ЛУНАЙ, ГРІМ ВІЙНИ!

Наступні три тижні я мав багато клопоту. Але Крістоф, який досить добре знав цей край, та економ, якого він привів за кілька днів після розмови про ремонт амбарів, максимально пришвидшили пошук необхідних фахівців — і все закрутилося! Я зі свого боку, контролюючи стан справ і своїх замовлень, присвятив чимало уваги війську та його забезпеченню найнеобхіднішим. Поступово я став "своїм", і мені вже не було потреби казати, що я лорд цієї землі. Мене впізнавали.

А теслі в далекому таборі, де вони готували головні частини метальних машин і пиляли стовбури на дошки, уже віталися як зі старим знайомим. Я ніколи не пишався й не показував, що я пан над усіма, тому й люди ставилися до мене з повагою. Вважаю, що людська довіра — то найголовніше для лорда. Бо лорд — це насамперед той, кому довіряють.

Та ще й чутки про порушення бароном клятви і термін який я йому дав почали розповсюджуватися. Мене вже не питали, навіщо ми ото обробляємо стовбури, бо частину деревини повезли до амбарів, щоб замінити крокви, як і більшу частину дощок. Ковалі теж не питали про моє замовлення. Я забезпечив їх залізом і платив — тож навіщо питати?

— Усе побачите у свій час, бо я ще потребуватиму вашої допомоги. І не раз! — посміхався я у відповідь на цікавість.

У кам'яному кар'єрі дужі молотобійці заганяли сталеві костилі в каміння й на вагах вивіряли, скільки важить каменюка, обтесуючи гострі кути. Жінки крутили з конопель товсті канати. Лимарі та чинбарі робили міцні "сідла" й ремені для пращі — іноді в три шари міцної шкіри. А я пізнавав майстрів, які жили на моїй землі, і запам'ятовував їх.

І нарешті все зрушило з місця. Я оголосив навчання й забрав сотню вояків з кордону. Під вечір другого дня вони вже стояли табором за чотириста кроків від брами замку Рупрехта Корвіна. На мури замку вийшли, мабуть, усі мешканці та вояки, яких стягнув за цей час барон. Не менш ніж кілька сотень разом із жінками. «Непогано», — оцінив я і, простеживши, щоб налагодили чергування, поскакав перевірити, як везуть припаси та розібрані метальні машини. Ніч минула тихо, але оборонці не спали і чекали нападу.

Кілька нарядів, які відрядили в засідки довкола фортеці, підстрелили посильного з листом до графа, який є васалом Фонтеля. І його ім'я вже виринало, коли Крістоф доповідав про клейма на вухах коней нападників на мене. Рауль Брієнн. Отже, не личить простому барону, який є моїм васалом, звертатися до самого герцога. Та й герцог не хоче світитися в цьому конфлікті. Він замість себе, виставив на світ божий свого васального графа. Нате, дивіться, я ні при чому — це мій васал якогось біса вирішив звести власні рахунки із сусідським маркграфом! І мої землі таки межують із цим Раулем.

Витончена, хоч і шита білими нитками гра. Герцог Фонтель воліє тримати руки чистими, підсуваючи на передній край свого вірного пса Рауля Брієнна. Формально — звичайна прикордонна чвара двох графів, особиста через стару образу чи ще через щось, до якої герцог нібито не має жодного стосунку. Немає приводу для королівського втручання, немає порушення великого миру. А на ділі — цілеспрямована спроба виснажити мене руками Брієнна, поки мій власний васал, барон Рупрехт, спокійно вичікує у своєму чепурному замку, аби перекинутися на бік сильнішого.

Я розгорнув перехоплений лист, вчитуючись у рівні рядки розмашистого почерку, і мимоволі посміхнувся. Корвін недооцінив моїх дозорних. Тепер у мене на руках був не просто папірець, а прямий доказ його змови як васала проти свого сюзерена. Я перекинувся думками на інше. Мій лист, мабуть, уже прийшов третьому брату. Він розумний, але занадто чесний. Немає в нього гнучкості, але баронство потягне. Мені потрібен вірний барон.

Наступного ранку притягли вже оброблені бруси та головні метальні важелі. Трохи пізніше з'явилися ковалі. Цілу ніч везли сюди всі частини й елементи конструкції. І ось нарешті зараз почнемо збирати все докупи. На мурах замку знову багато глядачів. Нехай дивляться. Чим довше дивляться, тим більше переляку.

