Шоста зупинка. Переклад з мови, якої немає

— Мені потрібна ваша допомога, — сказав Діниш.

Він сказав це так серйозно й таким голосом, яким зазвичай просять позичити грошей або потримати сумку, поки людина непритомніє. Інеш якраз сиділа на підлозі біля панно й обережно проводила пальцем по золотій облямівці, що ще не висохла. Вона підняла голову й побачила, що старий стоїть над нею з гітарою в одній руці й конвертом у другій.

— Звісно, — сказала вона. — Що потрібно?

— Мені потрібно, щоб ви переклали листа.

— Якою мовою?

— Нормальною, — сказав Діниш і зітхнув. — Я написав його п'ятдесят років тому. Дописував і переписував щозими. Але мова, якою він написаний, давно перестала бути мовою. Це така суміш. Трохи португальської, трохи моряцького жаргону, який я підслухав у порту, трохи слів, які ми з нею вигадали, поки їхали в трамваї. Я боюся, що вона не зрозуміє. Або зрозуміє, але не так.

Інеш простягла руку, і конверт ліг їй у долоню. Він був м'який від часу, як тканина, яку довго носили. На лицьовому боці не було адреси. Було тільки ім'я, виведене старанно, з хвостиками на літерах: «Лаурі».

— Ви впевнені? — спитала вона.

— Ні, — сказав Діниш. — Але коли ви знайшли для голландця слово про пароль, я подумав, що ви, мабуть, уміє.

— Звідки ви знаєте про пароль?

— Ви ворушили губами вголос, — сказав Діниш. — А я людина уважна.

Інеш розгорнула аркуш.

Папір був тонкий, трохи жовтуватий. Почерк круглий, охайний, людини, яка замолоду працювала з кресленнями. Лист займав одну сторінку, і на цій сторінці майже не було крапок.

Вона почала читати, й одразу стало ясно, що Діниш не перебільшував. Це була не португальська. Це була мова, якою говорять люди, коли бояться, що слова зламаються, якщо вимовити їх правильно. Фрази починалися й обривалися. Слова стояли не на своїх місцях. Десь посередині без пояснень раптом з'являлося слово «голуб», і далі йшло п'ять рядків, у яких голуб був то птахом, то годинником, то самим Динішем.

«Лауро, я їхав сьогодні двадцять восьмим, і він зупинився на твоїй зупинці, і ти не вийшла, і я зрозумів, що ти давно не їздиш. Я хотів сказати тобі тоді, того вечора, коли ти в темно-зеленій сукні йшла вздовж будинку з кораблем на плитці й сміялася з чогось, чого я не розчув. Я хотів сказати, що твій сміх для мене як останній дзвінок у школі, після якого нічого не страшно. Я не сказав. Ти вийшла заміж. Я грав на гітарі. Я не плакав, бо в мене були зайняті пальці».

Інеш зупинилася й подивилася на Діниша. Той дивився на гітару.

— Продовжуйте, — сказав він. — Я готовий.

Вона продовжила.

Лист ішов далі, ламаний, ніжний, подекуди смішний, подекуди такий, що в неї стискалося горло. Діниш писав про голуба, який прилетів на весілля й сів на нареченого. Про те, як він їхав додому двадцять восьмим і трамвай зупинився на порожньому місці, а він вийшов і стояв у темряві цілу годину. Про те, що він навчився варити суп із трьох інгредієнтів і ніколи не готував його для когось. Про те, що жити поруч із несказаним словом це як тримати вдома тигра: звикаєш, але вночі прислухаєшся.

А наприкінці було написано: «Якщо ти це читаєш, значить, я нарешті наважився. Або хтось наважився за мене. Я не хочу нічого міняти в твоєму житті. Я просто хочу, щоб ти знала, що десь є людина, яка пам'ятає, як ти сміялася біля будинку з кораблем».

Інеш заплющила очі.

