Восьма зупинка. Тарифи й таємниці

Едуарду Салгаду був людиною, яка відчиняла двері самим виглядом.

Так казали про нього в транспортній компанії. Казали напівголосом, із повагою й легкою тривогою, як кажуть про начальника, який уміє всміхатися, не розтуляючи губ. Йому було п'ятдесят, у нього був ідеальний проділ, ідеальний костюм і ідеальна звичка дивитися на людей так, ніби він уже підрахував, скільки вони коштують, і лишився задоволений.

Коли він підійшов до дверей двадцять восьмого, він не сумнівався ні секунди. Він поправив манжети. Кивнув інспекторам, які вишикувалися у два ряди, мов почесна варта. Ступив уперед і поклав долоню на двері з виглядом людини, якій ось-ось відчинять власний сейф.

Двері не ворухнулися.

— Перепрошую, — сказав Салгаду чемно, звертаючись не то до вагона, не то до повітря. — Це Едуарду Салгаду. Заступник директора.

Двері дивилися на нього байдужими шибками.

Інеш, яка стояла всередині за метр від нього, раптом відчула, що їй дуже хочеться сміятися. Це було зовсім непристойно, і вона з величезним зусиллям втримала обличчя. Але вся її жилетка ходила ходором.

— Відчиніть, — сказав Салгаду й постукав нігтем по склу. — Будь ласка.

— Він не чує, — сказав Фернанду достатньо голосно, щоб почули й ззовні. — У нього вуха ремонтні.

— Що? — не зрозумів Салгаду.

— Двері. Вони в нас ремонтні. Реагують лише на шанобливі прохання.

— Я дуже шанобливо просив.

— Ви просили як начальник, — сказав Фернанду.

Салгаду випростався. Потім зробив знак інспектору ліворуч. Той, невисокий чоловік із обличчям, як у стоптаного черевика, дістав із кишені картку з чипом і приклав до замка. Замок пискнув, змигнув зеленим, потім червоним, потім, здавалося, подумав і вимкнувся зовсім.

— Службовий ключ, — сказав Салгаду.

Інспектор праворуч витяг із сумки ключ завдовжки з долоню й устромив у шпарину. Ключ увійшов, повернувся й застряг. Інспектор потягнув. Ключ не вийшов.

— Він застряг, — сказав інспектор.

— Бачу, що застряг, — сказав Салгаду крізь зуби.

— Ми можемо викликати слюсаря.

— Слюсар приїде до півночі.

— Тоді драбина.

— Яка драбина?

— Щоб увійти через вікно.

— Вагон шість метрів завдовжки, а вікна в нього не відчиняються.

— У нас є сокира, — сказав третій інспектор, наймолодший, з дуже сподіваним голосом. Він тримав у руках червону пожежну сокирку, знята, судячи з усього, зі щита на найближчому стовпі.

Салгаду подивився на сокиру. Потім на вагон, якому було дев'яносто років. Потім на натовп, що зібрався за стрічкою: там уже стояли двоє перехожих, один хлопчик із самокатом і собака, прив'язана до ліхтаря.

— Це державне майно, — сказав він тихо. — Рубати його не можна.

— Зрозумів, — сказав молодий інспектор із сумом.

Усередині вагона було дуже тихо. Діниш прикрив рота долонею, щоб не пирхнути. Клара сиділа з широко розплющеними очима, як на гарній виставі. Ален погладжував мопса й бурмотів щось про страхові випадки.

А Інеш тримала в руці телефон.

Він завібрував у її кишені, щойно Салгаду натиснув на двері. Вона витягла його обережно, ніби боялася, що вагон помітить. На екрані горіло ім'я: «Мафалда». Під ним уже набралася ціла гірлянда повідомлень.

«Інеш. Терміново. Слухай уважно».

«Він залишив у нас у бюро замовлення. Два тижні тому. Переклад з іспанської. Листи від покупця з Мадрида. Оплатив рахунок, а забрати забув, вони лежали в папці в Ліліан».

«Я їх сфоткала. Не питай як. Читати тобі. Я по-іспанськи знаю тільки "де туалет" і "ще вина"».

І далі, одна за одною, пішли фотографії: цупкий офіційний бланк із водяними знаками, рядки дрібним діловим шрифтом, внизу розмашистий підпис із завитком: «Хав'єр Бальєстерос».

Інеш збільшила першу.

Іспанську вона знала з дитинства: бабуся по матері народилася в Бадахосі й лаялася виключно по-кастильськи. Але справа була не в мові. Справа була в інтонації. Щоб почути тремтіння, треба спершу почути голос. І тут голос був дуже тихий, дуже ввічливий і дуже задоволений собою.

«Шановний сеньйоре Салгаду, — читала вона про себе. — Дякую Вам за підтвердження умов. Вагон серії 1938 року, про який ми говорили, ми згодні прийняти разом з оригінальним оснащенням і журналом зупинок, якщо він зберігся. Також підтверджую інтерес до трьох плиткових панно з майстерні Рейш. Мій оцінювач стверджує, що вони коштують удвічі більше, ніж ми припускали. Я розраховую на Вашу обіцянку, що до терміну, зазначеного в договорі, будівлю буде "звільнено", а всі предмети будуть доступні для вивезення».

