ШПИГУНИ

Коли ми з Борстом та хлопцями повернулися до того, що й фортецею язик не повертався назвати, вже було темно. Насамперед я вмився й помив руки, а потім пішов у трапезну. Там на мене вже чекала Ліз.

— Випийте це, — вона простягнула мені кухоль із ще теплим відваром.

Я випив. Жахливо огидне! Аж скривився.

— Це потрібно було випити за пів години до їди. І не хвилюйтеся, цей напій робила я особисто. Крім мене, ніхто його не торкався.

— Не виправдовуйся. Ліки, як і отрута, смачними не бувають. І ще одне: я тобі довіряю, не треба щоразу підкреслювати свою лояльність. Повечеряєш зі мною?

— Навіть не знаю…

— Усе одно про тебе теревенитимуть усякі нісенітниці. Проте я не хочу, щоб натовп серед ночі з'явився на твоєму подвір'ї зі смолоскипами й потягнув тебе на вогнище, тому й запропонував деякий час пожити тут.

— Так, вважатися коханкою лорда безпечніше, ніж відьмою, — із деяким сумом промовила вона.

— Обіцяю не чіплятися до тебе, — я підняв долоню, стиснуту в кулак, випроставши вгору вказівний, середній та безіменний пальці.

Так, ніби складав присягу й закликав у свідки саме небо. У двері постукали.

— Увійдіть!

Увійшли Крістоф і служниця.

— Чи подавати вечерю, ваша світлосте? — спитала служниця.

— Крістофе, ви будете їсти з нами?

Він ворухнув бровами, очевидно, помітивши це "з нами".

— Дякую, мілорде. Я вже вечеряв.

— Але ж можемо посидіти разом. Обміняємося думками. Там, де один не може знайти рішення, двоє чи троє щось вигадають. А зі втратою Жубера я залишився без мудрого порадника, — усміхнувся я, зробивши наголос на слові "мудрий".

А потім, уже звертаючись до служниці, наказав принести дві порції і ще попросив внести до списку їдців Лізелоту.

— Вона лікуватиме мене, доки я не почуватимуся достатньо добре, — повідомив я служниці.

Маю надію, вже завтра всі жінки замку про це знатимуть. Та вклонилася й пішла по тарілки. Крістоф із ґречності порушив тишу й запитав про мої враження від інспекції. Я відповідав неохоче, поклавши руку на стіл і барабанячи пальцями по його поверхні. Зауважив, що побачив багато такого, що варто змінювати і що мені не сподобалося. Наприклад, вояки чухаються через паразитів.

Незабаром до трапезної повернулися аж троє покоївок: Анна, яку я вже знаю і яка відносила до буцегарні кофту, та ще дві. Одну звали Бріда, іншу — Нів. Десь тут були ще Морна й Мейв. Морна старша над покоївками, ключниця та розпорядниця в замку, який почали будувати, та чомусь покинули недобудованим. Мейв більше допомагала на кухні, де поралися дві кухарки, які пекли хліб та готували страви. Крім мого особистого загону охорони, у замку перебувало із десяток чоловіків: хтось доглядав коней, спеціаліст із фінансів, кілька чорноробів, тесля тощо. Я ще поміркую, чи потрібні вони мені тут усі. Але це згодом.

Покоївки принесли тарілі з наїдками та чай, про який я окремо попросив. Не подобається мені, коли увечері подають вино, особливо коли немає настрою його пити. Крістоф уже сів до столу, відгукнувшись на моє запрошення. На столі потріскували свічки у двох свічниках на три ґноти кожен.

— Крістофе, я бачу, ви не проти випити чаю? Дівчата, будь ласка, принесіть чашку для командира. І попрошу на сніданок приготувати одне яйце мені, друге — моїй лікарці. Але не круто, а рідко зварених, якусь просту кашу й кілька ложок свіжого овочевого салату. Салат збризнути олією і не солити, посолю сам на свій смак. Ну і, звісно ж, гарячий чай. А тепер можете йти, тарілі заберете згодом.

— Вам не до вподоби м'ясо, мілорде? — присівши, спитала Бріда, тримаючи схрещені руки на фартушку.

— До вподоби, але не щовечора, як і вино. Віддаю перевагу каші та чаю. Крім того, м'ясо та вино ще й коштують дорого. Ми почнемо жити не на таку широку ногу, як було. І, до речі, через годину нехай мене знайде наш скарбник. У мене до нього є питання. Передасте йому моє запрошення? Бо якось ми з ним не перетиналися, були інші справи.