У неї в голові весь цей час жили чужі освідчення. Голландець, який забував пароль. Японка, що писала батькові, якого не бачила двадцять років. Чоловік із Порту, який хотів сказати «вибач», але обрав «це не твоя провина». Вона перекладала, шліфувала, зберігала тремтіння й жодного разу не опинялася по той бік.

А зараз вона була. Вона чула в цьому ламаному листі власні страхи, і вони звучали так само, як у Діниша: надто пізно, надто страшно, надто не вчасно.

— Що? — тихо спитав Діниш.

— Це не треба перекладати, — сказала вона.

— Не треба?

— Воно написане дуже ясно. Просто… — Вона добирала слова. — Просто їй доведеться читати його серцем, а не очима. Якщо в неї вистачить сміливості.

— Вистачить, — сказав Діниш. — Лаура завжди була сміливіша за мене.

Інеш поклала листа назад у конверт і раптом згадала будинок із кораблем на плитці. Той самий, на вузькому виступі якого стояли двері, коли трамвай показав їм, що може відчинитися.

Вона подивилася у вікно. Унизу, на виступі, справді виднілася блакитна плитка з намальованим вітрильником. Будинок був саме там, де в листі. До нього звідси було метрів тридцять.

— Дінишу, — сказала вона обережно, — цей будинок, про який ви пишете… він не тут, випадково?

— Я не знаю, — сказав Діниш. — Я все життя думав, що вона переїхала. Ви ж знаєте, як буває: старі будинки в нас фарбують кожні двадцять років і плитки замінюють. Усе змінюється.

— А якщо не змінилося?

Він подивився на неї. В очах у нього запалилася дивна іскорка, зовсім не старечий, а майже хлоп'ячий.

— Тоді я не знаю, що робити, — сказав він.

— Тоді давайте з'ясуємо.

Інеш підвелася. Вона хотіла піти до дверей, відчинити їх, спуститися сходами до будинку з кораблем і постукати. Просто постукати й спитати, чи живе тут жінка на ім'я Лаура. Вона раптом відчула, що це дуже важливо: зробити щось для старого, який п'ятдесят років носив у чохлі листа.

Вона підійшла до дверей. Натиснула на кнопку.

Нічого.

Вона натиснула ще раз. Потім ще. Потім смикнула аварійну ручку, як кілька годин тому Томаш. Двері зітхнули й залишилися зачиненими.

— Фернанду, — сказала Інеш.

— Я знаю, — сказав Фернанду, не обертаючись. — Він тебе не випустить.

— Чому? Це ж не для мене. Це для Діниша. Це дуже добра справа.

— У тому-то й річ, — сказав Фернанду. — Добра й чужа. Він чекає, коли ти вирішиш щось про себе.

Інеш опустила руку. Вона раптом помітила, що стоїть із дуже прямою спиною й що в неї горять щоки, як у школярки, яку впіймали на правді.

— Це несправедливо, — тихо сказала вона.

— Це точно, — сказав Фернанду. — Він не справедливий. Він чесний.

Вона повернулася до своїх. Діниш уже сидів поруч із гітарою й м'яко торкав струни. Мелодія вийшла незнайома, повільна, з однією дуже довгою паузою посередині.

— Ви не засмучуйтесь, — сказав він. — Ми почекаємо. Я тут, зрештою, п'ятдесят років чекаю. Ще кілька хвилин не страшно.

— А якщо вона не жива? — спитала Клара пошепки, дивлячись на будинок із кораблем.

— Тоді я бодай дізнаюся, — сказав Діниш. — Це теж рішення.

У вікні за його спиною раптом майнуло щось швидке й темне. Інеш подумала, що це птах, потім вирішила, що це гілка. Але наступної секунди на підйомі внизу показалася машина. Чорна, глянцева, з блискучою емблемою міської транспортної компанії на дверцятах.

Вона зупинилася край рейок. З неї вийшов чоловік у темному костюмі.

Томаш, що стояв біля вікна, зблід так різко, що мопс перестав жувати.

— О ні, — тихо сказав він.