Луки в них поганенькі. Я зустрічав і такі, які б’ють на двісті п'ятдесят кроків. Щоправда, на такій відстані стріла вже втрачає силу. Та що там казати — дай Боже, щоб на сто кроків хоч когось поранила. Отже, ми дражнили оборонців і отримали завдяки випущеним стрілам ідеальну відстань, де можна безперешкодно збирати машини. Чим водночас і зайнялися. Через чотири доби машини вже стояли готові до дії. Тепер — налагодити спусковий гак. Їх зробили декілька, бо робити регульований, як у нас у війську, — то занадто складно для сільських ковалів.

Запрягли волів і погнали їх геть від машин, опускаючи метальний важіль до землі. Закріпили важіль, і воли пішли назад. Наш військовий табір майже в повному складі зібрався біля машин. Усім було цікаво, бо мало хто бачив справжню облогу фортеці, а тим більше — облогу міста, коли десятки метальних машин закидають місто діжками з палаючою смолою, а інші машини б’ють по мурах, і ті з надзвичайним гуркотом руйнуються та перетворюються на купи каміння.

Пробний постріл! Зараз побачимо, чи під тим кутом зігнули гак, що звільняє верхній ремінь пращі, яка зі свого боку випускає зі своїх обіймів важку каменюку. Ящик противаги впав униз, важіль трохи прогнувся, злетівши вгору, і потягнув по жолобу пращу зі снарядом. Ось вона майже в точці розчеплення, і злетіла петля з гака, дозволяючи брилі безперешкодно летіти.

Майже ідеально під кутом у сорок п'ять градусів. Найкращий кут для дальності! Я сів на коня й поїхав до табору, щоб сказати, що я думаю з приводу побаченого збоку. На мою думку, не потрібно нічого регулювати. Усе гарно. Тепер, прибираючи з ящика противаги каміння або додаючи його, можемо бити далі чи ближче.

— Воякам бути готовими, якщо з фортеці буде вилазка. На обід іти десятками, інші залишаються на місці, — скомандував я.

Сержант Кевін Дорн, знайомий мені ще з першого відвідання казарми, стукнув себе в груди й нахилив голову в шоломі. Війна — і тому я наказав не знімати шоломів у моїй присутності, коли ми так близько до ворога.

— Ну що, сержанте? Тепер у нашому війську з'являться ще й майстри-балістарії. Самі збудували ці машини й уже зрозуміли, яким чином змінювати дальність та кут кидка.

— А чому ми не б'ємо по стінах?

— По-перше, для цього треба більше загнути гак, і тоді каменюка полетить майже над землею. По-друге, нам не потрібно руйнувати мури: ми хочемо примусити заколотників здатися. Або вони загинуть у межах цих мурів на розбитих вщент будівлях. Через три години почнемо кидати палаючу смолу, і тоді вони не витримають, хай там скільки в них відваги чи хоробрості.

Однак я помилився: білий прапор з'явився трохи раніше. А вони не зовсім дурні, хоча могли стояти на стінах, доки ми б не винищили всі будівлі. Я пам'ятаю, як така каменюка, пробиваючи покрівлю й поверхи, падає майже у підвал. Як каміння бризкає гострими уламками, вражаючи людей, коли снаряд стикається з іншим камінням. І найстрашніше — що нічим відповісти. Проти брами — лучники, і спроба вилазки — це просто самогубство.

А тим часом Крістоф та кілька загонів нишпорять навкруги на випадок підземного ходу й втечі головних фігурантів заколоту. Брама відчинилася, і з неї на коні виїхав якийсь чоловік у гарному, блискучому обладунку. З ним шестеро — і теж на конях.

Я наказав припинити обстріл, і все затихло. Немає скрипу блоків і канатів, немає криків солдатів, які підтягують нове каміння до того місця, де ляже праща. Воли спокійно жують траву, пирхаючи й м'якими губами зриваючи соковиту зелень, яка піднялася після останніх дощів.

Від станин требюше тягнулася чорна, витоптана волами земля. Дві дороги в чисте поле, які зненацька обривалися на відстані довжини канатів. Військо розступилося, пропускаючи парламентерів.

— Накажіть їм злізти з коней і притримайте його охорону, — тихо сказав я сержанту, і він пішов їм назустріч.

Кортеж спішився, і головний чоловік, тримаючи шолом на згині ліктя, пішов до мене. Я перевів погляд на мури. Є жінки. Можливо, його дружина чи донька зі служницями. Він став на коліно.

— Мій лорде, я готовий скласти присягу на вірність, — похилив він голову.

— А три тижні тому хто вам заважав? Рауль Брієнн чи Огюст Фонтель? Та де там. Ваші солдати свистіли та кричали щось образливе, хоча я приїхав до вас майже сам і з миром. У вас стільки пихи, що ви навіть не здогадалися заманити мене в замок і захопити в полон. Ви були такі впевнені у собі… Де тепер ваша впевненість? Ви взяли мою землю в лен і думали, що я вам її подарую? Дайте команду вашим солдатам, хай виходять, здають зброю й знімають обладунки.

