УГОДА

Крістоф знову застав мене, коли я махав мечем.

— Трохи зачекайте, — видихнув я і продовжив вправу.

Мені ще більш ніж сто змахів потрібно виконати, і я пам’ятаю настанову мого капітана: "Маши не задля кількості, а ніби кожен змах повинен вбити ворога! З повною люттю!". Коли я закінчив, капітана поряд уже не було, і з кущів вилізло троє моїх охоронців, які завжди оточують мене на відстані. Зате коли повернувся до шатра, там уже чекало відро води з річки.

Я обтерся рушником і подивився на плоти, які ще досі терлися об міст. Тіл на них вже не було. Зняли вчора, спитавши дозволу. Крістоф зачекав, поки я одягнуся, і подав знак, щоб несли сніданок.

— Ви теж сідайте зі мною, — наказав я, і він подякував за те.

Ми не поспішаючи цярпали ріденьку кашку, і в кухлях парував чай. На грубезній тарілі лежало кілька скибок майже білого хліба та стояла вазочка з медом. Над річкою вперше побачив пару. Зранку на травичці були мазки інею, але вже розтанули. Отже, повітря більш прохолодне, ніж вода? Та нічого, зараз сонечко підніметься вище дерев і стане зовсім тепло. Нарешті капітан таємного загону, час від часу поглядаючи на моє незворушне обличчя, почав розповідати:

— Вночі зв'язалися з нашими розвідниками…

— Тими, що нібито з імперії? — перебив його я.

— Так, саме з тими. А потім обстріляли табір підпаленими стрілами і кинули там луки та стріли, які захопили під час попередніх вилазок у одного з баронів. Їх упізнають, бо барон має дурну звичку відмічати все своє.

— Можуть і не повірити такій грубезній провокації.

— Ви ж самі казали, що головне — заронити підозру, а все інше не так важливо.

— Так, ви праві. Однак, граючи з розумним супротивником, робіть більш тонкі ходи.

— Ми зчистили баронські знаки, але так, щоб їх можна впізнати, якщо подивитися під певним кутом до освітлення. Крім того, зброю покидали не в одному місці, а ніби тікаючи в бік земель барона. Потім зробили гак і вийшли до наших довбанок. Одна перевернулась, але Гус, хоча і скупався, човен не кинув, щоб він бува не приплив до моста.

— Щось відомо про наших розвідників у аристократів?

— Знаємо, що одного поранили під час сутички на мосту і він відправлений у тил.

— Які втрати з тієї сторони?

— Знаю, що взагалі більше сорока поранених, про загиблих — лише чутки, і на мою думку, вони завищені.

— Якщо завищені, то це означає, що дух війська впав і вони вже не хочуть воювати. Ніхто із солдатів не готовий померти. Якщо вам кажуть протилежне — вам брешуть. А що кажуть про нас?

— Ще невідомо. Бійка відбулася тільки вчора, чутки ще не розповзлися.

Я озирнувся на стук сокир. Це працівники з нашим теслею на чолі почали будувати форт. Отже, вони вже поснідали.

— Ну що ж, будемо готуватися до наступної битви.

Супротивник усе ж невеликого розуму. Вони вирішили, що важкою кіннотою зметуть наших списників. От дурні! Та вони готувалися саме проти важкої кінноти! Цього разу теж були задіяні три арбалети з залізними луками, бо вони пробивали броню. Копійники вперли довгі держаки списів у поперечну дошку і підняли їх на висоту грудей коня. Щити трохи нахилили назад. Третя шеренга підготувалася завдати удару за командою. Що тут почалося!

Деякі коні не дуже підготовлені бігти просто на спис, деякі, що опинилися скраю моста, лякалися прірви і кидалися від краю, кілька коней плигнуло у воду. Хаос на мосту зріс, коли третя шеренга, разом вигукнувши, завдала удару і знову повернула списи на рівень інших. Ще дружній крик на видиху, ще і ще!

Потім три шеренги відступили на десяток кроків. Помічники вже несуть списи на заміну, бо кілька зламалося, коли туші коней наскочили на них. А ось і наші лучники знадобилися! Залп — і хвиля наступаючої піхоти заволала до неба. Ще залп, а піхоту збиває своя ж вціліла кіннота, яка несамовито тікає від того жаху, який пережила. А ось і десерт. Пролунала команда, шеренги розступилися, і тепер залп спріннгала, а наші лучники продовжують робити міст і тіла на ньому волохатими від кількості стріл, які падають з неба.

