БІЛЯ РІЧКИ

Потягуючись та зіваючи у повну пащу, я вийшов із шатра. Було тихо, але невелике відлуння доносило до вух звуки сокири з тієї сторони річки та поодинокі крики вояків. Річка нечутно котила свої холодні темні води повз наш бівак, а на тому боці теж з'явилося багато шатрів і швендяють озброєні люди в обладунках та шоломах. Я подивився на наш табір. Хтось уже прокинувся, хтось ще бачить останні картинки солодких снів, але казани вже киплять, рівними колонами здіймається дим від багать і скоро буде готовий сніданок.

Прискакали дозорні і злізли з коней, їм назустріч вийшов командир, про щось розмовляють. Але тривоги в їх рухах та голосах нема. Досить спостерігати за тим, що бачив аж занадто багато разів, потрібно трохи розім’ятися і піти за свій шатер махати мечем. Хай там що завгодно трапиться, а п'ятсот разів змахнути мечем я повинен. Це нас так тренував наш капітан у польових умовах. І оскільки спеціальних пристосувань для нанесення ударів чи ухиляння тут не було, то залишалися ось такі прості вправи. Нанесення прямих та косих ударів, ударів знизу. По сто разів кожен напрямок, у сумі п'ятсот.

Коли розбудуємо нашу фортецю, обов'язково зроблю місце для тренувань, — думав я розтягуючи м'язи та нахиляючись у різні сторони. Ось там буде все, що і в королівському таборі підготовки вояків. Однак у розташуванні головного гарнізону ми вже вкопали багато стовпів, на яких зараз тренуються з мечем та списом. І списи наші ковалі почали робити не такими, як прийнято, а схожими на вістря меча. Ними ми вчимо не тільки колоти, але й рубати.

Ну ось, розігрівся. Тепер можна братися і за силові вправи. Головне дихати! Я хекав, про себе рахуючи і вже наближався до фінішу. Удар від лівої ноги вгору, крутнув лезо меча по дузі, удар від правої ноги вгору і наостанок горизонтальний удар по уявному супротивнику, який підбіг ззаду. Мало не зачепив кінчиком меча Крістофа, який нечутно підійшов ззаду. Видихнув. Трохи змокрів із цими вправами.

— Ви щось хотіли, капітане?

Він уже звик, що я його так кличу.

— Готовий ваш сніданок, мілорде.

— Я ж казав, що мені з загального котла!

— Так, ваш сніданок нічим не відрізняється від сніданку інших вояків.

— А-а. Ну тоді пробачте. Зіллете мені води на шию? Потрібно під пахвами помити.

— Зараз скажу, щоб зачерпнули.

Біля мого шатра розклали столик для походів. Останній витвір нашого теслі. Складається і розкладається швидко і не заважає ніжками, які стирчать під час транспортування, як у звичайного стола. Все компактно і зручно. Щоб не було нудно на самоті, покликав Крістофа, щоб і він поснідав разом зі мною. Сидимо вдвох, дивимось на річку та табір на тому боці, в них більше шатрів і вояків. Але ми це вже обговорювали, нас це не лякає.

Ми балакаємо про те, що якби ми чекали оголошення про напад, то втратили б людей і довелося б воювати на власній території. Розвідка виграє сутички, і тому я призначу нагороду нашим розвідникам за вчасне попередження. Але це вже згодом, коли закінчиться протистояння. А зараз другий етап нашої операції.

Вірити і далі нашим сусідам — це не мати жодної клепки в голові. Нам буде потрібно і зі своєї сторони будувати якийсь хоча б тимчасовий форт. Як на тому боці. Тому зараз уже везуть сюди деревину, і тесля з своїми помічниками скоро розгорне тут діяльність. Огорожа, дозорна вишка і капітально облаштовані шатри. З канавками навкруг них від підтоплення дощем, із топчанами і таке інше.

