко влучив у найвразливіше місце, що слова застрягли.

— Лів, — раптом сказав Сунде, і голос його став безмежно ніжним. — Люба. Я знаю, що ти поруч. Не бійся. Я не сержуся. Ми просто поїдемо додому.

Лів підійшла до телефону. Я хотів її зупинити, але вона м'яко відвела мою руку. Нахилилася до слухавки й дуже чітко, щоб кожне слово прозвучало, сказала:

— Торб'єрне. Я пам'ятаю коробку з-під печива.

Тиша.

Це тривало секунду, дві, три. Я чув тільки слабкий тріск лінії й свист вітру в себе за спиною. Потім Сунде спитав, і в голосі його не лишилося ні тепла, ні м'якості:

— Що ти пам'ятаєш?

— Достатньо.

Вона випросталася й відійшла. Я підніс слухавку до вуха. На іншому кінці вже не було чути дихання, тільки гучна, крижана порожнеча.

— Побачимося на пірсі, — сказав Сунде рівним, чужим голосом. — Ленсман теж буде. І, Оддваре. Я не люблю повторювати пропозиції.

Він відключився.

Я повільно опустив телефон. Гуннар стояв, притиснувши долоню до рота. Еміль у дверях рубки дивився на нас розширеними очима.

— Лів, — сказав я. — Навіщо ти це сказала?

— Тому що тепер він думатиме не про те, як мене повернути. — Вона сіла на ящик, і я побачив, що коліна в неї тремтять. — Тепер він думатиме про те, де я це сховала. А отже, він сіпнеться. А коли людина сіпається, вона робить помилки.

— А якщо він знайде коробку раніше за нас?

— Не знайде. Якщо не знає де. А він не знає. — Вона підвела на мене очі. — Інакше вже знайшов би.

Я хотів заперечити, але не зміг. Її логіка була залізною й божевільною водночас.

— Це був ризик, — сказав я.

— Увесь останній час суцільний ризик, — тихо відповіла вона. — Звикай.

Надворі стало світліше. Не світанок, іще далеко, а щось інше: на березі запалилися вогні пристані. Багато вогнів, яскравих, прожекторних. Нас уже чекали.