Вони пішли. Ну так, їм доведеться пристосовуватися до нових реалій. Але звикнуть швидко, бо й я звик до одноманітності та розпорядку. Почав їсти, нишком поглядаючи, як їсть Ліз. А вона дуже акуратна. Користується виделкою та ножем як справжня пані. Бо нам знову принесли курку — не рвати ж її на шматки зубами. Стримана й не показує, що зголодніла. Принесли чашку Крістофу, і він дав служниці знак рукою, що сам наллє собі чаю.

Нарешті ми залишилися тільки втрьох, і можна спокійно побалакати, щоб нас не чули чиїсь вуха. Давно звик до того, що тебе можуть почути дізнавачі таємного відділу. У війську теж вистачало шпигунів та донощиків, отже, доводилося розмовляти, тримаючи це в голові.

— Як усе пройшло? — відсунувши від себе таріль, спитав я Крістофа й підвівся, щоб налити собі чаю.

Налив собі й глянув на Ліз. Якщо запропоную й їй, що подумає Крістоф? Та й не наїлася вона ще, вирішить, що я її обмежую. Тож повернувся на своє місце. Командир мого особистого загону почав розповідати, прокручуючи чашку на столі:

— Усе за вашим наказом. Корчмаря схопили, речі ві… лікарки навантажили на воза й привезли сюди. Допомогли перенести до її кімнат.

— Ти як улаштувалася? — повернув голову до Ліз, яка теж почула обмовку командира.

— Дякую. Кімнати великі й сухі. Здоровезні вікна, тому вистачає світла. Є невеличкий балкон, можна подихати свіжим повітрям чи провітрити кімнати. Загалом мене все влаштовує.

— Уся ця розкіш на якому поверсі?

— Як і у вас, на третьому.

А я й не знав, що живу на третьому. Багато сходів — от і все, що я запам'ятав. Отже, вона вже розпитала, де тут і що. Усі деякий час мовчали. Крістоф, здається, вже зрозумів, що зі мною не потрібно підлабузнюватися та бути занадто запобігливим.

— Що ви вирішили зробити з корчмарем і Жубером, мілорде? — нарешті спитав командир, якого я вже подумки називаю капітаном.

А чом би й ні. Він же командує загоном, отже — капітан! Я не одразу відповів, а спершу запитав сам, між двома сьорбками чаю:

— Як поводилася дружина корчмаря?

— Як і будь-яка жінка: заважала забрати чоловіка й голосила.

— Я вирішив, що дам цим двом підписати два документи. Перший — це зізнання, що саме герцог наказав отруїти мене. Другий документ — що вони добровільно зголосилися бути моїми шпигунами в Імперії. А потім відпущу їх за кордон.

— Шпигунами? Навіщо це вам?

— Якщо мене звинуватять у тому, що я допоміг утекти злочинцям, я матиму документ, що вислав їх шпигувати в Імперію. І крім того, вони можуть знадобитися надалі. А щоб не відмовилися допомагати, матиму папірець, що вони — шпигуни. Не в моєму звичаї страчувати виконавців, які не дотумкали, чим виконання злочинних наказів може обернутися для них самих.

— А щодо герцога, які у вас думки?

— Подивимося, як він поводитиметься. У мене немає жодних доказів проти нього, а слова цих простаків ніхто слухати не буде, як і мої твердження. Отже, займатимуся своїми безпосередніми обов'язками. Тобто охоронятиму кордон і підтримуватиму боєздатність ввірених мені людей: тренування, побут, зброя, спорядження тощо. Сьогодні вислухаю скарбника. Хочу знати, який у нас фінансовий фундамент. Ми повинні мати привілеї, оскільки перебуваємо на самому кордоні. Але краще запитати в нашого скарбника, який стан справ із грошима та врожаєм. Можливо, треба додатково приділити увагу близькій зимі: опалення й усе таке. До речі, Ліз, я просив би тебе бути лікаркою моїх вояків, ну й тут лікувати, якщо, боронь Боже, хтось захворіє. Про платню домовимося.

Вона уважно подивилася на мене й весело зблиснула очима:

— Приборкуєте мене?

— У мене всі повинні працювати. А оскільки з корчмою поки що щось незрозуміле, то я намагаюся забезпечити тебе роботою та, відповідно, грошима.

— У дружини корчмаря є брат. Ґаздовитий чоловік, і хоча грошей не має, але іноді допомагав сестрі з постачанням необхідного, бо має старенького коня. Тобто не новачок у трактирній справі, — повідомила вона.

— От і гарно. Не в чужі руки потрапить той шинок. Бо людям теж десь треба відпочивати та розслаблятися. Не до церкви ж їм ходити?

— А ви висилаєте шинкаря та Жубера не самих? — поцікавився Крістоф.

