ВЕСНЯНІ БАТАЛІЇ

Раніше я сприймав світ як виклик мені. Був заклопотаний господарчими справами, і мозок кипів від багатьох думок і завдань. Тепер усе змінилося. Я зненацька побачив, який прекрасний цей огидний світ! Мені захотілося заспівати, як пташка в лісі, але коли я спробував… це було зовсім не те, що я хотів почути. Добре, що пробував наодинці. Але настрій піднесений, і, можливо, сьогодні вона прийде теж.

Кілька тижнів пройшло, як ми разом, і я почав не висипатися. Після першої ночі вона цілих п'ять днів не приходила, але посміхалася мені, якщо я зустрічав її десь. Дуже хотілося піднятися до неї у вежу чи пошукати в тих кімнатах, які були неподалік від моїх, але… Щось казало мені, що я повинен потерпіти, хоча я й не розумів, чому вона не те що уникає, але ж не приходить більше! Що я зробив не так? Я розчарував її? Та начебто жінки, які в мене були до неї, завжди залишалися задоволені. Може, вони були задоволені грошима, а не мною?

Мене почало дратувати те, що я постійно в оточенні своїх людей і не можу просто підійти до неї. На шостий день вона прийшла. Стукнула у двері, які я майже тиждень не зачиняю на засув, а потім увійшла спершу у кабінет, а тоді у спальню. Як примара. Без світла, навпомацки. Серце мало не вискочило через стиснуту горлянку. А тут вона спіткнулася об стілець з одежею і почала тихенько лаятися. Мене одразу відпустило, і я засміявся.

Сплигнув з ліжка в холодні черевики, в яких ходжу по внутрішніх приміщеннях, і, висунувши з-під ліжка жаровню, дмухнув на вугілля та приклав трут. Розпалив масляну плошку і нарешті повернувся до неї обличчям. Вона гарна навіть зараз, із розпущеним волоссям, яке сягає їй пояса і огортає її плечі, в якійсь кофтині, яку вона мерзлякувато притримує на грудях.

— Залазь під ковдру, доки вона не прохолола!

Вона залізла, не знімаючи кофти. Я поправив її взуття, щоб вона не шукала його, коли знадобиться, і теж пірнув під ковдру. Ми деякий час вовтузилися, накриті з головою, і вона пищала, як миша, а потім, не втримавшись, засміялася, нарешті висунувши голову назовні.

— Ти чого не приходила? Я тебе чекав, і мене розривало на шматки від гіркої образи.

— А ти не забув, що це в мене було вперше? Потрібно було залікувати ушкодження.

— Я ж наче був дуже лагідний із тобою.

— Перестань докоряти мені і радуйся, що прийшла завчасно. Але нам поки що не можна.

— Та як скажеш! Чого це ти думаєш, що мені потрібне тільки твоє тіло?

— Якби я так думала, то не була б тут. Я ж кажу, я і сама не витримала і прийшла завчасно!

— Пробач! Дозволиш хоча б торкатися себе і цілувати?

— Мені подобається цілуватися з тобою, але не торкайся грудей, бо мене це дуже збуджує, а нам не можна.

— Тобто якщо якийсь чоловік тебе…

— Ти ж наче лорд, а такі дурні питання!

— Пробач ще раз, але я не розумію устрій жінок та як вони думають…

— Тумкавкою думають, як і інші люди. Але є чоловіки, які думають виключно нижньою головою! Тільки в цьому і різниця!

— Ти мене зараз до сказу доведеш! — вигукнув я і сердито повернувся обличчям догори, до нависаючого балдахіна.

— Перша сварка! Ми наче справжнє подружжя! — поклала вона свою голівку мені на плече.

Ну і як після цього на неї сердитися? Таким задоволеним голосом оте сказала. Та якого демона! Поруч зі мною найкраща дівчина в усьому королівстві, а я оце витрачаю час не зрозумію на що! Моя рука автоматично почала гладити її скуйовджене волосся.

— Мур-р! — тільки й сказала вона і подивилася на мене.

