ЗАКОН ТА ГОСПОДАРСТВО

— Мілорде, як ви і наказували, я здав усі коштовності та вилучені гроші в скарбницю і отримав копію з переліком усього, що здав.

— Гарна робота, Крістофе! Гарна робота. Якби не ваші вчасні дії, ми б упустили того шибайголову — баронського синка. Маю до вас ще одну справу. Ота старша полонянка нам без надібності. Обережно і без грубощів допитайте її: можливо, старі батьки леді чи якийсь закоханий ровесник баронеси дасть за неї викуп. Бо то велика ганьба для шляхетного роду, ганьба на все королівство — кинути свою доньку в полоні, особливо після того, як її чоловіка стратили за зраду сюзерену.

— І скільки можна виручити за цю непотрібну жінку?

— Ой, та полиште, Крістофе! Навіщо ви таке кажете? Ви зовсім не знаєте правил шляхти — законів, яких дотримуються всі лицарі, щоб не зганьбити себе. Якби не ці закони, мені простіше було б напоїти цих жінок отрутою. І до речі, вас теж не в капусті знайшли — ви з'явилися з лона жінки, і називати їх непотрібними — це настільки грубо й зневажливо, що я не потерплю цих слів від вас удруге. Майте повагу до цих дивних створінь! Згадайте, у скількох піснях та віршах виспівується їхня краса та врода! А щодо суми викупу баронеси-матері проконсультуйтеся зі скарбничим. Викуп має дорівнювати прибутку баронства за рік, і наскільки я знаю, він становить десь близько п'ятидесяти п'яти фунтів сріблом. Це десь тринадцять тисяч двісті срібних монет або тисяча сто золотих.

— Ого!

— Отож бо! А ви: "непотрібні", "непотрібні"… Ще й як потрібні!

— А я оце і гадав, чого ви не кинули їх у підвал. А вони — майже дорогоцінність.

— Особливо донька, бо вона законна спадкоємиця на тих землях. І я оце ламаю собі голову: чи теж віддати її за викуп, чи видати заміж за когось вірного мені? Ой, та гаразд, ще є час на роздуми. Принаймні, якщо все вдасться, повернемо собі витрати за цей невеличкий похід і трохи зверху.

— Мілорде, а чому ви пішли на таку довгу підготовку замість того, щоб кинути вояків на приступ? У вас майже шістсот людей, і цього б вистачило.

— А втрати з обох сторін? Король наказав зміцнити оборону кордону, а не вбити та скалічити частину війська. У разі провокацій з боку імперії ті вояки, які вчора були проти нас, теж підуть захищати ці землі. Крім того, нам допомогло те, що ця сутичка припала на час збору врожаю. І барон, і ми насамперед косили та молотили, і тому шпигуни барона не помітили той віддалений лісовий табір, де ми готували метальні машини. Та й звідтіля деревину з дошками везли для ремонту амбарів. Тобто ніщо не віщувало біди. Так вони думали. Ми витратили трохи грошей, але не втратили людей, та й у барона, наскільки мені відомо, загинуло троє жінок і сім чоловіків. І ті — не з вояків.

— З того, що я знаю, троє вояків, мілорде, — поправив він мене і продовжив: — То он чому ви відпустили піхотинців і навіть без покарання! І хто ж займе місце барона?

— Туди потрібен хазяйновитий чоловік, бажано той, хто одружиться з донькою барона і щоб сам він був баронського роду. Або якщо розглядати вже одруженого… Так! Туди потрібен той, хто хоче дітей. Тоді я буду впевнений, що він захищатиме цю землю заради рідних і не втече. А ще він повинен мати досвід управління землями та великою кількістю людей. Повинен розумітися на сільськогосподарській справі і знатися на догляді за худобою.

— Ну, це ви хочете вже забагато, мілорде. Достатньо, щоб хоча б не зрадив. А в іншому можна знайти порадників, які підкажуть, що до чого. Та й донька барона занадто молода — їй, наскільки я знаю, лише виповнилося чотирнадцять.

— На два роки молодша за брата? Я в його роки вже закінчував королівську школу молодших офіцерів. А стосовно дівчини… Як казав мій командир, якщо з'явився пух між ніг, то вона вже не дитина і до статевих стосунків готова! Гаразд, я особисто порозмовляю з нею, щоб вирішити, що з нею робити. І ще одне. Якщо з'явиться другий мій васал, кажіть, що я кудись поїхав з інспекцією. Мені потрібно, щоб минуло тридцять днів згідно із законом. Тридцять днів від моменту мого приїзду сюди, а тоді вже я з ним побалакаю! Три дні плюс три тижні плюс три дні — тобто мені залишилося побігати від нього три доби! Отже, кажіть, що я повернуся за три доби. Знайдіть мені крислатий капелюх і чорну ганчірку на обличчя! Моя охорона повинна виглядати так само. Ну, звичайний ваш одяг. Чорні плащі, капелюхи, чорні хустки по самі очі. А тепер підемо дивитися на амбари. Кажуть, мій новий управитель вже почав приймати зерно.