— Маю думку, що сьогодні вони вже нападати не наважаться, — сказав я Крістофу, який піднявся з табурета, спостерігаючи за боєм.

Сержант — вправний командир. Він вчасно заборонив стріляти, бо в азарті лучники вже не бачать, що міст спорожнів від тих, хто на ногах. Останні піхотинці ворога, шкандибаючи, виходять з-під обстрілу, допомагаючи своїм. А мене душить моя заощадливість, волаючи, що останній залп лучників був зайвим і ворог підбере наші наконечники зі стрілами. Та ні! Втримаюся і не буду робити сержанту зауваження. Війна — це завжди економічні збитки. Ми ж теж збирали їхні стріли на своїй стороні.

Залишки дня минули спокійно. Обід, потім вечеря — і каркас форту вже почав вимальовуватись на нашому березі. Сміх біля багать, смолоскипи вартових, які невеличкими групками ходять навкруг табору та вздовж річки. Інколи повертаються кінні роз'їзди, які їдуть аж до того місця, де стоять вояки мого брата. Потрібно ж і інформацією обмінюватись.

Завтра буде багато земляних робіт, бо потрібно прокопати канаву від форту до річки, щоб була вода за загорожею на випадок облоги і підпалу стін. Та й сьогодні багато копали, бо почали вставляти в землю обпалені на вогнищі стовбури, будуючи загорожу. Форт стоїть майже біля річки, але трохи далі ніж рівень повені. Я зайшов у шатер, щоб при світлі прочитати повідомлення з кордону та замку. Гонець за одним разом заїхав в кілька місць, щоб заспокоїти людей і повідомити, що ми тримаємось і не пустили ворога за річку. У складеному папері з восковою печаткою — ще невеличкий листок.

Серце стрепенулося, і я підніс той складений клаптик до носа. Пахне Лізелотою! Вже третя ніч без її запаху. Хоч оцей клаптик понюхаю. З вулиці пролунав голос Крістофа:

— Дозвольте увійти?

Я сховав лист від Ліз і дозволив. Він увійшов.

— Щось маєте повідомити?

— Та ні, хотів спитати, які новини, — трохи знітився він.

Я простягнув йому два листи — з фортеці та з кордону. Він швидко прочитав.

— Отже, для ярмарку все приготували.

— Так, склади готові і торгові місця теж. Та й в ущелині ще трохи залишилось добудувати. Той граф Вальдів дотримується свого слова. Хоч деревини в нього замало і вона вся цілком належить нам, але людей дав вправних. Будують і швидко, і якісно. Видно, що з оплатою він людей не кривдить. Крім того, ніяких військових приготувань, що дозволило нам майже всіх бійців перекинути сюди. Інакше ми б не втримались.

— В замку теж усе гаразд, — читає він другого листа.

— Та й що там трапиться за три дні? — висловив я свою думку.

— А відчуття, що ми тут уже тиждень!

— Подій купа, ось тому і здається, що минуло багато часу.

— Як гадаєте, мілорде, скільки ми ще тут затримаємось?

— Остання атака показала марність сподівань. Міст вузький, і ми втримаємо його без зусиль. Човнів в них майже нема, плоти не допомогли. Зараз послали гінця до герцога, і думаю, він відкладе цей похід до кращих часів. Спробує або влітку, або в наступному році. Якщо збере велике військо.

— Думаєте, він буде нарощувати військо?

— Буде намагатися, компенсувати втрати і набрати новеньких. Але якщо перевищить кількість, дозволену королем, то… ну, ви і самі розумієте.

— Між ковадлом та кувалдою, — посміхнувся Крістоф.

— Точно, але це будемо вже не ми. Крім того, скоро король узнає, що тут відбулося, і захоче пояснень. Час грає проти Фонтеля. Давайте зробимо ставки на те, кого пришлють на перемовини.

Фогельвейд посміхнувся у свої вусики знову.

— Я все ще не настільки багатий, щоб витрачати гроші на дурниці.

— То може, баронство…?

— Дівчина вона гарна, але занадто дитина. Я весь час відчуваю себе батьком поряд із нею. Не по мені вона. Як уявлю, що я з нею в ліжку, все бажання пропадає. Така худенька та тендітна, і її довірливі очі… Не зможу!

Я зітхнув. Ну а чого я чекав? Це в мене не було вікових забобонів, доводилось і з зовсім молоденькими, і з літніми жінками. В плані ліжка — всі майже однакові. Нічого нового я не бачив у жодної. Тобто груди і все інше. Стандартний набір. Але як же мені подобається розмовляти з Ліз! Вона така незвичайна дівчина і стільки всього знає! І як полюбляю, коли вона мене гладить по голові і спині. Стане позаду, покладе теплі долоні на плечі, і я пливу!