Вже закупили і посуд, і казанки, і все, що може знадобитися для життя тут. Домовились і про постачання, і про сигнал у разі несподіваного нападу. Своєчасне сповіщення, як це видно з учорашніх подій, зберігає великі кошти. Отже, потрібно налагодити систему сигнальних веж як у бік кордону, так і звідсіля, бо інколи й розвідка не допомагає. Однак я все ще розмірковую про дозорні вежі та їхню ефективність, обговорюючи це з командиром мого персонального загону.

Порадившись, ми вирішили, що це нас пограбує, тим більше що звичайна диверсійна група та влучний постріл можуть перервати ланцюжок, яким передається сигнал про загрозу. Ми ж не зможемо при кожній вежі тримати загін вояків. Та й чи не засне дозорний, якщо йому стане нудно? Залишається більше вірити розвідникам та уважно дослухатися до чуток.

Коли сонце піднялося досить високо і показувало десь дев'яту годину, нарешті з тієї сторони приїхав кінний вісник. І навіщо кінний? Щоб просто перетнути міст, можна було й пішки триста кроків зробити! Він повідомив, що мене викликає на розмову командир об'єднаних загонів граф Вільям Дофор. Я посміхнувся. Після військових сутичок між графом Раулем Брієнном та бароном, який був васалом іншого графа, герцог Фонтель розлютився на Брієнна і поставив головним Дофора.

— Якщо високоповажний граф хоче зі мною побалакати, то він може сам прийти до мене. Бо це йому хочеться зі мною зустрітися, а мені нема в тому потреби. Якщо ж він боїться мене, то це тільки каже про те, що він судить про мене по собі, тобто має підступну натуру і повну відсутність поваги до лицарських законів. Отже, він планує захопити мене, і тому я однозначно не поїду до нього. Та й з якого дива один граф наказує іншому приїхати? У крайньому разі я погоджусь на зустріч от просто тут, на мосту. Тож передайте мої найкращі вітання Вільяму Дофору, — заявив я парламентеру і, розвернувшись, пішов до себе.

Крістоф та Дорн були весь час поруч і тому теж чули мою відповідь.

— Дофор розлютиться на ваші слова, — повідомив капітан те, що я й так знав.

— То хай викличе мене на поєдинок.

— Скоріше вони зараз нападуть.

— Якщо він гордовитий, наче півень, то ми зараз обскубемо йому хвоста. Дорн! Накажіть стежити за тією стороною, і як вони заворушаться, нехай заряджають спрінгал і три сильні арбалети із залізним луком сюди! Ага, і накажіть принести сюди столик, чай та кілька табуретів. Мій намет занадто далеко, і я не так сильно поважаю сам себе, щоб ганяти посильного раз у раз аж від шатра.

Мені принесли столик, сидіння і чай. Перед тим як сісти пити чай, я проінструктував трьох арбалетників і заряджаючого на спрінгалі. Минуло ще пів години, і на тому боці заворушилися. Вони зовсім не цінують життя своїх людей! Замість домовитися, вирішили напасти. От ідіоти! Ну, я вам зараз покажу, чому я навчив своїх людей! Особливо тих, що з списами. Бо я багато читав про шеренгу гарно підготовлених списників та пікінерів.

Зараз оціню готовність вояків на тому боці ріки померти за своїх командирів. А от мій капітан був як рідний батько до хлопців із нашого загону, і тому там кожен був готовий на все задля свого командира. І останній бій це показав. Але проти нас було дуже багато досвідчених бійців, яких ми все ж таки порубали і навіть спромоглися втекти від погоні. Щоправда, тільки вдвох. Семеро залишилися там, але вони вже не дихали, коли ми шукали серед тіл хоча б одного живого. Ще б пак! На кожного нашого було троє їхніх.

А ще пощастило нашому товстуну. Він був у відпустці і тому не брав участі в тій бійці. Можливо, хтось би вижив, якби і товстун був із нами. Я довго лікувався в монастирському прихистку, який створили для допомоги пораненим, а коли вийшов звідти і відвідав капітана, він сказав, що наш загін розпустили і його більше не буде. Це було прикро, гірко і образливо. Я навіть не стримав сльози. Виходило, що мої товариші загинули даремно.

