ЧИМ ДАЛІ, ТИМ КРАЩЕ

Зранку тіло й м'язи боліли дужче. Вмився і біля трапезної зустрів Ліз із черговим кухлем відвару.

— І скільки мені ще пити оту гидоту? — спитав у неї.

— Тільки третій кухоль, і вже скаржитеся? Покажіть язик!

Я зробив дурну пику, висунувши язика.

— Будете пити, доки отой жовтуватий наліт на язиці не зійде. Мені потрібен рожевий колір, і тоді я від вас відстану.

— Як там мої хлопці?

— Двоє важкі. Втратили багато крові. Я там сказала, що їм потрібне спеціальне харчування, і скористалася вашим дозволом, якого ви мені не давали.

— Та то неважливо, ти ж наш лікар. Якщо спитають — я підтверджу. Мені можна їх побачити?

— Не сьогодні. Їм не можна ворушитися, принаймні сьогодні й завтра. А вони ж дурні: побачать вас і почнуть вдавати, що їм на ті поранення байдуже. Я їм скажу, що ви хотіли до них зайти. Зараз для них головне — спокій, та щоб не було запалення і рани почали затягуватися.

— А як же вставати до вітру?

— У мене є для цього знаряддя, — посміхнулася вона, зблиснувши білими зубами.

Я випив відвар із кухля, який крутив у руках, віддав їй порожній посуд і пішов до трапезної чекати на сніданок. Тихо прочинилися двері, і до трапезної зазирнула одна з покоївок.

— Пробачте! — пискнула вона й умить, зачинивши двері, зникла. Було чути, як вона побігла коридором до сходів. Наполохані вони — потрібно буде побалакати бодай з однією, а та вже подругам усе перекаже. За кілька хвилин знову пролунали швидкі кроки, але цього разу в двері легенько постукали. Це вона ж принесла мій сніданок. Каша, яйце, гарячий чай.

— Стій-но! — наказав я, коли вона вже збиралася втекти.

— Слухаю, мій лорде.

— Я не знаю, що тут відбувалося до мене, але тепер будуть нові порядки. Мене лякатися не потрібно, і ваш переляк для мене — як докір. Поводьтеся природно й не звертайте на мене уваги. Виконуйте свої обов'язки сумлінно — і в мене не буде претензій до вас. Це зрозуміло?

— Так, мій лорде.

— Ну то йдіть у своїх справах, посуд заберете десь за пів години.

Вона вклонилася й вислизнула за двері. Вимагати щось від них одразу — то марна надія. Звикнуть із часом. Стукнули в двері двічі.

— Увійдіть!

Зайшов Крістоф.

— Мілорде, я привів коваля з інструментами та помічником.

— Гарна робота, Крістофе. Ще тільки ранок, а ви вже встигли мотнутися до селища. Спитайте, чи встигли вони поснідати, та й про себе не забувайте. Бо коли в животі гавкає, то й праця йде кепсько. Зовсім тоді думати не хочеться.

— Вони сказали, що поснідають, коли відчинять замок.

— Тоді простежте, щоб про це не забули.

Гроші в скарбниці були. Помічники скарбника почали рахувати монети й за якийсь час повідомили, що бракує кількох срібняків та мідних, але то було не так важливо. Саме якраз і коваль віддав ключ, якого нашвидкуруч зробив до відчинених дверей. Його та підмайстра повели на кухню годувати і, само собою, заплатили їм стільки, скільки ми були винні за працю. Потім вони зняли розміри з отвору дверей до моїх кімнат, забрали мій малюнок, на якому я зобразив, які саме хотів би отримати двері, і поїхали собі.

До обіду з'явилися люди, які займалися обліком врожаю на моїх землях і вирахуванням податків. Це насамперед старости сільських громад та їхні помічники. Зібралася чимала купа люду, і я ще розберуся, чи всі вони займаються лише обліком. Мені потрібні робітники, а не ті, хто бундючиться, вважаючи себе владою. Але спершу Крістоф привів ще одну цікаву людину. Я підвівся назустріч, коли Крістоф представив мені майбутнього скарбника.