А ще виявилось що вона попри свій незворушний вигляд дуже пристрасна. Тобто вона ураган який вичавлює з мене всю хіть. В ліжку з нею не засумуєш і наші губи майже не роз'єднуються коли ми вдвох. Вона так полюбляє цілуватися і дражнить мене… Коли я намагаюся пригорнути її, лише сміється як це вміє тільки вона й робить крок назад, залишаючи в повітрі свій впізнаваний і ледь відчутний аромат. Ця гра у "впіймай мене" зводить з розуму, тому що за секунду вона сама обвиває руками мою шию, притискається всім тілом і покусує мої губи так, що в очах темніє від хвилі дикого, гострого бажання.

— Я, мабуть, піду. На добраніч, мілорде!

— Так, можете йти, Крістофе. Шкода, що ви не погоджуєтесь на баронство.

— Мені з вами цікавіше! — відповів він і пішов.

Я дістав з-за пазухи листа від Ліз і знову понюхав. Як же солодко! Закрив очі. Її тепло, запах, ніжні доторки, схвильоване дихання, голос, інтонації, посмішка на обличчі і уважні очі. Трохи примружені і тому здаються хитрими. Маленька родимка над верхньою губою зліва. Та ні, досить! Почитаю, що вона пише.

Вона писала, що коваль з Вуринсвіла виковав невклемезну трубку та затичку з однієї сторони. Що вона почне скоро випробовувати цю трубку, яку вона повернула назад, наказавши зробити збоку тоненьку дірочку. Коваль зараз обмірковує, як це зробити. Пише, що надійшли перші поранені і вона хвилюється за мене. Що управляючий, як поїхав десь по селах, так його і досі нема, хоча поїхав ще до мене. Що почала писати інструкцію з виробництва пороху.

Різні милі, хоч і неважливі новини. Але так тепло в грудях! Я обережно заховав її листа, бо там відомості про порох. Чи спалити його? Ні, ще перечитаю кілька разів. Спалю завтра! Я вийшов, щоб подихати нічним повітрям та подивитися на табір. А можливо, щоб заспокоїтися, бо не засну ж. Пройшовся до моста із невеличкими захисними парканчиками впоперек і повернувся до себе. Три постаті незмінно слідують за мною, і я, інколи забуваючи, що це охорона, насторожуюсь, відчуваючи їх поряд.

Наступний день почався як завжди. Вправи, сніданок і… я побачив одного зі своїх вояків з вудкою. Тихенько підійшов до нього і майже пошепки спитав:

— Ловиться?

— Тихо ти! Не бачиш? Клює!

Він смикнув вудкою, але нічого не витягнув.

— Зірвалася! — стукнув я себе по долоні кулаком, — треба було ще почекати!

— І так занадто довго чекав! Ось наживку і з'їли! — невдоволено бурчав вояк, чіпляючи здоровезного черв'яка.

— А гачки у торговців купував?

— Так, разом з голками продають, — відповів він, повертаючись, щоб глянути на співрозмовника.

Очі в нього розширилися, і він підхопився на ноги.

— Ой, та сиди вже, а я піду, щоб тобі не заважати. Хай щастить! — побажав я йому і пішов до Крістофа, який здаля дивився на нас.

— Дитинство згадав, як пропадав на річці влітку, — пояснив я йому.

— Нечасто можна побачити, як ви посміхаєтесь.

— Так, гарні згадки. Бо не знав про світ нічого і все уявлялося можливим.

Ми підійшли до невеличкого багаття, яке підтримували, щоб кип'ятити чай. Я дістав листа, але нюхати не став. Перечитав ще раз і зі смутком кинув у багаття. Постояв, доки не згоріло.

— Вісник з тієї сторони, — доповів мій капітан охорони.

Озирнувся. По мосту йшов вояк зі списом та білою ганчіркою на ньому. Отже, перемовини. А що це ще там? Наче тягнуть стіл та стільці. Ставлять посередині мосту. Он як. Розумні дії, але потрібно взяти кілька хлопців зі списами та важкими окованими щитами майже в зріст дорослої людини. На всяк випадок.

— Беріть Дорна та кількох хлопців зі списами та їхніми щитами. Підемо, послухаємо, що вони нам скажуть.

— Он Дорн уже біжить від вісника. Зараз дізнаємося, що на цей раз, — прокоментував Крістоф, і ми пішли назустріч сержанту.

