ДРУГИЙ ДЕНЬ ЛОРДА

Прокинувся як завжди, незважаючи на те, що за північ проглядав книгу обліку доходів і витрат. Дуже багато виправлень і підчисток. Не схоже на досвідченого скарбника. Таке відчуття, що або писав якийсь учень, що постійно помилявся, або цифри виправляли пізніше, щоб скоригувати загальні суми. Я ще не отримав звітів за попередні роки. Як отримаю, одразу побачу, наскільки вони відрізняються від теперішнього півріччя, і зроблю висновки.

Добре, що я фактично не повинен виконувати накази герцога, бо я не його васал. Нехай вимагає покори у своїх чотирьох графствах, які ще додатково поділяються на окремі баронства. Можливо, він і не зрадник, а просто хотів загарбати ці землі собі. Хоча ні, дурницю кажу. Заради прикордонних земель чи наважився б просто без причини вбивати маркграфа?

За статусом я, звісно, не дорівнюю герцогу, але маю більше військових повноважень через постійну загрозу з боку сусідів. Мають бути й податкові пільги, які спрямовуються на утримання війська. Однак те, що я побачив у кількох опорних пунктах, мені не сподобалося. Пільгові гроші туди не доходять. Може, Фонтель би теж хотів таких пільг, приєднавши цю землю до себе?

На території мого графства є два васальні баронства. Тобто є два замки й кілька сіл навколо них, які належать моїм васалам. Потрібно заприятелювати не тільки з моїми баронами, але й з тими, які на території герцога. Ті барони є васалами графів і тому абсолютно не підпорядковані герцогу за законом: "Васал мого васала — не мій васал". Тобто вони можуть не слухати наказів Фонтеля й робити все на свій розсуд. І саме тому таке знайомство може стати мені в пригоді.

Судячи з розкошів, які я побачив у палаці герцога (навіть у королівському палаці було скромніше), барони мають бути незадоволеними герцогом. Але спершу потрібно познайомитися зі своїми баронами. Бо вони мої васали, і я хочу переконатися, що вони не збунтуються, аби здобути незалежність від мене. А герцог уже міг діяти в цьому напрямку.

Мене вразило, що герцогу дали папір на підпис. Згадуючи той день, тепер я розумію, що король мав підозри на адресу герцога. Мною лише скористалися. Тобто нібито представили мене герцогу, а насправді змусили його підписатися під документом, який підтвердив владу герцога й одночасно вимагав від нього покори та вірності. Там не було умови, що герцог відповідає за мене. Я просто не зрозумів, що відбувається. Його на моїх очах застерегли від зради. Може, тому він і розлютився на мене?

Можливо, підозри в короля з'явилися саме завдяки моєму попереднику. Може, це він надіслав листа королю і тому й загинув. Я згадав, як мене проводжав мій капітан. Він теж по чуткам якийсь там син із графського роду, тому й був прихильним до мене. Тобто його теж залишили без спадку, який за законом отримував перший син. Та й за роками він мені майже годився у батьки. З неповних п'ятнадцяти років, відколи я вступив до війська, він опікувався мною і завжди давав слушні поради. А коли я мав з'явитися на аудієнцію до палацу короля, він мені тонко натякнув на товсті обставини. Сказав:

— Хлопчику, на кордоні щось назріває. Балакають про заколот і можливу війну. Якщо тебе перекинуть туди — я не здивуюся. Будь обережним і впевненим, коли постанеш перед його величністю!

А коли я сказав йому про призначення, він похитав головою й тільки й промовив:

— То он куди ніхто не хотів їхати! Герцог Фонтель уже всіх залякав.

Пояснювати він мені нічого не схотів. Сказав тільки щось на кшталт: "Ти розумний, сам здогадаєшся". Тепер я з того можу зробити висновок, що мене кинули сюди як людину, за якою ніхто не сумуватиме. Однак королю потрібен час, щоб підготуватися до війни, і він розраховує, що я трохи поборюся за своє життя й тим трохи зміню плани Огюста Фонтеля. Тобто затримаю його амбітні мрії. Цікаво, чого ж не вистачає для щастя герцогу Фонтелю?