Вона перечитала. Горло стислося.

Далі йшов другий лист, коротший: «Сеньйоре Салгаду, щодо Вашого питання про документ: наш юрист підтверджує, що акт технічної експертизи про ветхий стан покрівлі краще датувати до перевірки міської ради, а не після. Печатка інженера обов'язкова. Якщо потрібна допомога, у нас є людина».

Третій лист вона поки що лише проглянула, бо від перших двох у неї долоні стали вологі.

— Що там? — спитав Фернанду, не обертаючись, бо в нього зі спиною взагалі був особливий зв'язок із вагоном.

— Це… — Інеш добирала слова. — Це те, що нам потрібно. Це майже все.

— Майже?

— Треба прочитати останній.

Вона відкрила третю фотографію. Тут почерк був інший, прямий, як лінійка, а лист ішов на двох сторінках.

«Сеньйоре Салгаду, підтверджую графік. Двадцять восьмий трамвай буде зупинено технічно: Ви згадували, що маєте спосіб домогтися цього без шуму. Вивезення вагона в ніч з вісімнадцятого на дев'ятнадцяте жовтня. Панно з майстерні демонтуємо одночасно. Для міської ради оформляємо як "утилізацію аварійних конструкцій". Мої люди приїдуть із ліцензією. Не турбуйтеся про експертів: вони давно звикли до Ваших документів».

Інеш опустила телефон.

Навколо неї було тихо. Чорна ніч тиснулася до шибок, на пагорбі запалювалися вікна, а десь унизу тонко й жалібно грала чиясь гітара: не Динішева, інша, вулична.

— «Спосіб домогтися без шуму», — повторила вона вголос.

— Що? — спитав Діниш.

— Він сам зупинив вагон, — сказала Інеш. — Точніше, ні. Він думав, що зможе зупинити. Написав, що в нього є спосіб. Але вагон зупинився сам, раніше, ніж він устиг щось зробити. Просто з іншої причини.

— Тобто Салгаду стоїть під дверима й злиться, що чужі чари не за його планом? — уточнив Ален.

— Приблизно так, — сказала Інеш.

— Чудово, — сказав Ален. — Я б хотів це застрахувати.

Томаш, який до цього сидів біля панно з відсутнім обличчям, підвівся й підійшов до Інеш.

— Що там? — спитав він тихо.

— Розповім, — сказала вона. — Але не тут. Він стоїть за метр від нас. Відійдімо.

Вони відійшли в дальній куток вагона, до заднього вікна. Інеш простягла телефон. Томаш прочитав перший лист, потім насупився:

— Я не розумію по-іспанськи.

— Я перекладу.

Вона прочитала йому все, пошепки, повільно, намагаючись не згубити тремтіння, хоча тремтіти мав не лист, а вона. Томаш слухав, не перебиваючи. Обличчя в нього спершу побіліло, потім пішло червоними плямами, потім застигло.

— Три панно, — сказав він нарешті. — Він хоче продати дідові панно. Мої, і два інших. Уночі, як утилізацію. І вагон. І він сам…

— Він сам, — тихо сказала Інеш. — Так.

— Це кримінальна справа.

— Це дуже схоже на кримінальну справу. Нам лише потрібен доказ у паперовому вигляді.

— У Мафалди є?

— Вона сфотографувала. Оригінали залишилися в бюро. Якщо ми покажемо їх міській раді…

— Рада прийде на виставку, — сказав Томаш. — Мама запросила жінку з комісії зі спадщини. Її звати Ана Лопеш. Вона обіцяла прийти до дев'ятої, і якщо мене там не буде…

— Часу мало, — сказала Інеш. — Дев'ятнадцята сорок.

— Значить, треба якось вибратися.

— Ми намагаємося.

— Ні, — сказав Томаш. — Ми сидимо. А треба вибратися.

У його голосі з'явилося щось нове: рішуче, нетерпляче, тривожне. Інеш вловила це одразу й трохи злякалася. Вона хотіла сказати: «Зачекайте, треба подумати». Вона хотіла сказати: «Ми разом придумаємо». Але тут телефон Томаша тихо дзенькнув.

Він глянув на екран. Потім підвів очі. За склом дверей, просто навпроти них, стояв Салгаду. Він усміхався. В одній руці він тримав телефон, другою неквапливо показував на себе, на Томаша й на нічне, мерехтливе вогнями вікно вагона, як людина, що хоче сказати: «Давайте поговоримо».

— Він пише мені, — сказав Томаш.

— Не відповідайте.

— Він пропонує поговорити через скло.

— Томашу…

— Я просто послухаю, — сказав він. — Дві хвилини. Мені треба зрозуміти, чого він насправді хоче.

Він повернувся й пішов до дверей.

Інеш залишилася біля вікна з телефоном і трьома листами іспанською. Вона хотіла піти за ним. Хотіла сказати, що слухати Салгаду небезпечно, бо він уміє говорити так, як інші вміють грати на скрипці. Але замість цього залишилася стояти, бо в неї в голові билася інша, тиха думка:

«Ось і все, — подумала вона. — Зараз він скаже щось гарне. А я знову чекатиму, чим це закінчиться».