— Тоді трохи почекайте, мілорде! Я принесу капелюх та хустку.

Він вийшов, а я, барабанячи пальцями по столу, задумався. Отже, ці кляті закони! Я власник земель і не можу просто вигнати зрадників, тому що вони можуть передати землі, взяті в лен, у спадок! Тобто якщо я їх вигоню, то вони можуть знайти підтримку у герцога чи його васалів і піти на мене з військом, вимагаючи повернути барона на місце.

Так, це буде просто привід для нападу, але король їх підтримає. Бо якщо король стане на мою сторону, то всі васали королівства збунтуються і піднімуть повстання. Скажуть: сьогодні король підтримав цього графа, а завтра й сам почне виганяти шляхту із земель! Шляхів у мене небагато. Постригти жінок у черниці — і тоді дороги назад у них не буде.

Але це така морока! До того ж герцог точно має впливових людей в обох релігіях. Ті люди можуть перешкодити постригу і навіть викрасти жінок чи відбити їх по дорозі силою. І тоді герцог отримає законне право піти на мене війною, бо я образив невинних спадкоємиць. Жінки зброю не брали. І якщо барон та син брали участь у зраді і є докази, то от жінки невинні.

— Значить, монастир відпадає, бо то довгий шлях до результату й занадто ризиковано. Тоді взяти опікунство над донькою барона — і до цього варіанта я схилявся одразу, ще коли голови її батька й брата покотилися по траві. За матір хай сплатять викуп, а донька залишиться під моєю опікою. Згідно із законами вона народилася на моій землі, і, отже, матір не може вирішувати її долю. Тут у мене залізне право, яке ніхто не порушить! А далі я видам її за свою людину — і це теж ніхто не оскаржить.

Але я не хочу ставити хоч і свою людину бароном, який успадкує баронство як чоловік спадкоємиці. Ну, наприклад, Крістофа. Та й чи захоче він одружуватися? Чи спитати його? І якщо погодиться, то я втрачу такого гарного й розумного помічника.

А що як та дівчина — молоде стерво? Тоді взагалі гаплик. Почне настроювати мого вірного Крістофа проти мене. Через ліжко багато хто змінює свої погляди. Сам через той гарт пройшов. Пам'ятаю, як солодкими словами та звабливим тілом мене могли змусити зробити що завгодно. Принаймні кишені спорожнялися дуже швидко. Я похитав головою, усміхаючись. Юнацькі роки — найкращі!

А може, і її віддати за викуп? І ще варіант: коли хтось заявляє права на спадок, діє податок на спадщину — чи, як його називають, "податок на релієф". А отут якщо через дівчинку хтось схоче отримати спадок, то повинен сплатити мені податок. Ось призначу податок у сто фунтів сріблом — і хто мені заборонить? Усе за законом.

Та ні! Теж дурниця. Усе впирається в силу. Є в тебе сила — крути закон як хочеш; немає — прийде велике військо, тобі знімуть голову, і все буде "законно". Причини вигадати чи знайти лжесвідків — справа недовга.

Як же все це дратує! Коли потрібно грати за правилами, яких не дотримуються сильні й удавати, що я поважаю герцога! Стежити за тим, щоб не дати приводу напасти на мене. Знайти б на нього якісь документи, які його скомпрометують в очах короля!

Зайшов Крістоф із капелюхом, хусткою та чорним плащем. Повний набір! Я одягнув принесене, він теж почепив хустку на обличчя, і ми пішли на господарчий двір. Мій новий економ був там — увесь такий діловий та заклопотаний.

— Доброго дня, Йохиме! Як справи? Чи закінчили засіки під різне зерно? Як працює млин?

Він мене впізнав чи по бровах, чи по голосу.

— Вітаю вас, мілорде! — стягнув він шапку з голови й вклонився. — Усе йде своєю чергою, усе гаразд, і вже почали платити податки. Онде писар пана Метцеля все занотовує після того, як зважимо кожен мішок.

— А покрівлю відремонтували?

— Зробили нову, бо ту ремонтувати дорожче, ніж нову перестелити.