Коли ми вже йшли до того встановленого стола, Фогельвейд спитав мене:

— Може, ми даремно перші пішли туди? Переможець завжди приходить останнім, щоб усі його чекали.

— Не хочу грати в ці іграшки. Чим швидше закінчимо, тим краще. А як не з'явиться цей Ронан Аделгарта за десять хвилин, то піднімемось та підемо собі.

Однак третій з васальних графів Фонтеля виявився розумним, і поки я йшов до стола, він теж з'явився з тієї сторони моста зі своїм почтом. Я почекав його і лише коли він підійшов і ми привіталися — всівся. Він сів також як і я, тобто на відстані від столу, за який вмостився писарчук. Деякий час він розглядав суворі обличчя моїх велетнів зі списами, їхню зброю та щити, які з дебелим гупом поставили на дошки. Поряд стояли капітан із сержантом.

Нарешті отой Ронан почав розмову, бо я з відсутнім виразом на обличчі розглядав, як плине вода під міст, та спостерігав за якимись трісками, що пропливали під ним.

— Вважаю, що нам уже настав час владнати ту прикрість, яка відбулася на кордоні наших володінь.

Я перевів погляд на його обличчя.

— Неспровокований напад на мене ви називаєте прикрістю?

— Ви перші спалили міст, який є важливим шляхом між нашими землями і вкрай необхідний для сполучення з імперією!

— У вашій думці я побачив дві претензії до мене. Давайте розбирати їх по одній, тобто по черзі. У вас нема доказів, що саме я спалив той міст. Хто мене там бачив? Але я розумію, що ви зараз знайдете пів сотні свідків, які мене бачили в цей час і там, і в столиці, і ще десь. Допустимо, що міст спалив я. Але навіщо? Може, саме тому, що між Готрумом та Кренцелем ви у військовому таборі накопичували сили, щоб зненацька напасти на мене? Зачекайте! Не перебивайте мене, бо на цьому наші перемовини закінчаться! Ми будемо говорити по черзі і розбирати всі питання дуже пильно та уважно. Отже, зруйнувавши міст, уявний я не дозволив вам наступати на мої землі з двох боків і залишив вам лише один шлях, тобто тут. Той міст, якби його палив я, я вибрав би лише тому, що він ближче до вашої точки збору військ. А сюди вам було довго шкутильгати. Тепер друге. Так, той міст важливий для торгівлі та товарів з імперії і навпаки. Але давайте згадаємо, що ваш сюзерен, герцог Фонтель, хай будуть довгими роки його життя, казав дванадцять років тому. Це не з нашої, а з його сторони річки поставили два пункти збору мита на новий міст. І що? За дванадцять років ви ще не назбирали грошей на новий кам'яний міст? Пробачте, але я не вірю. Може, хоч знищення отого старого, латаного-перелатаного мосту допоможе герцогу зробити перший крок до будівництва. Я відповів вам на перші дві претензії, продовжуйте. Ваша черга.

А він уже зрозумів, що я не переляканий перспективою битися з сильнішим ворогом.

— У нашому таборі збирали вояків виключно для маневрів і тренування з відбиття нападу з боку імперії!

— А чому в такому разі ви не запросили на маневри мене і готували їх у цілковитій таємниці? Невже я, граф, якому король наказав боронити кордони свого королівства, не маю знати про ваші військові навчання? Та ви повинні були повідомити про них якщо не восени, то хоча б за місяць! Це по-перше. По-друге, чому ви, замість прояснити, чому був підпалений міст нібито мною, одразу без перемовин напали на мене, навіть не маючи доказів? Поясніть мені, будь ласка, навіщо ви погробили купу людей замість того, щоб просто побалакати? Ви розумієте, що це схоже на зраду? Напад на прикордонні землі своїх співвітчизників. Чи ви чекали, що імперія скористається і нападе теж, коли ви візьмете в облогу мій замок? Слухаю вас. Ваша черга.

Граф почервонів вухами. Йому доводиться брехати, щоб прикрити герцога, і це йому не подобається. Та й кому б ото сподобалось прибирати чуже лайно.

— Я ж кажу, графе Гренкард, сталася низка помилок і прикре непорозуміння між нами. Давайте якось не звинувачувати один одного, а домовимось про мирні відносини.

— Давайте. Може, у вас є якісь умови?

— Але ж ви зруйнували важливий міст!

— Герцог збирався будувати новий, нехай скористається. До холодів ще далеко, і я маю надію, що він встигне звести кам'яні бики посеред річки. Однак ви порушили міцну довіру між нами, тому відтепер на нашому боці буде стояти форт і знаходитись невеличкий загін. А коли герцог закінчить будувати гарний і широкий міст, ми побудуємо форт і там.