Замало світла! Але достатньо, щоб побачити, що вона посміхається. Я здаюсь! І моя друга рука обійняла її.

— Нічого, якщо я свої ноги об тебе погрію?

— Дивне питання, грій, звісно, — дозволив я.

— Ух, які теплі та мохнаті! — притулила вона ступню до моєї гомілки, а іншу — холодними пальцями до моєї підошви.

— Хочеш, руками та диханням нагрію? — спитав я.

— Ні! Лежи, не ворушися, я зараз відтану.

— А тобі принесли деревного вугілля в жаровню?

— Принесли, але я все витратила на досліди.

— То чому не сказала, щоб дали більше?

— Я ж бачу, що ти на всьому економиш, а особливо на собі. Он, навіть жодної прикраси нема, і одяг ще той самий.

— Я тобі буду купувати прикраси…

— Який же ти ще нерозумний! — знову перебила вона мене. — Гадаєш, мені прикраси від тебе потрібні? Мені потрібен увесь ти! Твої думки, бажання, твоє майбутнє. І я хочу бути в твоєму майбутньому поряд з тобою!

— Чому?

— Не знаю. Ти ж теж не знаєш, чому я тобі подобаюсь? — відповіла вона.

— Ти вродлива і розумна.

— І це все?

— Ні, ще багато чого.

— Перелічи! Мені подобається, коли ти кажеш про мене щось гарне.

Наступну чверть години я тихенько шепотів про свої відчуття — чи, може, почуття, — заспокійливо копирсаючись у її купі волосся на голові.

— Завтра, коли піднімешся, струсни простирадло, бо покоївки одразу знайдуть мої волосини!

— Гаразд. Якщо не забуду, — пообіцяв я.

— Не підставляй мене завчасно. Не хочу, щоб так швидко почали про нас балакати.

— А коли можна?

— Ти ж сам термін визначив! Коли станеш маркграфом.

— Добре.

Стати маркграфом? Чи це здійснена мрія? А що, як усе, що я думаю, — це маячня молодого графа, у якого закружляло в голові від несподіваної милості короля? Однак я і досі не розумію, чому він звернув на мене увагу? Стати маркграфом у той час, як деякі баронети і в сьомому коліні не можуть піднятися вище. Навіть до баронства їм зась.

А скільки лицарів без надії хоч на якийсь титул! Може, потрібно бути більш скромним? Та ні! Хочу одружитися на Ліз! Щоб завжди бути разом. Вона — справжній скарб, і мені надзвичайно пощастило її зустріти. Такі жінки — раз на життя! Хочу, щоб вона пишалася мною і в неї все було! І деревне вугілля для жаровні під ліжко, і прикраси. Он як змерзла, що навіть грітися прибігла, моя дівчинка золота! Їй навіть мої волохаті ноги не огидні!

З того часу і почалося наше подвійне життя. Тепер у мене в звичці витрушувати простирадло й подушки над підлогою. Гарна звичка, коли маєш і жінку, і коханку. І мені цікаво, чи роздивлялися покоївки мої подушки раніше? Жінки такі гостроокі: все помічають, навіть там, де нічого і не було. Поступово я вирівнявся і заспокоївся, що Ліз не передумає і не покине мене. Втягнувся знову у справи і чекав її, але вона побачила, що я не висипаюся, і почала приходити через день чи через два.

З управителем радилися мало не весь день. Вирішували, скільки чого будемо садити наступного року, щоб не було перекосу в зернових. А то сіють одне й те ж, і воно падає в ціні, бо багато у всіх. А ще нам потрібно враховувати запити прикордонного Фредеріка, бо якщо хочеш мати зиск, то плануй загодя.

Чомусь на тому березі річки якісь зловмисники поруйнували та попалили багато човнів, і виросло в ціні дерево. А в мене вже були заготовлені дошки, однак я продавати не спішив. Нехай свій ліс рубають, а ще — з сирого гарний човен не побудуєш. Тож до весни нічого вони не зроблять: і часу не вистачить, і сухих дощок. Отже, якщо двинуть військо, то в них два варіанти — або плоти, або мости. Васали герцога безперервно сваряться між собою, і герцог навісніє. Так доповів мені Крістоф.