Підсвідомо я відчував небезпеку. Не можуть четвертого сина барона нагородити графським титулом, та ще й землі дати. Не буває в житті казок. Однак жалітися не буду. Розумію короля. З-під його дупи теж отой трон смикають у різні боки, щоб самим вмоститися на нього. Коаліції, зради, брехливі посмішки, інтриги. Така вже знать, до якої належу і я. Надивився за останні десять років достатньо лайна.

Вірити можна лише командирам і королю. Це залізне правило. А отже, замість жалітися, потрібно на своїй ділянці фронту робити все залежне від мене та моїх людей. Досить витріщатися в стіну. Потрібно вмиватися й братися до праці. Сьогодні поїду до найдальшої застави біля ущелини, яка з'єднує королівство та Імперію. Там найнебезпечніше місце. Водночас подивлюся на саму ущелину й на те, скільки війська вона може пропустити. Але це після сніданку й розмови з Жубером та шинкарем. Після того, як вони підпишуть мені документи.

Біля трапезної мене зустріла Ліз із кухлем теплого питва. Снідати зі мною вона відмовилася й сказала, що піде на кухню. Під час сніданку з'явився Крістоф і повідомив, що Орсон кудись поїхав ще засвітло.

— Гаразд, тоді спершу навідаємося до його канцелярії.

— Не до скарбниці?

— Ні, бо там лежать "білі" гроші. А от "чорні" можемо знайти в канцелярії.

У темному, припалому пилом приміщенні ворушилися дві постаті. Ці сірі миші виконують найклопіткішу й найбруднішу роботу. Я пройшовся біля старих шаф із відкритими полицями й наказав винести до мого кабінету головні книги звітності за попередні чотири роки. Книги за це півріччя вже у мене.

— Крістофе, поставте вартового біля моєї кімнати, тим паче що я сьогодні не братиму з собою папери на право власності. І, будь ласка, забезпечте зміну вартового, щоб він нікуди не відходив, навіть якщо волатимуть про пожежу чи напад ворогів. Ну, чи якщо йому захочеться в клозет.

— Поставлю двох. Тим паче що Нолан ще не зовсім оговтався після вашого удару по макітрі. Для охорони кабінету його вистачить.

— Гаразд, а тепер давайте розберемося з отруйниками. Тягніть їх сюди.

Розмова з двома пригніченими чоловіками була швидкою. Вони поставили свої підписи під чотирма документами, які я нашвидкуруч написав сам, поки їх вели. Додатково приклали великі пальці, залишивши свої відбитки.

— Ідіть собі, збирайтеся. Я поїду до ущелини, тож, можливо, ми ще зустрінемося. Зробите вигляд, що зі мною ледь знайомі. Зрозуміли?

— Так, лорде! — в один голос відповіли вони й пішли геть.

Тоді я звернувся до Крістофа:

— Якщо у вас немає нагальних справ…

— Ви ж наказали знайти вам скарбника й помічників? А ще потрібно заїхати до коваля й сказати йому про ваші міцні двері.

— Ах, так! І там не стільки потрібні двері, скільки хитрий замок. Чи зможе він такий створити? Ну, тоді візьму п'ятьох з охорони, щоб вони підтвердили мою особу, і поїду.

— Хай щастить, мілорде!

Але пощастило нам не зовсім. На зворотному шляху ми побачили віз і мертвих людей. Це була сім'я шинкаря, і серед них лежало тіло візника. Не пожаліли навіть дітей. Усі були вбиті. Коней не було, та й, судячи з упряжі, там мав бути один кінь. Жубера серед мертвих теж не було. Але, можливо, він їхав сам по собі чи затримався. Ми встигли тільки розгледіти обставини трагедії, як на нас напали.

Спершу в одного з моїх охоронців влучила стріла, друга відскочила від мого наплічника. Стріляли праворуч і явно цілили мені в голову. Мої охоронці виявилися не простаками й вмить зникли серед кущів та дерев, бо ми саме зупинилися на дорозі в невеличкому ліску, що ріс перед ущелиною. Потім почався ближній бій. На мене вискочило двоє. Я майже впав на землю й крутнув мечем, тримаючи його кількома пальцями за саме навершя.