— Себастіан Метцель. Займався фінансами графа Адальберта Мортмара, — жестом вказав мій командир особистої охорони на чоловіка, який зняв капелюх і схилився в поклоні.

— Колись чув про гучний скандал, пов'язаний із цим ім'ям. Подейкували, що той граф у дитинстві був заручений із донькою теперішнього герцога Кауфа — ще в ті часи, коли Кауф не був герцогом. А потім герцог Кауф відвернув носа від родини Мортмар і розірвав заручини, віддавши доньку за сина герцога Телля.

— Так, мілорде! Мого хазяїна ретельно очорнили в очах короля й мало не довели до банкрутства. Король наказав йому не з'являтися в головних містах країни, і він тепер живе в родовому замку їхньої сім'ї, бо йому заборонено покидати ті землі, — озвався Метцель.

— А чого ж ви покинули його?

— Це не я, це мене покинули. Я був помічником скарбника, і коли настали скрутні часи, мене позбулися. Ось я й повернувся туди, де мав нещастя народитися. Тут хоч є домівка й батьки ще живі. Ніхто мені не дасть гарної рекомендації, щоб я знову зайнявся рахунками та податками. Отже, допомагаю батькам на фермі.

— Що ви можете сказати про свого колишнього хазяїна? Чи прагнете відплатити йому за цю несправедливість?

— Мій хазяїн був чесною людиною. Трохи із запальною вдачею, але ж це не гріх. Мені немає чого на нього сердитися, і я розумію, що в скрутні часи не до того, щоб опікуватися слугами. Можу сказати, що він не був винен у тих гріхах, у яких його звинуватили. Але підкоп під нього зробили ретельно й діяли з кількох напрямків. Тобто його принизили й звели наклеп кілька впливових людей.

— Ще б пак! Кажуть, батько теперішнього герцога Кауфа, Людвиг Кауф, заробив свої статки лихварством, і починав це ще їхній дід. За свої гроші Кауф міг би купити голос будь-якого збіднілого аристократа. Я тільки не розумію, навіщо він зруйнував молодому графу життя й довів його батька до смерті? Міг же просто домовитися про розірвання заручин, — продовжував я його провокувати.

Себастіан відвів очі вбік:

— Прошу пробачення, мілорде, але я не можу цього пояснити, бо не володію інформацією.

Він мені підходить. Якби почав лаяти того нещасного чи розповідати плітки, я б його не взяв. Але він не сказав жодного поганого слова ні про колишнього господаря, ні про Кауфа, ні про тих, хто оббрехав молодого графа.

— Скільки ви отримували в графа? Не зважайте на Крістофа: він мій особистий радник і командує моєю охороною. Можете, до речі, звати його капітаном, бо він має широкі повноваження й мою довіру.

— Дякую, мілорде! — приклав руку до грудей і схилився в поклоні Крістоф.

Ми досить швидко домовилися про платню нового скарбника й вирішили, що переглянемо її через рік, якщо він за цей час покаже себе як потрібна людина. Я передав йому новий ключ від скарбниці, попередивши, що про всяк випадок потрібно буде навісити або інший, або додатковий замок. Сповістив про зникнення Орсона Варена й висловив сподівання, що мені не доведеться займатися податками, розрахунками та іншими фінансовими справами.

— Книги обліку я забрав тимчасово до себе, щоб бува не спалахнула зненацька пожежа й вони не були "несподівано" знищені. Оскільки ви відзавтра вже виконуєте обов'язки мого скарбника, можете повернути їх. Наказую вам приділяти трохи часу перевірці фінансового становища за п'ять попередніх років. Очікую на звіт за наслідками перевірки через три місяці. Якщо потрібно — винайміть тямущих людей для цієї роботи. Я хочу знати, що тут робилося й які гроші ми втратили. І, як ви самі розумієте, це окрім основної роботи. Впораєтеся?