Наші економічні показники теж зросли, бо деякий товар, отриманий з імперії, ми продаємо значно дорожче, але дешевше, ніж у нас у королівстві, і бажаючі їдуть аж з-під столиці. Скоро проведемо ярмарок, бо вже збудували задля цього все, що вважали за потрібне і кожному торговцю про те кажемо. Чекаю на ярмарок і гарний прибуток. Можливо, буде щось цікаве, що купимо для своїх потреб. І торгівля — не єдине, де можна отримати гарний заробіток.

Тут є ще невеликий нюанс. Якщо до нас чи в імперію їдуть торговці, то вони платять мито, яке згідно із законом про прикордонні території залишається в мене. Це за мостом через річку герцогу доводиться ділитися митом з королем, і товар додатково зростає в ціні. А от коли я напряму торгую з імперським графом, то ніяким митом товар не обкладається. Ми просто на кордоні перевантажуємо його на свої вози. Тобто товар ми отримуємо дешевше, і прибуток залишається в мене та Фредеріка Вальдів.

Отже, моя скарбниця не втрачає гроші, а примножує їх, незважаючи на підвищення платні воякам та слугам і збільшення кількості військових. Тесля останнім часом займається великими арбалетними станинами. Я намалював йому стріломети, які викидають одразу велику кількість звичайних стріл, що дорівнює загону лучників, і стріломет, який кидає спис. Він займається цими проектами.

Його учні роблять стріли для арбалетів та луків, і в нашій новій кузні звуки ударів теж не стихають. Ми робимо як зброю, так і обладунки. А до молодого коваля приєдналися два парубки. Брат теж розвернув бурхливу діяльність: батько його дружини займався шкурами, і вона багато чого підгледіла. Тепер він збудував поруч із замком підприємство, де обробляють як шкури з великої рогатої худоби, так і ніжні хутра. Гроші, щоб розпочати цю справу, він заробив на продажу зерна.

Є на думці проводити ярмарок двічі на рік — восени і навесні. Наступний рік принесе брату гарну виручку, втім, і цьогоріч він може продати товсту шкіру, бо хутра вже навряд чи користуватимуться попитом. Поки розмовляв із братом, коли він приїздив до мене радитись, бачив, що його дружина довго балакала з Ліз. Як виявилось, вони говорили про збереження хутра від молі.

Втім, я думаю, що потрібно робити готові вироби самим, а не продавати матеріал майстерням. Або ж якось об'єднуватись із майстернями, допомагаючи їм із реалізацією. Наприклад, коли роблять обладунки, там теж багато шкіри використовують, бо в основному залізні пластини кріплять саме на неї, та й ремені потрібні, щоб усе трималося купи.

Аж ось уже і травичка з землі полізла, коли Крістоф доповів, що прискакав змилений гонець із повідомленням: на тому боці ріки збирається військо. Тобто не на березі, звісно, а в таборі за кілька миль від доріг та сторонніх очей. Ми розгорнули приблизну мапу.

— Ось тут, — тицьнув у папір пальцем капітан.

— Ми вже про це багато разів розмовляли, отже, все за планом. У першу чергу — спалити оцей перехід, — у свою чергу ткнув я в міст, який був більш широким та вище за течією, — а ось тут і тут вздовж річки поставити лучників. Якщо намагатимуться зробити плоти, то саме сюди вони припливуть, бо тут дерева біля води і далеко тягнути не потрібно. Однак нехай люди на конях циркулюють вздовж річки, може, на тій стороні щось утнуть. Якщо навіть вони на плотах плитимуть вздовж свого берега і наші стріли до них не долітатимуть, все одно вони спустяться до другого моста. Отже, сюди людей одразу, як будуть готові.

— Я вже оголосив збір від вашого імені і послав гонця до барона.