У мене важке навершя, бо я полюбляю, коли центр ваги близько до руків'я і лезо ідеально слухається мене. Тому, затиснувши його в долоні, я був упевнений, що меч не вискочить. Тепер один з порізаними ногами. От дурень! Думав, одних лише наручнів достатньо? Захист ніг теж вкрай потрібен. Я завдав удару назад, але перший нападник, який схибив і проскочив повз мене, уже підставив зброю.

Тоді я кинувся до пораненого, що сидів на землі. Він підняв меч, щоб захиститися, а я виразно показував йому, що битиму по голові, вхопивши меч уже двома руками й піднявши його високо над головою. Він підняв свою зброю навпроти грудей, майже під підборіддя, а я знову рубанув його по нозі. Хрускіт показав мені, що кістка зламана. Тепер проти мене один, але моїх хлопців теж взяли в облогу: там де двоє, а де один проти них чотирьох. Отже, нападників десь десятеро. Пораненого стрілою не бачу, він залишився біля воза.

Перший із тих, хто напав на мене, оговтався й кинувся на допомогу товаришеві. Я витримав удар, і лезо його меча ковзнуло по моєму, зміщуючись до руків'я, доки не вдарило об гарду. Він тисне, люто вишкірившись від напруги. А я, теж дивлячись йому в очі, максимально наблизився до нього. Обличчя в обличчя — і тому він не помітив удару кинджалом нижче кольчуги, у пах. Мені не звикати до таких прийомів: я прокрутив лезо й висмикнув трохи вбік, щоб поріз був відчутнішим.

Він хекнув, і очі на мить стали здивованими. Я нахилив меч за себе й проскочив йому за спину. Це було легко, бо він ще за інерцією продовжував тиснути. Крутнув мечем, перекреслюючи йому спину навкіс самим кінчиком. Тільки так можна прорубати кольчугу, бо на кінчику лезо меча має найбільшу швидкість і силу. Він упав навкарачки, і я не став шукати вигіднішого положення: рубанув йому знизу вгору між ногами, а коли він перекотився набік, повертаючись до мене обличчям, додав по обличчю.

Бризнуло, але не на часі було розбиратися, бо моїх тіснили, й один уже волочив ногу, опираючись одразу натиску двох. Тому я кинувся саме туди. Під час бою втратити товариша — це програти. Він хоч і дістав поранення, але ще може стримувати їх. Отже, він корисний, бо відволікає двох, цілих двох на себе! Один обернувся до мене й змахнув зброєю. От зараз і перевіримо, чия краща! Я вірю своєму мечу, як командирам і королю.

Вдарив у відповідь. Ці хлопці мало воювали: хто ж підставляє середину леза? Бити потрібно тією частиною, яка ближче до кінчика. Навіть якщо відламається кінець, ще щось залишиться, і ти не опинишся з огризком проти цілого меча. Пів леза в нього відлетіло, а я крутнувся й став до нього майже впритул спиною. Він просто не второпав, що відбувається, і геть розгубився, коли я прилип до нього спиною.

Мій меч крутнувся теж, і я двома руками встромив його собі з-під пахви в його живіт. Ще глибше! Зі скреготом він уліз далі, але не пробив броню на спині. Не виймаючи, підняв руків'я вгору, розриваючи нутрощі бійця, і тільки потім висмикнув. Обернувся, побачив зле обличчя неподалік, а в нього — лук! Кинувся до упалого вояка, і саме вчасно, щоб захиститися від стріли. Перестрибнув через важко пораненого в живіт нападника й кинувся до стрільця.

Він теж недосвідчений. Наші стрільці у війську завжди тримають кілька стріл у тій руці, якою стискають кібіть, тобто центр лука. Здається, що витягти стрілу з заплічного сагайдака недовго, але досить і миті, щоб програти в швидкості.

Однак я трохи не встигав, тому кинув меч. А коли лучник змінив його траєкторію самою основою лука й упав на спину перечепившись об щось, я стрибнув зверху й обома руками встромив кинджал йому в груди. Не вагаючись, перекотився в той бік, куди відлетів меч, і підхопився на ноги. Це було вчасно, бо здоровидло із важким мечем якраз хотів розрубати мій хребет і завдав удару лучнику, не втримавши важкого леза. Я схопив свій меч і оцінив ситуацію: наших на ногах троє, ворогів — четверо.

