Сьома зупинка. Дзвінок із диспетчерської

Телефон задзвонив у ту мить, коли Томаш найменше хотів, щоб йому хтось дзвонив.

Він якраз стояв біля вікна й дивився на чорну машину внизу, намагаючись переконати себе, що в міста багато чорних машин і всі вони мають право приїздити куди хочуть. Потім дістав телефон і побачив на екрані ім'я. «Салгаду Е.» Воно світилося з такою гідністю, ніби збиралося оголосити про спадщину.

— Не беріть, — сказала Інеш.

— Він побачить, що я тут.

— Він і так знає. Він стоїть унизу.

— Тоді тим паче. Він любить, коли йому відповідають.

— Саме так, — сказала Інеш. — Не давайте йому цієї втіхи.

Томаш подивився на телефон. Потім на панно, що лежало на підлозі, тепле й живе. Потім на людей, які дивилися на нього всі разом, як публіка перед важливою сценою.

— Мені треба знати, чого він хоче, — сказав він і натиснув кнопку.

— Томашу! — Голос Салгаду був теплий, оксамитовий і до огиди доброзичливий. — Хлопчику мій, як добре, що ви відповіли. Я щойно почув. Яка неприємність! Я негайно приїхав.

— Звідки ви дізналися?

— Диспетчери, любий, диспетчери. Мені доповіли, що двадцять восьмий стоїть на підйомі з пасажирами. Звісно, я одразу подумав про вас. Ваша виставка, ваш час… Це просто жах. Ви в порядку?

— Я в порядку.

— Ось і чудово. Сподіваюся, ви розумієте, що я не міг не приїхати. Цей трамвай давно завдавав нам клопоту. Ми з колегами казали, що рано чи пізно щось подібне станеться. Ви не хвилюйтеся. Тепер у нас є офіційна підстава, і все буде вирішено швидко.

— Що вирішено?

— Усе, — сказав Салгаду з легким смішком. — Лінію двадцять вісім доведеться тимчасово закрити. На технічну перевірку. Експерти, комісії, документи, ви розумієте. А вашу майстерню…

Він зробив паузу, і пауза вийшла дуже гарна, як у доброго актора.

— Що з нею? — спитав Томаш.

— Її стан теж викликає занепокоєння. Дах, електрика, пожежна безпека. Сьогодні ваш вечір, тому я не хочу псувати настрій гостям. Але ж ви розумієте: після такої події я як господар будівлі зобов'язаний вжити заходів. Завтра зранку мої люди проведуть огляд.

— Ви купили стіни, — сказав Томаш. — Але оренда в моєї родини діє до кінця року, і майстерня за договором наша.

— Оренда, — повторив Салгаду ласкаво. — Милий хлопчику. Давайте не будемо зараз про це. Я лише хотів сказати, що в мене для вас є дуже цікава пропозиція. Ми поговоримо особисто. Я йду до вас.

— Куди?

— До вагона.

Томаш подивився на Інеш. Вона стояла поруч, схрестивши руки, і слухала кожне слово, бо у вагоні, як виявилося, таємниці не існувало. Усі чули всі розмови, включно з мопсом.

— Ви не можете зайти, — сказав він. — Двері не відчиняються.

— Двері відчиняться, — сказав Салгаду. — Для представника компанії двері завжди відчиняються.

Він поклав слухавку.

Томаш опустив телефон. Кілька секунд ніхто не промовляв ні слова. Потім Фернанду дуже тихо сказав:

— Він думає, що він господар вагона.

— А він не господар? — спитала Клара.

— Він господар паперів, — сказав Фернанду. — А вагон, дівчинко, господарює сам.

Томаш сів на лаву. Йому раптом стало дуже важко, як буває, коли довго тримаєш на плечах щось легке, а потім кладеш на землю й розумієш, як давно втомився.

— Він знав, — сказав він. — Про все. Про трамвай, про виставку, про майстерню. Може, він сам усе це… ні, це безглуздо. Він не міг зупинити вагон.

— Ні, — сказала Інеш. — Вагон зупинився сам. Але він цим скористається.

— Як?

— Якщо лінію закриють через аварію, потім дуже зручно сказати, що вона «збиткова й небезпечна». Ви самі казали: він збирається замінити двадцять восьмий електричним шатлом для туристів.