Капітан, у якого ліва рука постраждала найбільше (тому що він затулявся нею) і ще висіла на хустині, перекинутій навкруг шиї, тоді поплескав мене по спині (де залишилося й іще боліло кілька шрамів) і сказав, що я помиляюся і їхня смерть не була марною. Ми забрали у ворога майже тридцять міцних бійців і крім того вижили, щоб жити далі і за наших хлопців.

І я жив за всіх, хоча кілька кремезних парубків із нашого загону ставилися до мене трохи зверхньо. Я був слабким порівняно з ними і вигравав тільки завдяки швидкості та кільком прийомам, які мені показав наш капітан. Особливо я жив за всіх, коли доходило до дівчат або дармової їжі. Так! Тоді я дійсно працював за семерих! Під час цих спогадів до мене підійшов спохмурнілий капітан.

— Сідайте, попийте чаю, — запропонував я і, коли він підкорився, тихо спитав: — Що трапилось?

— Побачив кілька наших хлопців на тій стороні.

— Те, що вони завчасно не втекли, свідчить про їхню мужність. Гадаю, вони не попруться в наступ у перших рядах і залишаться живими. Не думаю, що бійка буде довгою. Дорн!

Сержант підійшов до нас, бо був неподалік.

— Поранених не добивати. Передайте там мій наказ!

Коли він пішов, я тільки сказав Крістофу:

— Маю надію, що наші хлопці не постраждають чи принаймні залишаться живими. Кожного загиблого чи пораненого візьму на контроль, щоб допомогти їм чи родичам!

— Дякую, мілорде, кожен з нас помре за те щоб був мир на наших землях! — приклав долоню до грудей Крістоф.

Я примружившись глянув на нього і відказав:

— У світі, де постійно воюють, мати мрію про мир для всіх — це гарна мрія, гідна поваги та щирого захоплення!

А ось вийшли наші копійники з високими щитами й шикуються в три шеренги. У щитах майже на повний зріст невеличкий виріз збоку, через який кожна шеренга просовує свій спис. Третя шеренга особливо важлива, бо саме вона завдає головного удару, і для цього в них є спеціальна ручка на кінці руків'я, щоб удар був міцний і спис висунувся далі за інші на метр. А також щоб його не висмикнули з рук. Від удару третьої шеренги й обладунки не вбережуть. Механік натягує три тятиви на спріннгалі. Стріли вже закладені.

На тому кінці мосту вишикувалася шеренга, готуються бігти до нас. Але спершу повинні лучники завдати удару. Ясно, сховали своїх лучників за натовпом і будуть стріляти під кутом у сорок п'ять градусів, щоб полетіло якнайдалі. Але Дорн теж не сліпий, і другий ряд вояків із списами підняв щити над головою. Шеренги сплюснулися, бійці притиснулися до спин товаришів. Інших це не стосується, стріли просто не долетять.

Хмара стріл піднялася в повітря і впала на наших. А потім ще і ще. Піхота побігла до нас. Копійники розступилися, і спріннгал зробив залп. Списники знову зімкнули ряди. Роблять усе як на навчанні. Підбігли перші вояки до наїжачених списів. Гучна команда — і третя шеренга вдарила! Крики, гармидер, але наші вояки чітко за командою завдають ударів уперед, і перша хвиля наступу, не витримавши, побігла назад. Три шеренги відступили, залишивши лежати тіла ворогів.

Якщо зараз граф дасть команду стріляти, він доб'є в першу чергу своїх. Але чи пробачать йому це? Ніхто за такого командира життя не віддасть. Ні, там теж готують щити. Отже, лучники стріляти не будуть, бо в нас ніхто не впав. Вони побачили недоцільність обстрілу "черепахи", яку створили пікінери. Дорн виставив трьох хлопців із залізними арбалетами. На жаль, їх тільки три, але я поміняю з часом усі луки на арбалети.