— На всіх амбарах?

— Так, мілорде!

— Котів завезли?

— Так, мілорде, уже тиняються онде, — змахнув він рукою, і я побачив кількох худих котів, що грілися на сонечку.

Ми з Крістофом зазирнули в найближчий амбар. Я присів і подивився під засік. Усе зробили як треба: дошки на півтори п'яді підняли над землею, а щоб не прогнулися вниз, під ними густо стоять дерев'яні стовпчики. І зерно підсихає, і котам є де бігати.

Ми вийшли із зерносховища. Я знову підійшов до економа, і він одразу зняв з голови свій картуз невизначеної форми.

— Гарно контролюйте, щоб зерно було сухе.

— Так, мілорде! Я дуже уважно перевіряю вологість і вже повернув хитрунів, у яких мішки були важчими. А ще легко перевірити, чи сухе зерно, якщо встромити в мішок руку. Якщо зерно сухе, можна дістати до дна. Із сирим такого не вийде, а ще якщо перекусити зернину…

— Досить, досить! Я бачу, що ви знаєте багато способів. Крім того, я побачив, що ви будете вставляти в зерно вентиляційні шахти. Дякую за сумлінну працю.

Він у відповідь уклонився кілька разів, а ми з Крістофом пішли з господарчого двору. Здається, і худоби в нас побільшало. Курей так точно стало багато. Крістоф глянув на моє закрите обличчя:

— Навіщо було дякувати, мілорде? Це те, що він зобов'язаний робити.

— Бо лагідне слово — воно кожному приємне. Мені подякувати не важко, а він, почувши, що я задоволений його працею, намагатиметься гарно виконати свої обов'язки. Тепер ходімо подивимося на дошку оголошень.

Ми пішли до відкритої половинки брами, біля якої тупцяли четверо охоронців. Побачивши нас, вони підтягнулися, але я здалеку махнув їм рукою, щоб вони не привертали до нас уваги. Вони вже звикли до цього жесту. Недарма ж я їм розповідав про умовні знаки, та як брав участь у диверсійно-розвідувальному загоні, — але всі стояли напружені.

Ми з моїм капітаном охорони підійшли до дошки оголошень. А його загін зараз налічував уже двадцять п'ять дужих хлопців, рахуючи поранених, які вже навіть їсти ходять самі. Отже, таки капітан! Почну називати його так, хай звикає.

Біля дошки стояли шестеро селян, неподалік — два вози з кіньми, мабуть, їхні. Вони з цікавістю роздивлялися малюнки та написи біля них. Навпроти картинок були намальовані кружальця грошей і цифри. Усе зрозуміло навіть неписьменним. Ну от, може ж, якщо на нього гримнути! Маю на увазі теслю. Гарну дошку зробив, і навіть дашок є, щоб дощ не намочив папір. Вдень той дідусь зазвичай тримається й не п'є, зате майже щовечора наздоганяє. Але має право, аби лишень не перебрав щоб зранку не тинявся як побитий собака.

Ми знову зайшли у двір замку й пішли до стаєнь.

— Крістофе, а хто це в нас так гарно малювати вміє?

— Писар наш.

— Дайте йому завдання. Хай зробить велику мапу моїх володінь, і щоб там було все: і ліси, і баронства, і дороги, і населені пункти. Розмір — три кроки вгору та п'ять завширшки. На стіну повішу в трапезній чи деінде. Але щоб як насправді було, тобто розміри справжні, у масштабі. Ну, там тисяча ярдів як товщина пальця, наприклад. Якщо треба, хай хоч кроками відстані вимірює. Мені головне не те, скільки це часу займе, а якість. А краще нехай зробить колесо й мітку на ободі, щоб один оберт дорівнював ярду чи, наприклад, трьом. От тільки як порахувати ті оберти, щоб швидше було? Хай помізкує та у майстрів спитає. Потім нехай мені доповість. А тепер гайнемо до кам'яного кар'єру, подивимося, як там моє замовлення виконують. А завтра провідаємо казарми трьох гарнізонів — там уже повинні лазні з душовими звести, і водночас подивимося, чи покращилося постачання харчів.

— Мілорде, не боїтеся, що вони розтовстіють від гарного життя?

— Спершу підгодуємо їх, а потім вже й муштрою займемося. Бо якщо неможливо ні наїстися, ні бруд змити, то як я можу вимагати дисципліни та фізичних навантажень? Ваших хлопців он ви майже щодня ганяєте, але ж у нас хоч умови якісь є, а в них там і помитися ніде, чи випрати щось смердюче та брудне. Сплять, навіть не маючи нічної сорочки, і вошей розвели. Нікуди це не годиться, — похитав я головою, і ми закінчили завуздувати коней.