— Не мені вказувати, яким складом їм мандрувати. Поки що жодні поїздки не заборонені й спеціальні перепустки не потрібні. Нехай хоч усім кагалом туди їдуть — із жінками та дітьми. Усе краще, ніж бути вбитим. Сплатять, як усі, мито за перетин кордону — і вільні! Речі всі не заберуть, але можуть навідатися сюди знову й додатково щось вивезти, якщо похапцем, тобто не привертаючи уваги. І в мене ще буде прохання. Мені потрібні гарні фахівці. Можливо, фальшивомонетник і десь п'ятеро знавців із фінансів та податків. Ви тут усіх знаєте, Крістофе. Може, і такі тут є?

— Збираєтеся підробляти гроші? За таке заливають горлянку свинцем.

— Та ні! Що ви таке кажете? Я б не став звертатися до вас із проханням робити несправжні гроші, та ще й на другий день після свого прибуття сюди. Грамоту короля потрібно скопіювати, щоб максимально схожою була. Ну й печатку на грамоті. Жубер може бути не єдиним зрадником…

— За своїх я можу поручитися, кожного відбирав особисто!

— Слухайте, Крістофе! Я не хочу щодня тягати грамоту на право володіння землями із собою. Я, звісно, сховаю справжню, а от фальшиву потрібно покласти на видноті.

— Зрозумів вас. Хочете перевірити чесність людей у замку?

Я кивнув і знову зробив ковток чаю.

— А ще хочу познайомитися з ковалем. Бачив у столиці хитромудрий пристрій — сейфом називається. Важезна така скриня із заліза, що й не підняти. Знатні люди ховають у таких гроші та цінні папери. Хочу спитати, чи зможе таке наш коваль зробити і скільки це коштуватиме. Там головна хитрість у замку. Він повинен бути дуже складним та надійним.

— То, може, легше буде кімнату замикати?

— Може й так, — погодився я. — Це навіть буде простіше, якщо замінити двері до мене в кімнати на дебеліші. А ще нам потрібна залізяка, у яку можна вдарити на сполох. Теж без коваля не вирішити. А інакше як усіх одночасно покликати без біганини та розшуків?

— Чув, у війську під час битви таким чином сигнали подають?

— Так, подають, ще й прапорами дублюють. Там кожен удар рахують і одразу всі знають, чого командувач хоче. Та й особливим чином ще стукають по тому дзвону, і ці ритми теж усі вояки напам'ять знають.

— Не можу стверджувати, що наш коваль зробить дзвін…

— Та й не потрібно. Залізної рейки буде достатньо. От бачите, побалакали — і вже відпали й фальшивомонетник, і сейф. Досить буде зробити міцні двері до моїх кімнат та замок до них.

— А стряпчі, знайомі з рахуванням? — уточнив командир.

— Я ще нашого не бачив і не знаю, як він веде записи. Але другий варіант не буде зайвим мати. Тому й хочу, щоб ви мені знайшли освічених людей. Зазвичай у прикордонні землі висилають засуджених та тих, хто потрапив у немилість. Серед них можуть і розумні люди трапитися. А я гребувати такими не буду.

— Ви навчені грамоти?

— Вас це дивує?

— Ваш попередник ні читати, ні писати не міг. Писаря кликав.

— А ви розумієте грамоту?

— Читати ще сяк-так, а от писати — ні.

— Ліз?

— Я вмію і читати, і писати. Як би я записувала рецепти моєї вчительки? — відповіла Лізелота.

— Ти зараз про пані Агнес? Хай убереже Господь її душу!

— Так, про неї, — вона схрестила вказівний та середній пальці й, торкнувшись ними чола, потім приклала до губ із глибоким видихом.

А я вже й забув цей жест вірян Церкви Першого Подиху.

— Тоді у тебе з'явиться ще один обов'язок. Візьмешся навчати грамоти всіх охочих? — спитав я.

— Та ви вже завалили мене каторжною працею! — усміхнулася вона.

— От і добре, накажу теслі зробити широкую чорну дошку. На такій наші командири зазвичай креслили план битви крейдою. Стане тобі в пригоді під час навчання тих, хто не хоче залишатися дурним.

У двері постукали, а потім вони без запрошення прочинилися, і до трапезної зайшов дядько. Ну, не те щоб огрядний, але запасне підборіддя має й такий упевнений у собі. І хода, і постава. Одразу видно, що не остання людина у цій фортеці. Он і зайшов без запрошення.

— Ви шукали мене, пане?

— А ви хто такий? Може, відрекомендуєтеся?

— Орсон Варен до ваших послуг.