— Це неприйнятно! Будувати опорний пункт у бік свого королівства!

— З чого ви це взяли? Це тепер єдиний міст, через який будуть рухатися товари з імперії і наші туди. Тому міст потрібно гарно охороняти, щоб і його бува не спалили. Ви охороняйте зі своєї сторони, а я зі своєї. Що тут не так?

— Чи не буде справедливим, якщо і ви своїм коштом посприяєте будівництву нового з'єднання берегів річки? Самі розумієте, навіть якщо зробити новий дубовий міст, але ж для надійності потрібні кам'яні бики, і їх потрібно принаймні шість або більше.

— Нема питань. Однак давайте подивимось, скільки повозок проїздить ось через цей місток за день, і щоб було точно, подивимось упродовж тижня. Потім поділимо їхню кількість на два уявні мости, а потім помножимо мито на кількість днів за дванадцять років. Ба! Вже за тринадцять! Ще ж один рік непомітно минув! Половину від тієї суми ви віддасте мені, а якщо витрати перевищать ті гроші, які порівну я та високоповажний герцог Фонтель будемо вкладати в будівництво нового моста, я доплачу свою частку. Справедливо?

Граф нервується і стукає підбором по дошках. Здається, і цей попаде в немилість у герцога. Перший затіяв бійку зі своїми ж, другий програв кампанію проти мене, а цей не домовиться про вигідні умови. Він запропонував перерву, і я погодився. Сьогодні вже мене на перемовини не запросили. Послали гінця до герцога, і до ворожки ходити не потрібно.

Невже сам герцог приїде сюди? От уже ні! Занадто він гордовитий, щоб розмовляти з графом, який ще без року тиждень як править своїм графством. Він уже майже король, і заважаю йому лише я. Мені потрібно більше стерегтися його підступних дій. Та ще й десь уже строчать доноси на мене із звинуваченнями, що я мало не демон. І не тільки королю. Я ж бо вже гарно розумію методи знаті і священиків, які тісно сплелися, породичавшись між собою.

Ще минуло два дні, і вісник, який знову з'явився на мосту, повідомив, що війська повертаються додому. Стіл та стільці понесли на ту сторону і загородження прибрали, щоб могли їхати торговці.

— Як це так? — здивувався Фогельвейд.

— А ви чого чекали? Що вони визнають факт нападу на нас?

— І навіщо тоді отой писар і все інше?

— Мене хотіли трохи пограбувати, щоб не було так прикро, а я їм це не дозволив. Тому вони зробили вигляд, що нічого не було. А можливо, на них там гримнули зі столиці. Ми ж не знаємо, що відбувається там.

— І що нам робити?

— Ще більш уважно слідкувати за їхніми діями і, будучи на сторожі, нарощувати сили. В першу чергу будемо розширювати та зміцнювати наш замок. Щоб він міг витримати облогу не якихось там графів, а був в змозі протистояти армії імперії.

— Та ні! Мене цікавить, що робити от зараз!

— Додому іти! Ми виграли! — посміхнувся я.

А він що собі думав, з неба пролунає голос про припинення чвар? Форт ще будуть довго будувати, і тут залишиться невеличкий загін. Вони і теслям допоможуть, і вже будуть обживати нове місце служби. Ще день — і табору неначе й не було. Я додатково попередив, щоб сміття не залишали і закопали. Дрова передали в форт і залишили всі припаси тут, бо вже ввечері будуть у своїх казармах. Вісник одразу попередив і мого брата. Скоріше б поголити підборіддя, помитися та обійняти мою красуньку Ліз!

Я не знав, що відбувалося в нашому замку, коли туди доїхала звістка про перемогу. Однак, знаючи норов Ліз, жваво уявив цю картину. Як з новиною до неї в кімнату зайде покоївка. Хто це буде? Мабуть, старша покоївка на ім'я Морна. Вона, суворо підтиснувши губи, розкаже про звістку, уважно стежачи за обличчям лікарки. А потім скаже:

— Я думала, ви зрадієте перемозі нашого графа, пані Ліз.

— А чому це я повинна радіти? Він мені навіть не родич, — скрививши губи, зневажливо відповість моє непоступливе сонечко.

Однак, як тільки покоївка піде і звук її підборів стихне, Лізелота схопить подушку і, притиснувши її до обличчя, завищить, одночасно підстрибуючи на місці. Я широко посміхнувся. Вже хочу її обійняти. Ось просто зараз!