Майже в обід повернулися, і я звично висунув язика, коли в трапезну прийшла Ліз.

— Більше не буду давати вам відварів. Язик гарний, і це не моє досягнення, а те, що ви їли каші й не бавилися вином.

— Отже, вже можна зловживати смаженим м'ясом і картоплею? — усміхнувся я.

— Ну от чому ви завжди кепкуєте з мене?

— Цікаво спостерігати за обличчям такої страшної відьми, яку всі бояться й поважають. Може, пообідаємо разом? У мене є кілька питань, які б я хотів обговорити.

— Гаразд, зараз схожу на кухню і передам, щоб три порції доставили сюди.

— Дві порції. Я з вашого дозволу піду у справах, — нахилив голову Крістоф.

— Добре, ідіть, — дозволив я і на деякий час залишився сам.

Майже чотири тижні минуло, як я написав листа. Ще зарано чекати брата, він повинен відповісти або приїхати десь через два тижні. Поштові карети не їдуть, а йдуть стомленим кроком старих шкап, часто й подовгу спиняючись майже в кожному селі. Я он до Робурга добирався вісімнадцять днів, та ще й сюди майже добу.

Король заощадив і не виділив воза та коней. Але, можливо, дав грошей на дорогу або нас відвезли без плати. усе ж таки люди короля! Двоє охоронців, герольд і я добиралися звичайною поштовою каретою. Щоправда, наступного дня з Робурга я їхав веселою риссю. Коник у того візника був прудкий, віз порожній, а глечик з пивом занадто маленький, щоб його можна було розтягнути на довший час. Тим більше візник кудись поспішав.

— Ось тільки-но зненацька відчув, що трохи скучив за рідними! За матінкою і братом. З першим братом якось не склалося. Він отримає батькові угіддя в спадок, якщо виплатить королю "релієф". Можливо, він дивився на молодших братів як на конкурентів, а може, уже готувався до виплати податку на спадщину й був сильно тим заклопотаний. Коротше, з першим братом ми були майже чужі й мало про що балакали.

Другий брат зробив ставку на науку й тепер десь там крутився біля сусіднього з нашим баронством герцога. Мама потайки трохи допомогла йому, та й на уроках він був найкращим серед братів і сестер нашої сім'ї. Мама відверто любила його, і я це бачив, хоч вона й намагалася приховати цей факт. Я трохи ревнував і заздрив другому брату, але з ним було цікаво, бо він багато читав і гарно розповідав різні історії. От тільки він був сам по собі через оті науки.

А найближчим до мене був завжди третій брат — Томас. От його я любив як справжнього брата. Він постійно втішав мене, щось підказував і був поряд у всіх пригодах. Чи збивав я коліна, чи ганяв нас садівник, у якого ми крали ще зелені груші, — він завжди був у курсі моїх думок чи пустощів. Допомагав майструвати за описом другого брата повітряного змія, майстрував зі мною дитячий лук чи вирізав для мене дерев'яного меча. Виготовляв із дощечок маленькі кораблики, які ми запускали навесні в струмку, чи ходив зі мною по рибу. Він завжди був поряд.

Але потім сталося дорослішання, і коли він попросив батька дати в борг грошей, не отримав нічого. Він деякий час сердився, бо батько мав звичку постійно докоряти нам усім, що ми багато хочемо й тягнемо його на дно. І дуже швидко дійшло до того, що Томас без сварки й лайки просто зібрався й пішов з дому.

Дідусь і бабуся по материнській лінії допомогли йому з грошима та власною справою, а також познайомили з гарною дівчиною зі збіднілого роду. Томас узяв прізвище матері — тобто став Томас Сент-Клер — і більше не з'являвся в рідному домі. А майже одночасно й я пішов до військової школи, бо второпав: чим швидше я почну, тим більше шансів дослужитися якщо не до маршала, то хоча б до капітана. Капітан — то командир окремого загону чи гарнізону фортеці. А це вже щось.

Однак листування з Томасом я підтримував і дізнався, що він таки спершу заручився, а тоді й узяв за дружину ту дівчину, яку йому підшукала бабуся. Вони відкрили крамницю в Пельні. Звісно, це не столиця й навіть не Бувенталь, куди я потрапив завдяки своєму командиру, але теж велике місто. Ми інколи писали один одному навіть під час війни, і оце я вперше написав йому звідсіля.