— Я вже перестав бути твоїм лордом? Чому не додав до свого звернення "мій лорде"?

— Пробачте мені, — приклав він долоню до грудей, на яких теліпалася золота ціпура завтовшки у півтора пальці.

Та й на пальцях перснів — ніби у заможного купця під час свята.

— Ваш попередник не дуже звертав увагу на таке звертання до нього, — повідомив він і посміхнувся.

— У мене інша інформація. Мені казали, що він нікому не пробачав, коли, звертаючись до нього, не додавали "мій лорде". Але, мабуть, ви були в нього на особливому рахунку. Чим же ви заслужили таку милість? Тим, що ви скарбник лорда, чи своїми перснями й ланцюгом на шиї?

— Не знаю, мій лорде. Можливо, він був задоволений моєю працею, — сердито блиснув він очима на Ліз та Крістофа.

Йому не подобається, що він змушений визнати свою залежність від мене у їхній присутності.

— Я наказав вам знайти мене через годину, але ви поспішили зустрітися зі мною. Похвальний поспіх і ревність у виконанні своїх обов'язків. Чекаю на вас із книгою обліку та витрат коштів у своїй кімнаті. Мене цікавить останній рік. А за п'ять попередніх років мені потрібні лише загальні цифри видатків та надходжень. Гадаю, у вас вони повинні бути, і не здумайте взяти ті цифри зі стелі, бо я маю намір посадити кількох рахівників, які зроблять ревізію фінансової діяльності за останні п'ять років, щоб зрозуміти, як ви вели облік. Не робіть такого обличчя. Це не недовіра. У військових таке відбувається постійно. Командир, приймаючи під своє керівництво загін, насамперед перераховує все, що він приймає. Щоб розуміти свою силу й можливості. І тільки тоді починає керувати загоном.

— Але ж ми не у війську, мій лорде, — підняв він обидві руки долонями догори.

— Ви помиляєтеся! Бо головним завданням для мене як лорда цих земель є саме охорона кордону. А охороняють кордон саме військові! Я зазирнув сьогодні на кілька укріплених фортів, і мені не сподобалося забезпечення моїх вояків харчами. Вони поганої якості. І водночас, коли моїм солдатам привозять зерно, змішане з піском та камінцями, ви носите на собі у вигляді прикрас золота на трирічну платню барона, який володіє багатими землями. Чи до снаги це звичайному скарбнику графа?

— Пробачте, ваша ясновельможносте! — бухнувся він на коліна. — Я тільки хотів виглядати так, щоб не осоромити вас своїм виглядом!

— Перед ким осоромити? — я демонстративно озирнувся через ліве та праве плече. — Чи, може, ви на мені побачили купу дорогоцінних цяцьок? Знаєте що? Полиште нас, дайте спокійно закінчити вечерю.

Я кілька разів змахнув пальцями від себе, ніби кажучи "киш, киш!".

— І наступного разу, коли стукаєте в двері, зачекайте, коли вам дозволять увійти. Я зазвичай напружуюся й хапаюся за меч, коли заходять без дозволу. Ідіть уже. Чекаю у своїх кімнатах.

Коли він підвівся й вийшов, ще деякий час стояла тиша. А коли стихли його кроки за дверима, Крістоф нарешті розтулив рота.

— Ви його налякали й розсердили, мілорде.

— То й що?

— Його рекомендував вашому попереднику сам герцог як дуже вправного магістра з фінансів.

— І тут герцог? А він глибоко запустив свої бешкетні рученята до моїх кишень! Отже, не забудьте знайти мені вправних хлопців, які вміють рахувати! Чую, без ревізії розібратися буде складно.

— Невже ви й у розрахунках розумієтеся?

— Так, доводилося наглядати за фінансами одного невеличкого загону, який охороняв браму Бувенталя. Тобто основні правила арифметичних дій мені відомі. А великі цифри чи маленькі — то не має значення. Вони всі підкоряються одним законам. Це як і військо. Просто коли командуєш великою кількістю людей, розмовляєш не з людьми, а з командирами підрозділів. І уявляєш собі, що кожен командир — то десять озброєних і дужих латників. А командувач розмовляє з тисячниками. Я й вам даю завдання, маючи на думці, що ви сильні як десятеро бійців.

— Це цікаво, ніколи не думав про це з такого боку.

— Ну то ви залишайтеся, якщо хочете, а я собі піду. Не підводьтеся, ця шана мені не потрібна, коли нікого стороннього немає.

З цими словами я пішов, залишивши Ліз та Крістофа самих. А тепер — фінанси. Відчуваю, що до ранку часу не вистачить!