— І збудувати готель на місці майстерні.

— І продати вагон, — несподівано сказав Діниш.

Усі обернулися до нього.

— Що? — спитав Томаш.

— Я чув, — сказав Діниш. — У кафе на Грасі. Двоє чоловіків у гарних костюмах обговорювали. Один сказав: «Двадцять восьмий піде добре. Колекціонери в Мадриді заплатять за такий раритет стільки, що окупиться вся реконструкція». А інший сказав: «Разом із плиткою?» Перший сказав: «З плиткою, звісно, раз це той самий район».

— Ви мені цього не казали! — вигукнув Томаш.

— Я не знав, що це важливо, — винувато сказав Діниш. — Я вирішив, що в них просто така розмова.

Інеш сіла навпроти Томаша. Тепер вони сиділи одне проти одного, як двоє шахістів, що раптом виявили, що грають на одному боці.

— Давайте розберемося, — сказала вона. — Якщо я правильно зрозуміла: він хоче закрити лінію, знести майстерню, продати вагон і плитку та збудувати готель. Але йому заважають двоє. Ви, бо влаштовуєте виставку й можете привернути увагу міської ради. Я, бо я кондуктор, і якщо вагон «несправний», то відповідати за це доведеться мені.

— Вам? — здивувався Томаш.

— Звісно. Він скаже, що вагон зламався з вини персоналу. Я новачок, мені двадцять два роки, я не вела журнал техогляду. Мене звільнять, а потім знайдуть ще щось.

— Але ви вели журнал, — сказав Фернанду. — Я за вас розписався.

— Дякую, — сказала Інеш і раптом розчулилася.

— Мені треба було раніше розповісти, — сказав Томаш. — Про готель. Я думав, це тільки моя проблема.

— У нас у вагоні взагалі немає «тільки моїх» проблем, — сказав Ален. — Тут усе спільне. Включно з мопсом.

Мопс підтвердив це тихим сапанням.

Інеш дивилася на Томаша. Він виглядав трохи розгубленим і дуже справжнім, із цим слідом глазурі на щоці й пилом на піджаку. Вона раптом подумала, що вперше за довгий час не чекає, поки хтось інший вирішить за неї. Вона хоче щось зробити. Сама.

— Добре, — сказала вона. — Тоді план. Ми не даємо йому закрити лінію й не даємо забрати майстерню. Нам потрібні докази, що він збирається зробити. Усе, що в нас є, це слова Діниша про кафе й ваше відчуття. Цього мало.

— Тоді нам потрібна людина з документами, — сказав Томаш.

— У мене є подруга, — сказала Інеш. — Мафалда. Вона працює в бюро, там проходить багато листування, у тому числі міського. Вона буває в таких місцях, куди мені не зазирнути.

— Зателефонуйте їй.

— Уже телефоную.

Вона дістала телефон. Набрала. На екрані висвітилося: «Мафалда. Не спиш?» Інеш надіслала коротке: «Терміново. Потрібна твоя допомога. Салгаду». За кілька секунд прийшла відповідь: «Що знову?» І слідом: «Він у мене в папці». Інеш прочитала це двічі.

— Вона щось знає, — сказала вона.

— Чудово, — сказав Томаш. — Значить, у нас є команда.

— Команда вагона, — урочисто сказав Ален.

Томаш усміхнувся. Це була тонка усмішка людини, у якої раптом з'явилася опора. Уперше за сьогоднішній день, а може, за останні три роки, він не був у цій історії сам.

За вікном швидко темніло. Вулиці запалювали вогні, і на схилі пагорба застрибали жовті відблиски. Унизу, біля підніжжя підйому, почали під'їздити машини. Одна, друга, третя. З них вийшли люди в однакових жилетах із написом «Інспекція». Вони діловито розмотували жовто-чорну стрічку й обносили нею вагон так, ніби збиралися впіймати в нього щось велике й небезпечне.

— Оточення, — сказав Фернанду.

— Це означає…

— Це означає, що нас офіційно визнали аварією, — сказав він. — Приємного вечора, друзі.

З чорної машини вийшов чоловік у темному костюмі. Він оглянув вагон, дістав із кишені хусточку, витер нею чоло й повільно, з дуже задоволеним обличчям, попрямував до дверей.