Увійшла Ліз, і з нею Анна. Вони принесли гарячі миски, і нарешті я відволікся від своїх думок, спостерігаючи тепер за лікаркою.

— Чого це ви так уважно на мене дивитеся, пане граф? — грайливо спитала вона, колупаючи ложкою в мисці з супом.

— Увесь час серед чоловіків. Жінки прослизають повз із опущеними обличчями й так лякаються, якщо я звертаюся до них. Скоро буду думати, що світ складається майже з самих чоловіків.

— Уже пішов поголос, що ви зовсім не такий, як колишній граф Стівен Вайлот. З часом жінки перестануть вас боятися, але ж одразу цього не буде.

— Так, я розумію. Мабуть, багатьох він скривдив.

— То про що мій лорд хотів зі мною побалакати?

— Про жіночі секрети. Я ж бо знаю, що жінкам відомо все, бо вони одна одній розповідають те, чого ніколи не дізнаються чоловіки. Хочу в тебе спитати, яке в тебе склалося враження від полонянок.

— Я мало спілкувалася з ними. Мене лише раз викликали до вдови, яку звуть Маргрет. Їй потрібне було щось заспокійливе. У доньки виявилось садно на руці, і я змазала його та наклала пов'язку. Але там немає чого хвилюватися: солдат штовхнув її, щоб вона ворушилася швидше, і вона впала на сходах. Самі знаєте, які у нас круті та небезпечні сходи. І грубі солдати, — додала вона, глянувши на моє обличчя.

— Як звуть доньку барона?

— Гільдегарда, або по-простому Герда.

— І все ж таки, що ти про них думаєш?

— Жінок ніхто не слухає, коли приймаються рішення…

— Я ж тебе слухаю, — усміхнувся я. — Он скільки часу пив гірку гидоту і навіть не лаявся.

— Маргрет ще не очуняла, для неї все як кошмар уві сні. Я їй набовтала котячого кореня на вині і прописала пити помаленьку по ложці три рази на день. Звісно, валеріана відгонить різким запахом, але знімає тремор рук і заспокоює серцебиття. Ще дала настійку із собачої кропиви, яку дехто називає пустирником. Гарно допомагає від жіночої туги. Чай їм приносять із мелісою та чебрецем — ці трави теж дуже м'яко заспокоюють. Маковими відварами та настійкою з беладони я вирішила їх не труїти, хоча заспокійливий ефект там був би більш виражений. У неї вже немає нападів істерії, тож такі сильні препарати непотрібні.

— А Герда?

— Дівчина тримається краще. У мене склалося враження, що вона більше сумує за братом, ніж за батьком.

— То маленький Вільгельм дружив із сестрою? — задумливо промовив я і підсунув тарілку з другою стравою, посунувши вбік пусту миску з-під супу.

— Кажуть, що він був звичайного зросту.

— Так, — поморщився я. — Коли я казав «маленький», то мав на увазі його мізки і вік.

— А ви згадайте себе в його віці.

— Згадав. Я якраз випускався з школи молодших офіцерів і мав їхати у військо.

— Бачу, ви теж не потопали в розкошах.

— Усяке було. Але ось у мене ще питання: як там справи з вошами та блохами? І головне — мене цікавить прання білизни у моїх вояків. Коли вояк постійно чухається, то зовсім погано: ні в засідці не всидить, ні гарного спочинку вночі.

— Якби мене не супроводжував ваш Крістоф та якби солдати не бачили виявів поваги на мою адресу з його боку та з боку вашої особистої охорони, то мене б навіть не вислухали.

— Он як. Це для мене новина. Крістоф, який завжди досить різко висловлюється на адресу жінок, виявив повагу? Ах, ну так: ти витягла з того світу його товаришів, от він і цінує тебе як лікарку. До речі, дякую тобі за хлопців. Я думав, один точно не житиме.

— Ви дотримуєтеся слова, і мені гарно платять. Я навіть у корчмі не отримувала таких грошей. Почала складати їх на майбутнє. Отже, це мені потрібно дякувати моєму лорду.

Вона вийшла з-за столу й граційно присіла, опустивши голову та оченята за густими віями. Та й гарна ж дівка!

— Сідай, сідай! Не потрібні мені ці вияви поваги. Розповідай далі. Мені ж бо цікаво, як ти вирішила ці нагальні питання.