— Так, мілорде, — досить спокійно відповів він і твердо подивився мені в очі.

Ну, ще тільки середина серпня: це в листопаді я опинився б у халепі, а зараз ще є час якось викрутитися. Коли він пішов, ми з Крістофом розмовляли про збільшення загону охорони до двадцяти бійців. Поранені ще місяці три не зможуть виконувати обов'язки, і дай Боже, щоб ніхто не помер.

— Крістофе, коли я матиму звіт щодо фінансів, ми повинні обов'язково налагодити розвідку. У кожному селищі, у кожній корчмі в нас має бути інформатор. Цьому потрібно приділити увагу вже зараз.

— Це великі витрати.

— Так, але ми займаємося серйозними справами, і тому розслаблятися не можемо. Король особисто просив мене вдосконалити оборону північних кордонів, і я повинен виконати його наказ.

Король дійсно сказав кілька загальних фраз, але я звик приділяти увагу окремим словам та інтонаціям. Я пам'ятаю, як він по-особливому глянув мені в очі. Ніби сказав: "Я покладаюся на тебе й вірю, що ти виконаєш свій обов'язок, воїне!" Дуже вже там було багато аристократичних вух, і тому таке вголос він би ніколи не наважився вимовити.

— Мій лорде, я запросив усіх сільських старост та інших рахівників, які відповідають за облік врожаю. Усе так, як ви мені й наказали вчора.

— Дякую, Крістофе. Гадаю, що двір занадто малий і відлуння заважатиме розмовляти. Давайте проведемо зустріч за стінами, біля в'їзної брами. Коли всі зберуться, покличте мене.

Він вклонився й вийшов. Маю надію, що сьогодні я встигну зустрітися з одним із васальних баронів. Бо цих людей теж не можна залишати без уваги. Десь за пів години мене покликали, а я саме пройшовся муром навколо кількох будівель замку. Подивився, де слабкі місця нашої оборони, і вже маю план у голові, як укріпити її. Потрібно пошукати креслення, за якими почали будувати цей замок, і після фінансового звіту впритул зайнятися будівництвом. Тобто накопичити матеріали й знайти майстрів, які тямлять у цій справі.

Загальні збори так би мовити "наглядачів" не забрали багато часу. Я сказав, що є люди, які намагалися мене зрадити, сказав, що вони вже покарані і що король хоче бачити наш край сильним та квітучим. Понад ті податки, які призначені, я нічого не вимагатиму, але й крадіжок не пробачу. І якщо спіймаю злодія та його спільників, то покарання буде простим — шибениця для всієї родини й конфіскація майна. З кожним випадком розбиратимуся особисто, і в разі наклепу та ж доля чекає на лжесвідка та його родину.

— У когось є питання чи пропозиції? — голосно запитав я з поламаного воза, який саме стояв чомусь під стіною.

— А чи дозволить наш лорд продавати зерно не тільки Жорні? — крикнув хтось із натовпу, і я згадав, що мені казав той добродій, який підвозив мене до села.

Монополію Бенедикта Жорни, прозваного Беном-Здирником, потрібно зруйнувати.

— Так, продавайте всім, хто дасть вищу ціну! Крім того, податок ви можете сплатити не тільки грошима, а й натуральним оброком: збіжжям, худобою, хутром, деякими овочами, які можна довго зберігати, чи іншими плодами вашої праці за закупівельною ціною. Ціни я накажу вивісити на стіні мого замку, ось тут.

Я показав на стіну біля брами. Після цих слів натовп зашумів і ожив, що різко контрастувало з тишею та похиленими головами до цього оголошення. Більше питань і пропозицій не було, і я в супроводі п'яти охоронців та Крістофа повернувся до своєї оселі. Дорогою я казав Крістофу:

— Мені потрібні відомості про того Жорну. Стан маєтку, де розташований, які є споруди, дружина, діти, коханки. Усе, що можна дізнатися.