Здоровань зміряв мене поглядом. Стримувати його меч — марна справа. Якщо навіть моє лезо витримає удар і не репне, мої руки не витримають. Отже, тільки приймати удари, відводячи їх убік нахиленим лезом. І з таким розрахунком, щоб він не дістав до моєї гарди. Я витримав три удари навхрест. Але він уже засапався й на ці три удари теж витратив багато сил, розлютившись за товариша. Він від утоми вже не контролює відстань, а відстань має величезне значення. Та й я, відступаючи під його натиском після останнього удару, скоротив між нами дистанцію.

Він знову підвів меч, але кволо, не так швидко, як під час попередніх трьох ударів. Я кинувся йому під руку, тримаючи меч позаду себе й лезом вгору. Ковзний удар під самою пахвою. Там ніколи не роблять захисту: накидають зверху на плечі полотно кольчуги з отвором під голову й підперезуються ременем. М'язи на його руці треба порізати, інакше не виграю. Чекати, коли він зовсім знесилиться, — не варіант, бо інших переб'ють!

Я проскочив далеко за нього. Він в останній момент прибрав ліву руку з руків'я й змахнув мечем назад, однак я був далеко — він не дістав. А от тепер подивимося, як ти з такою важкою зброєю махатимеш, маючи лише ліву руку. Он як у нього під пахвою оросилося червоним.

— Орсе! Треба попередити хазяїна! — закричав він, і один із тих, що тіснили моїх хлопців, побіг кудись у кущі.

Я миттєво кинувся до своїх. Здоровань важкий, поки отямиться та розженеться, я вже буду біля них. Щоб швидко звернути до своїх, відштовхнувся ногою від дерева. Ми здобули кілька секунд переваги. Я збив одного з ніг і повернувся до нього спиною, побачивши, що мої хлопці кинулися на лежачого. Двоє спробували якось допомогти, але я відбив два удари, і тут на мене налетів здоровань. Довго ж він роздивлявся свої пошкодження та намагався якось зарадити собі! Пригнувся я саме вчасно, бо він увігнав свій меч у дерево майже на палець.

Ось ти й попався! Я просто шматував його руку, не зважаючи на наручі. Так, захист руки я не прорубаю, але кожен удар — це біль і синець на пів передпліччя.

Він відпустив руків'я й відскочив, так і не висмикнувши меча. Їх троє, нас четверо. Але, здається, один із наших ледве тримається. Саме на нього й націлився здоровань, щоб захопити собі меч. Дурень! Краще б підібрав у тих, хто вже лежить!

Я знову накинувся на нього. Він захищався за допомогою наручнів, але я таки порізав його ще кілька разів, поціливши в прогалини між шматками броні. Нахилитися й схопити зброю тих, хто вже був неспроможний битися, він не встигав і добре це розумів. Однак і я вже трохи захекався. Потрібно закінчувати цю бійку. Кілька випадів ножем у лівій руці — і я поранив йому пальці мечем, поки він відволікався на другий ніж, бо кинджал залишвся в грудях лукаря.

Тепер здоровань просто відступав, втрачаючи надію й від того ще більше лютуючи, але кулаки вже тримав стиснутими, і з пальців капала кров. Ще через деякий час нас наздогнали двоє моїх охоронців. Саме вчасно: я стомлювався, а він відпочивав і чекав слушної нагоди. Отже, хлопці впоралися, і це останній — не рахуючи того, який втік.

— Здаюся! — упав він на коліна й опустив голову та руки.

Нерозважливість — це не хоробрість, а хоробрість іноді потрібна й для того, щоб скласти зброю. Бо ніколи не знаєш, що зробить із полоненими переможець. Він розважливий і хоробрий. Я заніс меч, стоячи напоготові.

— Зв'яжіть йому руки! — наказав я.