— Нічого складного. Тепер настоюють воду на деревному попелі — вона гарно відмиває жир і все засмальцьоване. Проти вошей білизну будуть замочувати та виварювати з подальшим вибиванням зубчастою пласкою палицею. Я чула, там зараз будують лазні і кілька бондарів роблять великі глибокі ночви на кілька людей. А я зі свого боку наказала всім стригтися коротко й голити під пахвами та між ніг. Солому, яку напихають у матраци, тепер змішують із полином, м'ятою та пижмом. Виділили кількох солдатів, щоб вони назбирали цих трав більше. Різкий запах відлякує клопів та бліх. Дьогтем змащують взуття та шви одягу. А ще я наказала купити багато густих гребінців.

— Дякую і за ту поїздку теж. Завтра поїду подивитися, що там із будівництвом лазень, і розкажу їм, як збудувати печі, щоб там була пара.

— А ви як боролися з паразитами, доки були у війську короля?

— У нас було майже те ж саме. Але я був офіцером і тому мав більше можливостей, щоб підтримувати чистоту. Знаю, що взимку солдати викидали на мороз свої речі та білизну й ставили охорону, щоб ніхто не поцупив чуже. А влітку, як тільки була можливість — лізли купатися в річку чи навідувалися до міських лазень в холодні пори року. Це просто було традицією. Як увійшли в якесь місто — одразу питали, де можна помитися, — усміхнувся я, згадавши ті часи. — Однак у нас тут немає річок, і тому я наказав побудувати лазні. Добре хоч при кожному гарнізоні є кілька криниць. Коли побудують там, зробимо лазні й у нас у замку. Для чоловіків і окремо для жінок. А ще перебудуємо наступного року опалення нашого замку. Цього року не встигнемо, бо є інші завдання. Я підгледів у походах, що це тільки в замках каміни, а селяни роблять печі. Вони довше тримають тепло, і тільки під ранок пара з рота йде. Навіть не потрібні оці ліжка за товстими шторами.

— Печі як на кухні?

— Майже такі, але менші. У тих печах дим не одразу йде в димар, а спершу охолоджується в довгому звивистому проході, віддаючи тепло камінню.

— Я намалював пальцем на столі змійку.

— Ага! Зрозуміло! — відповіла вона, і ми приступили до чаю.

— А що там у замку барона? Багато поранених? — поцікавився я.

— Не дуже, але двоє помруть. Я допомогла їхньому цілителю чим могла, мені немає там чого робити. Він досить вправний лікар, і його не кличуть відьмою. Може, тому, що в церкву ходить?

— Якщо хочеш, я гримну на нашого отця Декера.

— Його звати Дерек, і я не хочу. Усі почнуть витріщатися на мене, шепотіти всяке гидке за спиною. Не хочу! Мені й так гарно живеться. Ви он теж до церкви не ходите.

— У війську хоч і були віруючі, але ходили до церкви тільки тоді, коли мали час. А його завжди бракувало. Та й не віталося таке серед нас. Діяло прислів'я: «Віримо товаришам, командиру і королю, іншим — тільки трохи довіряємо!».

— Гарне прислів'я. А чому ж не вірили Богові?

— Бо їх у нас у королівстві два, і вони між собою не миряться! А якщо взяти ще й заборонених богів, то зовсім там у них безлад. Не те що у війську! — усміхнувся я.

— Вам личить, коли ви усміхаєтесь і отак мружитеся. Очі сяють, — сказала вона й, здається, трохи засоромилася.

— Гаразд! Перейдемо до головного. Мені потрібно, щоб хтось зайнявся алхімією. І кращого за тебе кандидата не бачу.

— Це тому, що я відьма і мені немає чого втрачати?

— Ні, просто не кожен забобонний аптекар чи ще хтось ризикне здобувати знання в цій галузі.

— А чого ви хочете? Зілля вічної молодості чи робити зі свинцю золото?

— Смієшся? Навіть я розумію, що то вигадки й казки. Але одного разу, супроводжуючи одну родовиту людину, я мав змогу бачити таємні досліди й експерименти з привезеною здалеку сумішшю. Називається порох. А пізніше купив за безцінь в одного помираючого злидаря сувій, де описувався спосіб виготовлення пороху. Він казав, що якби не потрібні були гроші на ліки, то не віддав би мені отой шматок шкіри. Однак шматок невеличкий, і хоча вказані складові, немає вказівок, чого і скільки потрібно. А можливо, там повинно бути ще щось. Оті алхіміки — вони завжди або шифрували записи, або вказували не все і якимось потаємним знаком десь збоку записували, що потрібно ще. Сама розумієш: відкрито мені розпитувати про це було небезпечно, бо це порушення наказу короля видавати алхіміків. Тож якщо й заводив розмову, то обережно зачепиш тему слівцем, згадаєш мимохідь і вдаєш, ніби це було випадково, ненароком. Але ось що цікаво: розповідав мені знайомий, що алхіміків, яких схопили, не страчують, і вони працюють на короля в таємних підземеллях та підвалах, звідкіля вже ніколи не виходять. А чи правда, чи чергова побрехенька — хто знає? Однак жодного разу не бачив і не чув, щоб стратили алхіміка на площі перед народом.