Потім я попрямував до нашого теслі, щоб він зробив дошку оголошень і повісив її біля брами.

— Та я ще дошку для навчання не зробив! — забурчав у вуса дідусь, від якого йшов стійкий дух учорашньої випивки.

— Будеш замість роботи дудлити вино з пивом — я швидко знайду тобі заміну, — відповів я на те й озирнувся довкола.

У комірчині теслі панував цілковитий гармидер. Долівку товстим м'яким килимом укривала золотава стружка, перемішана з дрібною тирсою та деревним пилом, що піднімався в повітря, варто було лише тупнути ногою. У кутках тислися криві обрізки дощок, недоглянуті бруси та різнокаліберні дерев'яшки. На верстаку в хаотичному безладі лежали тупі рубанки, стамески із зазубреними лезами, заіржавілі пили й дерев’яні молотки. У повітрі густо висів важкий, але приємний запах свіжоструганої сосни, смоли та оліфи. Я поторкав лезо рубанка.

— Та ти, сучий сину, зовсім занедбав свій інструмент! На перший раз пробачу цей безлад, а якщо ще таке побачу — буде в тебе спина червона. Навчишся на пузі спати! Коли востаннє підмітав тут? Мовчиш?! Не дай боже дізнаюся, що тобі хтось допомагав тут прибирати!

З цими словами я вийшов із того приміщення. Судячи з очей, він зараз же почне щось робити. Злякався. Далі ми з Крістофом пішли до амбарів у господарському подвір'ї. Якщо брати збіжжям, то потрібно мати місце для зберігання. Ага, то ось чому попередній маркграф збирав податки тільки грошима… Ні покрівлі, ні сухості — задер я голову до неба, яке проглядало крізь дірки в даху. Інші комори теж були геть занедбані, зі зруйнованими засіками. Ми повинні поспішати, щоб це змінити. Підвали для овочів теж потребували рук.

— Крістофе, пробачте, що я звертаюся до вас як до завідувача всіх господарських справ. Жубера ж більше немає. Але доки в мене не буде людини, яка відповідає вимогам доброго господаря, вам доведеться трохи допомогти мені. Потрібно замінити прогнилі крокви та дірявий дах амбарів. Звісно, так краще видно, — махнув я рукою в бік блідих смуг сонячного світла й скрушно похитав головою, торкаючись кінчиком носка чобота напівзотлілої балки, яка валялася впоперек приміщення, — але це не замок, це якась руїна після тривалої облоги та запустіння. Якщо до перших дощів ми не перекриємо цей дах і не впорядкуємо засіки, наше зерно згниє, а разом із ним — і залишки моєї поваги до людей, які на мене працюють. Зробіть так, щоб відзавтра тут кипіла робота.

— Так, мілорде, я знайду вам людину, яка візьме це під контроль. Але в мене питання. Ви казали, що повісите ціни на зерно та інше. Однак яким чином неписьменні люди зрозуміють написане?

— Нічого страшного. Ми намалюємо колосок, мішок і ціну. Цифри ж вони трохи розуміють?А якщо ні, то намалюємо монети на яких будуть цифри. І так зробимо й щодо інших продуктів: картопля, морква, хутро, худобу намалюємо. А поряд напишемо назви — хай звикають. Так і грамоту потихеньку опанують.

— Це дотепно, — погодився Крістоф, посміхнувшись і підправляючи чорні вусики.

— І ще одне. Нам доведеться винайняти зграю котів. Але тільки тих, що ловлять пацюків та мишей.

— З цим не буде клопоту, — запевнив мене він.