— А як же присяга?

— Та ви ж уже визнали мене своїм сюзереном, хай і через примус. І де ваш син? Ви його погано виховали. Кличте його сюди, я хочу прочитати йому нотацію. Йому потрібно вивчити напам'ять, як поводитися в присутності старших за званням і титулом.

— Мій лорде, згляньтеся! Він у мене єдиний!

— І це дає йому право бути непоштивим? Де він?!

— Його немає в замку.

— Ви ще не встигли присягнути, а вже знову зраджуєте мені? Ой, та гаразд. Мені не звикати. Давайте команду своїм людям!

Почалося роззброєння гарнізону, і зненацька виявилося, що в замку були троє людей графа Брієнна. Їх відокремили від інших. Від лісу змахнули трикутним прапором із моїм гербом, який подарував мені король. Смішні розваги у тих, хто має силу і владу. Вони вигадують герби та девізи. Зазвичай незрозумілі, доки спеціально навчена людина — герольдмейстер — не розтлумачить їхнього значення.

А от тепер можна робити те, що я повинен був зробити одразу. Я підкликав сержанта Кевіна.

— Ваша людина готова?

— Так, мілорде.

— Ну, то хай відрубає Рупрехтові голову. Але спочатку акуратно зніміть обладунки. Вони можуть знадобитися. Не хочу, щоб були порізані ремені його кіраси чи блискуче залізяччя заляпалося в кров.

— Буде зроблено, мілорде!

Усе відбулося досить швидко. Барона схопили і зняли з нього броньовані лахи. Потім його поставили на коліна, і поки двоє тримали його викручені руки, та людина, яку рекомендував сержант, одним рухом відтяла голову. Здається, на мурі хтось втратив свідомість. Там ще й досі стояли жінки, хоча всіх вояків зігнали вниз.

Через кілька хвилин привезли сина барона. Він лежав черевом упоперек сідла і, мабуть, лаявся, та перевірити це в мене не було бажання. Закрили йому рота — і це добре. Бач, і одяг йому підібрали простий, щоб він не виділявся, коли буде пробиратися за кордони мого графства.

Та ж сама процедура. Заламані руки, свист меча. Два тіла і калюжа крові. Усе, що залишилося від амбітних зрадників. Через деякий час із брами вийшов Крістоф. Отже, він пройшов таємним ходом у замок і перевірив, щоб там не було нікого.

— Панове, ви готові свідчити що ваш хазяїн схиляв барона до зради проти мене? — звернувся я до людей графа Брієнна.

Вони були готові. Ще б пак! Коли на їхніх очах відтяли голову й не якомусь там селюку, а барону… Швиденько було написано три документи, де вони поставили підписи й відбиток долоні на зворотному боці.

— Навіщо долоні? — здивувалися вони.

— Якось був випадок: герцог, щоб звинувачення були безпідставні, відтяв у своїх людей великі пальці. Вам відріжуть кисті. Або голови, — задумливо додав я, і це припущення їх не потішило.

Маю думку, що таки не потішило.

— До побачення, панове, і передайте своєму вельмишановному графу, що загрібати жар задля герцога та ще й своїми руками — то обтяжлива й невдячна праця.

Коли вони пішли, я зайнявся полоненими вояками. Передусім я відокремив тих, кого змусили одягти обладунки, щоб захищати замок. Вони одразу пішли у свої села. Вони захищали свою правду, нема причин вважати їх ворогами. Інших я тимчасово доручив сержанту. Нехай перемішає їх із прикордонними вояками та навчить їх Батьківщину любити. А сюди згодом наберемо певну кількість охоронців.

У цей же час Крістоф нишпорив по замку, шукаючи скарбничого та економа, і саме він провів необхідну розмову з тими, хто не був озброєний. Якось потрібно організувати їх, щоб розбирали завали та руйнування. Жінку й дочку барона завантажили у віз і відвезли в мій замок. Як мені доповіли, дорогою жінка кілька разів втрачала свідомість, ридма ридаючи над втратою дитини і чоловіка та передчуваючи біди, які чекали на неї та доньку.

На тому й скінчилася маленька війна з васальним бароном Корвіном, чиє прізвище (я маю таку надію) я ніколи більше не почую. Думаю, що другий мій васал і барон побережеться. Почекаю його у себе кілька днів, а там подивимося. Але у требюше я наказав пронумерувати кожну балку, намалювати схему і вже потім розібрати їх і перевезти до спеціального складу, який я наповнюватиму різними пристосуваннями для вбивства та облоги. Бо хай там як, а я все ж військова людина, яка розуміється на цій справі.