— Покажете той шматок шкіри? Може, я там щось второпаю.

— У мене в кімнаті. Поп'ємо чаю — і подивишся.

— Гарні вам двері зробили до вашої кімнати. Там таран потрібен, щоб їх виламати. І кажуть, ключ до дуже хитрого замка є тільки у вас.

— Так, я й сам задоволений. Покоївки, правда, виказували невдоволення, але я даю їм час, щоб прибрали.

Коли ми опинилися в моїх покоях, вона висловила своє здивування:

— А де ж дорогоцінний посуд та купи срібних монет? І оце страшний лорд, який уже залякав усіх, а живе, як солдат у казармі?

Вона відчинила платтяну шафу й побачила тільки кілька чистих кителів та сорочок.

— Ліз! А ти не занадто вільно почуваєшся? — суворо насупився я і підняв із підлоги шафи свій ранець.

Потім дістав з нього хустку й передав їй. Вона трохи зніяковіла, коли я гримнув на неї, але зараз її оченята горіли цікавістю. Вона розгорнула хустку й обережно поклала на долоню шматок потемнілої шкіри з ледь помітними записами та значками.

— Угу. Оце знак… Угу! Сірка, селітра, вугілля. Пропорцій немає, і невідомо, про яке вугілля йдеться — деревне чи кам'яне. Це треба експериментувати, і бажано десь на найвищому поверсі з виходом на свіже повітря. Бо смердітиме й буде багато диму.

— Візьмешся у вільний час? А приміщення на вежі, на найвищому поверсі, уже вважай, що твоє. Я звелю поставити на сходах двері, щоб тільки ти могла підніматися туди. Ключ буде тільки в тебе. Накажу дров наносити, щоб було тепло. Дам папір і чорнило для записів.

— Ну, мені й самій стало цікаво, що ви таке бачили. Як воно поводилося?

— П-ш-ш! Бабах! — розвів я руки в боки.

— Зрозуміло. Мабуть, було видовищно — оте пш-ш і бах.

— Так, той пан, якого я супроводжував, був вражений.

— А ви?

— Я не зрозумів, навіщо ото таке, але він мені сказав, що якщо помістити той порошок у маленьку металеву колбу, то отой порох розірве на шматки що завгодно. Тобто стримати його не можна, та й не вийде. А потім він додав, що якщо зробити трубу, то порох штовхне спис далі за найсильнішого вояка.

— Ага, зрозуміло. Знову війна. І коли ви вже награєтеся у війну?

— Ліз, війни я вже наївся вище голови, але якби не мої навички, від мене й надгробка б не залишилося. Сила вирішує все, і мені ще потрібно здихатися герцога. А він і тебе не пожаліє.

— Я це розумію, — одразу спохмурніла вона. — І тому вдячна вам за охорону та прихисток. Однак потрібно почати збирати реактиви для дослідів, а потім, мабуть, доведеться попрацювати, щоб зробити їх чистими й концентрованими, без домішок.

— Я в цьому не тямлю, це тобі як аптекарці відомі такі тонкощі. Коротше кажучи — цілком покладаюся на тебе й не буду гнати в шию, тож не поспішай. Головне — це результат! А коли він буде, тоді й буде. Якщо щось знадобиться дороге, приходь — вирішимо. В іншому вільно використовуй моє ім'я, ніби це я наказав через тебе.

— Дякую, мій лорде! — присіла вона. — Тоді я можу бути вільною?

— Так. Іди у своїх справах, і отой шматок шкіри теж можеш забрати, — дозволив я.

Кілька днів минули непомітно у справах. Бачив, як двоє чоловіків ходили з Ліз разом і зішкрібали у мішки білу плісняву зі стін замку, мурів та прибудов. Не знаю навіщо, але нехай робить, що хоче. От із чим проблеми не буде, так це із сіркою, бо вона використовується для смолоскипів та під час обстрілу ворога вогняними стрілами. Наші цілителі застосовували її для гнилісних ран, і, здається, ще нею травлять паразитів у худоби. Навіть у нас у замку посипають підлогу в стайнях сірчаним порошком.