Шеренги бійців зі списами стоять, чекаючи команди. На тій стороні досить швидко підготувалися до другої атаки. І як вони будуть бігти по своїх же? Бо там багато тіл. Побігли. Команда — і наші шеренги розімкнулися чітко надвоє даючи простір спрінгалу. Троє арбалетників вистрілили по центру, і три щити впали. У той же час вони пригнулися, і спріннгал зробив другий залп. Знову копійники зімкнувши шеренгу перетворилися на одну колючу стіну.

Результат другої атаки очікуваний. Бо коли нападаєш, то навіщо тобі щит? Він лише заважає наблизитися до ворога, як і наші довгі списи, які не підпускають до шеренг. Хтось там падав на поміст, намагаючись якось розхитати оборону знизу, але у наших пікінерів дуже важкі щити, і нападникам лише залишається битися об них, а наші все одно сунуть уперед. На щити налягає багато дужих чоловіків. Ми саме таких, великих та важких, і брали в цей підрозділ. Виникає враження, що це дійсно стіна, яка суне тіла перед собою. І чітко за командою — удар списами, ніби ритм війни.

Команда і шеренги наших знову відійшли назад, поки залишки від другої хвилі відкотилися на свій берег. Полеглих майже по пояс. Там і поранені, які намагаються відповзти з цієї купи тіл, і ті, хто вже не рухається. У нас міняють зламані та порубані списи на нові, допомагають пораненим. Усе вирішує забезпечення! Це завжди казав мій капітан. Можна без забезпечення виграти битву, але не війну.

— Трохи більше ніж півсотні вже не будуть воювати з нами, — криво посміхаючись, підбив підсумок Крістоф.

— Ми теж втратили близько десятка, — зауважив я.

— Поранені, і неважкі, не вважаються втраченими. Вже ввечері їх привезуть у замок, і наша лікарка поставить їх на ноги за місяць або швидше.

— Так, камені муру ще холодні, але зате в казематах, які розташовані в стінах замка, достатньо місця для поранених. А чим їм вкритися, ми знайдемо і дров не пожаліємо.

Розмовляючи, ми дивилися, як відносять мертвих та поранених, які впали десь посередині мосту. Підійшов до середини вісник і помахав білою ганчіркою, яку почепив на піку. Біла, тобто без герба, отже, нейтральна. Так він показує, що нам не ворог. До нас підійшов Дорн і шанобливо-очікувально застиг за кілька кроків.

— Сержанте, дозвольте їм забрати своїх, але щоб усі, хто ступить на міст, були без зброї та обладунків. Інакше ми будемо вважати їхні дії за напад.

Той кивнув і побіг до моста.

— І як ви вважаєте, Крістофе, ще спроби будуть?

— Не знаю, але отой Дофор осоромився по повній.

— Крістофе, а ви помітили, що ви руйнуєте кар'єру графам? Спершу Брієнн, а тепер і оцей Дофор. З вами вже повинні рахуватися навіть поважні аристократи!

— Без ваших чітких вказівок ми б не отримали такий результат.

— Лестощі зараховані! Але я завжди з підозрою придивлявся до людей, які лестять.

— Це не про мене! — рішуче заявив капітан, витягнувши ноги від табурета, на якому сидів.

І ніжки його табурета вдавилися у вологу землю. Я, подивившись, як вгрузли оті ніжки, мрійливо промовив:

— А скоро вже почнуть сіяти, от тільки дочекатися, щоб вночі заморозків не було, і можна починати новий сезон боротьби за гроші!

— Вам подобається працювати із сільським господарством? — здивувався він.

— Не особливо, але коли тільки роздавати вказівки, то я не проти.

Фогельвейд засміявся. Може, вже спитати його про перше баронство? Я не знаю, кого я зможу взяти на його місце, якщо він погодиться, але ж я не можу ще й баронством займатися? Хто кого перемовчить? Він уже кілька місяців не відповідає на мою пропозицію, і я теж як у рот води набрав.