— Так, накази вже видані. Розкриють запечатані пакети і нехай діють за написаним. А ми поїдемо палити міст! Кажи хлопцям, хай запрягають вози з хмизом та жиром, а я поки що надягну екіпіровку, в якій нас не впізнають.

— А отой чудернацький стріломет?

— Спрінгал — одразу до другого моста! Поки доїде, і військо вже підійде. На жаль, він у нас тільки один. І стріли, стріли до нього не забудьте. Все беріть, бо він ненажерливий.

Коли я вийшов надвір, замок вирував. Бігали люди, готувались до бою. Мені підвели коня, і я виліз на нього. На мені були тільки наголінники та наручі і, звичайно ж, меч. Ані шолом, ані нагрудник я ще не одягнув — важко в них. От доїдемо до місця, тоді… Серед бігаючих жінок побачив Ліз. Вона не бігала: сперлася об одвірок і, непомітно для інших, помахала самими пальчиками, посміхнулася стривоженою посмішкою і пішла.

Вона теж знає, що їй робити. Вже запаслася і бинтами, і великою кількістю матеріалу для перев'язок. Наробила якихось ліків та мазюк. Дивуюсь цій жінці: стільки встигає робити та ще й на мене час знаходить.

Нарешті під'їхали два вози з господарського двору, і ми вирушили. До обіду добралися до мосту. Там було спокійно, і нічого не віщувало наступу герцогського війська. Але я довіряю Крістофу і нашим розвідникам. На міст виїхали два з трьох возів і, коли доїхали майже на ту сторону, зупинилися, ставши поруч, тобто перегородили весь міст. Візники зістрибнули з возів і перерізали ремені, звільняючи коней, у той час як інші підпалювали хмиз та розбивали діжки. Варта схаменулася та кинулася на міст, але загін прикриття відкрив вогонь, і кілька вартових упало.

Вже поставили невеличкий паркан майже на першій третині мосту з нашої сторони і підперли його. З третього воза тягнули глечики із запальною сумішшю, і Борст-дубова голова — роздягнувшись, закручував торс, розминаючись. Я, не злазячи з коня, дивився на метушню на тому боці. Там тягнуть воду — от недоумки! Мої хлопці, коли тікали з возів, уже кинули кілька глечиків та розбили діжку із запальною сумішшю, яку погасити не можна. Ще кілька пострілів — і наші лучники відступають під прикриттям полум'я, яке здійнялося чорною кіптявою над мостом.

Тепер черга Борста. Він кидає глечики, і там уже теж почало гарно горіти. Я від'їхав від моста вбік, щоб краще було видно всю картину збоку. Жир почав стікати по балках до води, і он річка понесла вже кілька палаючих у воді острівців за течією. Нашу суміш неможливо потушити водою. Навпаки, коли бризнути води, то вапно почне виділяти колосальну кількість тепла і покращить горіння. Он вони вилили кілька відер, і вгору здійнявся білий туман. Ліз казала, що той туман іще й отруйний, тобто вражає очі та легені.

Десь четверо вартових кинули відра і зараз кашляють — не до того їм, щоб гасити полум'я! А от тепер уже точно не загасять! Почало горіти нижче настилу, і це вже незворотньо. А мої пожежники додають жару з нашої сторони. Мабуть, можна тут не стовбичити і їхати звідси. Ми розвернули воза, прив'язали до нього коней у перших двох візків і поїхали до другого мосту. Почекаємо там приходу наших.

Час від часу хлопці оглядалися на дим та полум'я, яке вже піднімалося майже на висоту дерев, і коментували те, що сталося. Ну звісно, знищувати і легко, і приємно. І на чому ж тепер вартові будуть руки гріти? Та ще й від свого лорда отримають на горіхи. Через кілька годин добралися до цілі. Ми зупинилися на сухому місці так, щоб було видно і другий місток, і все, що навкруги. Наша кіннота може з'явитися за кілька годин, а от лучників у кращому разі підвезуть майже вночі.