А у нас у війську здебільшого її використовували для ґнотів. Якщо занурити в розплавлену сірку шматочок тканини й висушити, потім ця тканина займалася від найменшої іскри з кресала. Кам'яне вугілля Лізелотта візьме в коваля, а деревне вугілля… та теж у нього. Крім того, для жаровень, які ставлять під ліжко, теж використовують деревне вугілля. Воно не чадить і дає високу температуру без диму. Потрібно буде спитати, чи є в моїх землях вуглярі та смолокури. Або нехай вона сама займається цією справою, і нічого мені в це лізти й заважати.

На тридцять перший день свого перебування на посаді лорда цих земель я повертався додому, наказавши прислати до мене сто вояків верхи сьогодні. І ось, наближаючись до брами замку, помітив якусь делегацію. Зараз на мені не було хустки на обличчі, бо всі строки вже вийшли, і я вже подумував навідатися до другого барона й провести маневри війська у нього під мурами. Для того й їздив за кінним загоном. А він, бачиш, сам приїхав. Бо крім нього хто це ще має бути? Крістоф нахилився в сідлі в мій бік і повідомив, що це саме він.

Коли я наблизився до брами, барон, як і весь його почет, зліз зі свого коня, зняв капелюха й уклонився. Принаймні цей барон демонструє повагу. Я спинив коня.

— Мій лорде, я барон Вальрам Тротен, приїхав до вас із свідками, щоб виконати ритуал васальної клятви.

— Прошу до замку, бароне! — я показав розкритою долонею в бік брами й неквапливим кроком заїхав у внутрішній двір.

За мною втягнувся загін моїх охоронців із Крістофом на чолі, і пішки зайшли друзі барона та він сам.

— Скажіть, нехай його проведуть до трапезної. Ще можна пустити трьох свідків, але не більше. Ви — зі мною, і нехай знайдуть писаря та все, що потрібно, щоб написати документ. З чотирма впораємося? Якщо вони задумали недобре?

— Писаря немає, бо він креслить мапу та вимірює відстані, але папір, перо й чорнило ми знайдемо. А біля дверей стануть двоє хлопців.

— От і добре. І ще накажіть комусь, щоб він передав командиру тієї сотні кінноти, яка буде чекати розпоряджень у домовленому місці, їхати до замку барона й стати там табором кроків за триста від брами. Маю надію, що вози із шатрами прибудуть туди хоча б до вечора, бо людям потрібно щось їсти й ночувати не під відкритим небом. Вересень усе ж таки.

— Так, мілорде. Вози вирушили ще вчора й повинні дістатися раніше за кінноту, хоч і поїхали довшим шляхом. Тож не хвилюйтеся, усе зробимо як слід!

Я зайшов до себе, щоб змінити дорожній одяг, а тоді вирушив до трапезної. Принесли письмове приладдя, і одночасно зайшов барон та ще троє з ним. Серед цих трьох свідків я побачив отця Дерека й підморгнув йому. Він розгублено кліпнув.

— Бароне, ви захопили старий документ, де зазначаються межі переданих вам земель, і ваші обов'язки як васала? Особливо в частині, скільки днів на рік ви маєте служити у війську зі своїми вояками і яке мито зобов'язані сплачувати? Також мене цікавить той пункт та умови, за яких лен може бути відібраний.

— Так, мій лорде, ось старий документ, підписаний графом Стівеном Вайлотом.

Він простягнув папір, згорнутий у сувій. Я підійшов, розгорнув його й швиденько прочитав. Нічого особливого, але умови майже пільгові.

— Хто складав цей документ? — простягнув я сувій назад.

— Колишній писар графа.

— На жаль, мій писар зараз не на місці. У нього є нагальні справи десь на території графства. Коли він повернеться — не знаю, і тому пропоную переписати оцей договір, нічого не змінюючи, крім фігурантів підпису. Замість прізвища графа — моє, ну й свідки. Хто буде писати?

Четверо переглядаються між собою. Нарешті барон зітхнув, рясно пітніючи, і сказав, що напише сам.

— Ну то, будь ласка, сідайте за стіл, ось тут є різне приладдя для письма. Шановні свідки, ви сідайте теж, бо два примірники займуть деякий час, а я не хочу, щоб поважне панство стовбичило до болю в спині чи ногах. Сідайте до столу, панове, і якщо хтось хоче пити чи їсти — тільки скажіть. Я піду у справах, тож пробачте, що я такий заклопотаний. Але я повернуся ще до того, як ми дійдемо до омажу. Тобто до клятви.

З цими словами я пішов, залишивши Крістофа наглядати за ними, а може, й відповідати на запитання.