На тій стороні річки вже зрозуміли, що в лоб нас не пробити, і готують їжу. Та й у нас уже скоро будуть роздавати суп та картопляне пюре з невеличкою рубленою котлетою. Ліз настояла на тому, що воякам обов'язкове потрібне м'ясо і бобові, і я не став казати щось проти. Отже, суп із бобами, картопля і салат із квашеної капусти. Наостанок — чай і по ложці меду, який наші кухарі викладають на підставлений хліб. Так! Я обов'язково заведу пасіку, вуликів на триста!

Прискакав дозор, і сержант квапливо біжить до нас.

— Ну ось, вони не втихомирились і почали робити плоти, щоб обійти нас, — тільки й сказав я.

Крістоф уважно подивився на мене. Сержант саме про це й доповів. Він сказав: "Чути багато сокир на протилежному березі".

— Пошліть гінця до барона Сент-Клера. Нехай його люди скритно зачекають, поки плоти підпливуть до нашого берега на гарантовану відстань ураження, і тільки тоді відкриють вогонь. Чи прислало баронство без барона озброєних людей?

— Так, мій лорде, тридцять людей, і вони в розпорядженні барона Сент-Клера.

— Тобто загалом десь вісімдесят людей і кілька вояків на роз'їзді. Дуже гарно. Але щоб була гарантія, відішліть після обіду й непомітно, без метушні ще п'ятдесят людей з луками йому на допомогу.

— Буде виконано, мілорде, — гепнув кулаком, схожим на кувалду, себе в нагрудну броню Дорн і пішов віддавати накази.

А от тепер уся надія на брата. Десант буде невеличким, бо якщо звідсіля вони заберуть вояків, то й ми не будемо тут чекати, доки нам зайдуть у тил. Головне — щоб брат розумно використав два вигини річки, які знесуть плоти до одного з берегів. Однак ми з ним два дні планували його дії. А ще він сам персонально роздивлявся ту частину річки, де, як ми думали, можливо зіпхнути у воду нашвидкуруч зв'язані плоти. Тож почекаємо на результат!

Коли вже почало сутеніти, за течією припливло чотири плоти, а потім ще один. Плоти невеличкі, десь на п'ять-шість стовбурів. Майже на кожному лежало тіло або два. Стовбури були припалені, як і тіла, і ще диміли. Плоти зачепилися за міст і стали. Невдовзі прискакав гонець від брата й на словах розповів про ворожу висадку на наш берег. Плоти підпустили ближче, а потім підпалили на стрілах мішечки з отією сумішшю, за допомогою якої ми спалили перший місток, і обстріляли ворогів.

Один пліт таки причалив на повороті, але там уже їх чекали і, розтягнувши сітку, спочатку заплутали частину вояків у ній, а потім добили довгими списами, щоб не наближатися.

— Які втрати з нашого та їхнього боку?

— У них десь п'ятдесят, частина втопилася, з нашої шестеро. Але тільки поранені. Їх уже відправили лікуватися.

— Дякую. Повертайтеся до барона і передайте йому мою подяку, — спокійно наказав я, і він, уклонившись, пішов до свого коня.

— Таке враження, що ви анітрохи не зраділи, — сказав мені мій капітан.

— Дурні люди гинуть, коли чубляться пани. Чому тут радіти? Але ми повинні були їх вбити, інакше ридали б матері та вдови в наших оселях.

Настала ніч. Вартові з обох боків ходили вздовж берега, присвічуючи собі смолоскипами. Крістоф пішов у справах. Це ще один етап операції із захисту наших земель. Я наказав гарно пильнувати та пішов спати. Не знаю, чи засну, однак звик довіряти своїм. Вони добре розуміють, що через недбалість одного загине багато товаришів. Намети біля мого шатра спорожніли, і залишилося лише троє з охорони, які спати не будуть.

Серед ночі на тому березі відбулася якась метушня, і навіть було видно, як палають кілька наметів. Щоб подивитись на це, я навіть вийшов із шатра, але потім усе стихло. Під ранок я заснув.