Отже, якщо буде атака, то зранку або вночі. Перехід від їхнього табору — годин на шість, можуть спробувати атакувати нас, доки темно. Тоді нам потрібне освітлення. Поки я розмірковую, повз нас на ту сторону проїхало кілька возів із розвідниками та крамом, нібито на продаж. Усе як домовлено з Крістофом, бо нам не можна бути сліпими. Одягнені як імперці, тобто їх чіпати не будуть. Мої хлопці ставили шатри та почали готувати їжу. Готували на багатьох, тобто поставили п'ять великих казанів, бо приїдуть люди і, можливо, вночі спати нам не дозволять.

Караван несправжніх торгашів пропустили, оглянувши товар. Я дивився, як на тій стороні з них взяли мито, і вони поїхали далі. Тут іще, мабуть, не знають, що великого моста вже немає. Але звернули увагу на нашу команду. Організація нападу в них трохи крива. Новини доходять не одразу, і хтось там дуже довго розмірковує, можливо, боїться зробити помилку і постійно в першу чергу доповідає герцогу про стан справ.

А наші замасковані розвідники продадуть свої товари, які й справді мають імперське походження, у найближчих селах. Але лише тоді, коли матимуть важливу інформацію. А до того часу або ціну піднімуть, або іншим шляхом пригальмують своє повернення додому. Та ще й вони повинні щось купити, щоб їхня подорож назад не виглядала підозріло.

Через годину біля мосту забігали і перегородили шлях торговцям як з тієї, так і з нашої сторони, тобто нікого нікуди не пускають — і це майже через п'ять годин як ми спалили першого моста! А ось і наша кіннота під'їхала, і вони саме вчасно, бо он ті вояки, які з'явилися на тій стороні, — це кінна розвідка супротивника.

А як же попередження того, на кого збираєтеся напасти? Де ті лицарські часи, коли воювали чесно і благородно?! Де звинувачення в мою адресу та виклик на бій, який мені кинуть в обличчя? Та це я жартую. Яке ще благородство, коли правлять підступність і брехня? До мене підійшов сержант Дорн. Привітався, спитав, де розміститися і що робити.

— Спрямуйте кілька роз'їздів уверх, тобто проти течії, але не далі ніж до Грюнталя. Дивитися, чи не намагаються якось переправитися на нашу сторону, або, може, хлопці побачать чи почують, як на тому боці роблять плоти. Коли повернуться, направте по тому ж маршруту наступних.

— П'ятьох буде достатньо?

— Так, і нехай луки прихоплять про всяк випадок.

Скоро приїде обоз із шатрами, а поки що хтось допомагав із готовкою їжі, а хтось пішов назбирати дров на опалення, бо табір буде величенький і ночі ще прохолодні. Ще через годину приїхав брат і з ним п'ятдесят вояків із луками. Домовилися, що вони підуть по річці вгору і там десь на півдороги між нами та селищем стануть табором, щоб дивитися за річкою. Однак їхні роз'їзди треба посилати майже до горілого моста.

Вже вночі добралися до нас обози з шатрами, а майже впритул за ними приїхали вози з піхотою та лучниками. Табір сповнився шуму та гамору. Через деякий час уже всі їли і швидко розподілили варту, хто коли стоятиме. Горіли багаття, десь іще вовтузилися з наметами та лунав сміх. Приїхав наш спрінгал, і його поставили навпроти моста, майже на настилі. По боках виставили парканчики задля захисту від стріл. На тому боці побільшало вояків, але це не головні сили і навіть не авангард.

— Я піду спати, будіть, якщо щось буде, — сказав я і пішов у свій шатер, біля якого стоїть ще три шатри моєї особистої гвардії на чолі з капітаном Крістофом Фогельвейдом.

Головне — забезпечення. Ми неквапливо продумали свої дії, і в нас гарне забезпечення! Є все, що необхідно, щоб вояки не мерзли і не були голодні. Можу спокійно засинати. Як там ти, Лізелота Гольді? Спиш? Чи думаєш про мене? Я ось про тебе думаю. Спокійних снів тобі, моя чарівниця!