— Ну то займіться цими справами. Можливо, варто відрядити нашого теслю та кілька возів до лісу, а я тим часом рушу до найближчого барона. Потрібно переговорити зі своїм васалом і з'ясувати, чи налаштований він підтримувати зі мною стосунки. Та й податки від моїх васалів мене вельми цікавлять, бо тут коїлося щось нечисте. Усе зубожіло, куди не глянь, — штовхнув я ногою гнилий парканчик, що огороджував скотний двір.

— Я відряджу до вас вільних охоронців, які супроводять вас, — притиснувши долоню до грудей, уклонився він і пішов собі.

Я ще раз подивився назад. Це ж треба було так будувати замок! Вузький прохід із маленького центрального двору між високими кам'яними будівлями вів до такого великого простору. Якби не піднявся на мур, то й не второпав би, що тут стільки господарських будівель.

А коли під'їжджаєш до замку, то здається, що він зовсім маленький. Може, це для того, щоб можна було легше стримувати нападників у тому вузькому проході? Тобто не захищати господарський двір? А забезпечення харчами в разі облоги? Та й стіни тут нижчі, ніж біля основних будівель. Треба подивитися ще на якість стін. Онде тріщина з'явилася. Можливо, погано підготували фундамент чи розчин неякісний.

Після обіду я все ж таки вибрався до барона, який жив від мене за кількома пагорбами та ліском. Виїхавши з лісу, я зупинився. Ач яка лялечка! Замок барона виглядав як нова іграшка. Гострі шпилі над численними башточками, стіни із зубоподібними мерлонами та світлий камінь, що здавався майже білим під пополудневим сонцем. Я торкнув коня, і він неспішно побіг риссю через зелені луки.

Будівлі дихали статком і безтурботністю, виразно контрастуючи з моїм занехаяним обійстям. Барон явно не відмовляв собі ні в чому, поки мої власні споруди занепадали. Біля брами чекали вартові у чепурних сукняних жупанах однакового кольору й фасону, а з двору долинув сміх і кінський тупіт. З брами вискочило кілька вершників і зупинилися, побачивши нас. Молодик поплескав свого коня по шиї, заспокоюючи його, і неквапливо наблизився до мене.

— З ким маю честь? Ви до мого батька?

— Маркграф Річард Гренкард. Лорд цих земель. А ви хто?

— Син барона, Вільгельм Корвін, — відказав він.

— А відколи це син васального барона не злізає з коня та не знімає капелюха перед своїм сюзереном?

"А він швидко шурупає мізками", — подумав я, коли цей молодик крутнувся з конем і поскакав до брами, волаючи, щоб її зачиняли. Його супутники поскакали слідом. На мурі забігали.

— Нам потрібно тікати! — второпав я й подав знак своїм людям.

Ми від'їхали десь на двісті кроків і спостерігали деякий час за метушнею. У двох моїх хлопців були луки, і я спитав, чи вміють вони стріляти під час гонитви з коней. Вони не вміли.

— Отже, немає чого чекати, доки з брами вискочить загін та порубає нас. Повертаємося додому.

Навздогін нам свистіли та улюлюкали. І це, хай йому чорт, третій день! Гарний початок мого правління! Отже, васал не хоче складати присягу новому сеньйору. Про що він думає? Що я віддам йому свої землі? І це не був нерозважливий вчинок молодого й недосвідченого сина. Батько точно в його присутності щось казав відносно своїх дій у разі призначення нового маркграфа, бо попередній лорд теж був призначений і не мав спадкоємця.

Отже, військові дії. І війна повинна бути швидкою, бо втрутиться герцог під приводом того, що в прикордонних землях має бути злагода. А на герцога я не піду. Бо навіть не знаю, на що спроможні мої люди і скільки серед них зрадників. Поки я добуду розвідувальні дані, потрібно придумати, як повалити барона. Дуже скоро всі знатимуть, що маркграф утік від барона, який мало не захопив свого сюзерена в полон.