Довелося довго чекати, поки один пішов до воза й знайшов там мотузку. Ми повели здорованя до воза, підбираючи між кущами кинуту свою та чужу зброю. Поранених ворогів я добив, спершу поставивши запитання. Але ніхто не хотів відповідати. Мужні й вірні вояки. Потім я сторожив здорованя, а двоє з моєї варти пішли шукати коней цих розбійників. Кількох знайшли. Той, що втік, не забрав їх — можливо, кілька коней побігли за ним, але ці залишились. Нам пощастило, що з тварин зняли все, пустивши на випас. Мабуть, розбійники не знали, коли ми повертатимемося. Інакше коні були б завуздані й осідлані, і той спритний хлопець забрав би їх усіх.

Завантажили на віз наших поранених, яким так-сяк надали першу допомогу, та здорованя й поїхали додому, прив'язавши кількох коней до воза ззаду. Повернулися додому, коли вже смерклося. Нас чекав Крістоф і, як це не дивно, Ліз.

— Лікарю, я привіз вам…

— Бачу! Несіть їх туди, де вони можуть залишитися на ніч! І світла мені! Більше світла! Поставте воду кип'ятити! Потрібно багато води! Ви самі не поранені?

— Кілька синців та несуттєвих подряпин. До завтра потерпить. Займіться краще хлопцями.

Замком забігали, виконуючи розпорядження Ліз. А її вже слухають! Чи, може, хочуть побачити її чаклунство? Усім же цікаво, як вона лікує.

— Випийте, це ваша відьма вам передала. Уже охололо, але, здається, це не має значення, — подав мені кухоль Крістоф, коли я вже вмився, зняв обладунки й пройшов до трапезної.

Ач яка! Не забуває про мою печінку! Я випив і скривився. Смак той самий. Отже, це те саме зілля.

— Сідайте, Крістофе. Розповідайте, що у вас нового, а я розповім, що сталося з нами. Другий день у цій місцевості, і мене знову намагалися вбити. Боюся, що наступного дня сюди заявиться військо і нашу маленьку фортецю візьмуть в облогу.

— Варен не повернувся.

— Очікувано. Занадто багато в книгах виправлень. А з того, що я побачив у казармах, одразу видно: кошти на утримання туди не доходили. І я навіть знаю, у чиї скрині вони впали.

— У герцогські, — відповів на те командир охорони.

— Якщо так, то скарбника ми більше не побачимо. Він поїхав або світ за очі, або, якщо він дурний, — до герцога. А герцогу свідки ні до чого. Нам потрібно перевірити скарбницю.

— Але вона замкнена.

— Зранку кличте коваля, заразом і познайомлюся. Він зніме мірку з моїх дверей і виламає замок на скарбниці. Коли зламаємо замок, я хочу, щоб були присутніми всі, хто є у нас у замку. Вони стануть свідками, а отже, заручниками. Бо герцог не терпить свідків. Натякніть їм потім, чим це для них обернеться. Якщо герцог дізнається, що вони свідки, а в скарбниці не виявиться грошей…

— Але це якщо там не буде грошей.

— Так! І як думаєте: залишилося там щось чи ні? — запитав я.

— Думаю, що будуть.

— Тоді наш Варен — просто дурень!

Командир знизав плечима.

— Поб'ємося об заклад? — запропонував я йому.

— На що?

— Три великі срібняки.

— Це занадто багато для мене, та й не хочу я вигравати у вас.

Я не став наполягати. Це навіть для мене немаленькі гроші.

— Я вже попередньо дізнався, поки ви милися, що з вами трапилося. Що думаєте з цього приводу? — не звертав він із теми.

— Потрібно збільшити охорону замку й мою, — відповів я.

— Я про нападників.

— А ваші думки? — продовжував я ухилятися від відповіді.

— На вухах коней клеймо графа, який є васалом герцога.

— А ви вже намалювали мені карту, яку я просив?

— Завтра отримаєте.

— От і гарно, разом подивимося, де той граф живе. Не забудьте про струмки, джерела та річки.

— Річка в нас тільки одна — та, що відділяє на півдні ваші землі від земель герцога. А про струмки й джерела ви мені не казали.

— Ось, зараз кажу.

— Зроблю, мілорде!

— От і добре. Я спати, бо стомився й тіло болить. А ви забезпечте нагляд зі стін, хоча я й упевнений, що сьогодні ніч буде тихою.

— Спокійних снів, мілорде!

— Навзаєм.