Але навіть охорона в двадцять бійців не допомогла б. У барона не менше п'ятдесяти бійців, а то й ніяк не менше сорока. А ще він може озброїти на вимогу десь тридцять піхотинців. Отже, біля вісімдесяти вояків, з яких тридцять — то й не вояки зовсім, а перелякані селяни в кепських обладунках.

У мене біля шести сотень людей, але вони в основному на охороні кордону. Однак у разі чого я можу на невеличкий строк зняти сотню людей, щоб поставити барона на місце. Проте сотні замало, щоб лізти на стіни. Потрібно якось налякати тих, кого він закличе до оборони.

Отже, метальні машини й каміння. Два з половиною кроки — коротке плече, десять з половиною кроків — довге, праща — вісім кроків, вага каміння — сорок два фунти або три стоуни. Противага в ящику, який має довжину стінок по півтора кроку.

Засипати камінням відсотків на сімдесят. Навіть співвідношення сімдесят до одного, якщо не наповнювати ящик противаги вщент, дасть гарну відстань. Лучники не дістануть, і зовнішні стіни не будуть пошкоджені, оскільки камінь летітиме за високою дугою і падатиме з висоти десь шістдесят–сімдесят ярдів за мури й трощитиме все, що за ними.

Якщо намагатимуться зробити вилазку — сто людей їх зупинять. Кидок каміння — десь раз на п'ятнадцять хвилин. Отже, поставити два требюше, і через три години вони піднімуть білий прапор. На це знадобиться трохи більше ніж двадцять каменюк. Про всяк випадок замовлю сорок.

Тепер треба вирішити, як заряджати. Найкраще було б застосувати, як у нас у війську, бігове колесо, але чи не занадто це розкішно, щоб штурмувати маленький замок? Вистачить і кількох волів через систему блоків. Це буде швидше, ніж шістьом солдатам крутити корабельний кабестан чи будувати колесо у сім-вісім кроків діаметром.

Отже, заготівля лісу займе десь чотири дні. Дві особливо рівні колоди на метальні важелі, трохи більші за фут у найтовщій частині, — з модрини чи ясена. Десятки колод обтесати для створення трикутних рам. Водночас ковалям потрібно зробити дві осі завтовшки в руку, залізні обручі, щоб стягнути довгі важелі, на які припадає основне навантаження, пускові гаки, стяжки для ящиків противаг у вигляді металевих смуг.

З волячої шкіри пошити пращі й приготувати з дощок жолоби, у які вони вкладатимуться. Виточити коліщата для поліспастів. Скрутити конопляні мотузки, якими воли заряджатимуть метальну машину. На все піде не менше трьох тижнів, і одночасно потрібно наколоти каміння вагою в сорок два фунти. А ще потрібна бригада теслярів — десь людей двадцять, а з лісорубами й усі тридцять. І кілька ковалів.

Три тижні! Але якщо готуватися таємно й тільки через три тижні з військом доправити дві машини під стіни барона, то герцог не встигне втрутитися. За чотири дні ми зберемо метальні машини на місці, і за цей час уже ніхто не вийде з того замку, щоб попередити Фонтеля.

Та навіть якщо трапиться диво, Фонтелю знадобиться тиждень, щоб зібрати військо, забезпечити його провіантом і вирушити в похід, який займе десь три дні пішого маршу. Та й треба мати привід, щоб напасти на мене. Привід або узгодження від короля. Ага, ще й потрібно врахувати забезпечення провіантом моїх вояків!

А ще вкрай необхідно вивісити в кількох місцях оголошення про те, що барон Корвін злякався, коли я приїхав під мури його замку, і зачинився за ними. Оголосити барона порушником васального боргу. А також вистрілити у браму його замку грамотою й у ній викликати барона Корвіна на феодальний суд у свій замок за нешанобливість і відмову від присяги. Дати йому термін у три тижні — якраз стільки, скільки потрібно, щоб зробити требюше. Це трохи вгамує чутки про те, що мені довелося тікати і виправдає мої подальші дії. Усе! План готовий, тепер тільки діяти!