Третя зупинка. Список підозрюваних у долі

Той, хто стверджує, що може чекати спокійно, ніколи не чекав у вагоні, який відмовляється їхати.

Минуло двадцять хвилин. На годиннику Томаша було сімнадцята п'ятдесят, на годиннику Інеш сімнадцята п'ятдесят одна, на годиннику трамвая взагалі якийсь невизначений час на кшталт «вечір, мабуть». Диспетчерська більше не відповідала. Технічна допомога не приїздила. Фернанду сів на свій стілець, поклав долоні на коліна й заплющив очі, ніби прислухався до дихання великої тварини.

Томаш не сидів. Томаш ходив. Він пройшов вагон з кінця в кінець шістнадцять разів, і це не рахуючи тих, коли він просто робив крок уперед і два назад, як той, хто відпрацьовує танець. Скриньку зі скалками він тримав під пахвою й час від часу прикладав до неї вухо, як до хворого.

— Ви мене нервуєте, — сказала Інеш.

— Я сам себе нервую.

— Сядьте.

— Не можу.

— Тоді стійте, але мовчки.

Томаш зупинився. Він умів слухатися, коли йому казали правильним тоном. А в Інеш, як виявилося, був саме такий тон: короткий, ясний і трохи втомлений, як у людини, що багато років має справу з людьми, які не знають, чого хочуть.

— Гаразд, — сказав він. — Я мовчу. Але в мене є теорія.

— Це не мовчання.

— Це коротка теорія. Одна фраза.

— Давайте.

— Якщо ми всі пасажири й трамвай стоїть через когось одного з нас, то треба з'ясувати, через кого. Методом виключення.

— Методом виключення чого?

— Усіх, хто тут ні до чого.

Інеш помовчала. Це, як не дивно, було розумно. Вона відкрила блокнот із жабкою.

— Добре. Тоді складімо список. Підозрюваних у долі.

— Це звучить як назва поганого детектива.

— Це назва доброго. Просто ви поки не знаєте, чим він закінчиться.

Для допиту вони обрали середину вагона. Діниш за власною ініціативою сів навпроти, поставив гітару між колінами, як суддя ставить молоточок, і сказав:

— Я готовий. Питайте, що хочете. Я людина відкрита.

— Ви їздите в цьому трамваї щосуботи, — сказала Інеш. — Уже скільки?

— П'ятдесят років.

— Тим самим маршрутом?

— Тим самим.

— Навіщо?

Діниш звів очі до стелі, де в старому плафоні сиділа муха, що давно перестала сподіватися на свободу.

— Я шукаю, — сказав він, — одну жінку.

Томаш обернувся до нього так різко, що скринька в його руках дзенькнула.

— Яку жінку?

— Ту, якій я не сказав.

— Чого не сказали?

— Усього, — сказав Діниш і всміхнувся так, що в Інеш у грудях стало тісно. — Мені було двадцять один. Їй двадцять. Ми їздили в цьому трамваї щосуботи, вона до Алфами, я до Ештрели, але виходили разом десь посередині, щоб пройтися вулицею. Я збирався їй сказати. Щосуботи збирався. Але Лісабон надто гарний, щоб витрачати його на розмови, і я відкладав, а потім вона вийшла заміж. За хорошу людину. Я був на весіллі. Грав на гітарі. Грав добре, усі хвалили.

У вагоні стало так тихо, що було чути, як за вікном бурчить голуб.

— І що далі? — спитала Клара майже пошепки.

— Далі п'ятдесят років я їжджу в трамваї, — сказав Діниш. — І складаю листа. Я його вже написав. Він лежить у мене в гітарному чохлі. Але відправити не можу, бо не знаю, чи жива вона. І не знаю, чи потрібно їй це. І не знаю, чи зможу я сказати, що цей лист… мені сімдесят один рік.

— Вам треба відправити, — сказала Клара.

— Ти думаєш?

— Звісно. Я б на вашому місці ще п'ятдесят років тому…

Вона замовкла, подивилася на свій телефон, і обличчя в неї стало розгубленим і дуже юним.

— А у вас, Кларо? — м'яко спитала Інеш.

— Що в мене?

— Руй.

Клара зітхнула. Зітхання в неї вийшло таке, ніби вона видихнула одразу весь Атлантичний океан.

— Він офіціант у кафе на Руа-Авгушта, — сказала вона. — Він мені щоранку приносить каву з корицею, хоч я про корицю не просила. Він знає, як мене звати, і завжди пише на чашці моє ім'я, але з помилкою, і я щоразу думаю, що це навмисне. Ми бачилися п'ять разів. Я відлітаю в неділю. Він учора сказав: «Шкода, що ти не лишаєшся», а я не зрозуміла, шкода йому чи це просто ввічливість.

— Це не ввічливість, — сказали Інеш і Діниш одночасно.

— Звідки ви знаєте?

— Професійне, — сказала Інеш.

— Досвід, — сказав Діниш.

Клара нервово засміялася й витерла очі зап'ястком.

— Гаразд. Припустімо. Але тоді чому ми стоїмо? Якщо я зустріла його, трамвай мав зупинитися тоді, а не тепер.

— Може, він стоїть не через вас, — сказав Томаш.

Усі обернулися до нього.

— Що? — спитав він. — Я просто міркую. Якщо кожен із нас уже щось вирішив, значить, зупинка не про нас. А про того, хто ще не вирішив.

— Ален? — спитала Інеш.

— У мене є поліс, — сказав Ален. — І мопс. Мені більше нічого не потрібно.

Мопс при цих словах подивився на господаря так виразно, що Ален відвів очі.

— Добре, — сказала Інеш і записала в блокнот: «Діниш: рішення відкладено 50 років. Клара: рішення відкладається за розкладом авіакомпанії. Ален: мопс». Потім зупинилася, подумала й дописала: «Томаш: ?».

— Чому в мене питання?

— Бо ви єдиний, хто нічого не розповів.

— Мені нічого розповідати.

— Ви везете в скриньці скалки й розмовляєте з ними, як із пацієнтом.

— Це мої скалки.

— І ви зайшли в трамвай якраз за три хвилини до зупинки. На ходу. Двері відчинилися, хоч трамвай не стояв. Вони ніколи на ходу не відчиняються.

Томаш розкрив рота, закрив, а потім раптом тихо засміявся. Сміх у нього був утомлений і гарний, сміх людини, якій нарешті дозволили сісти.

— Гаразд, — сказав він. — Що ви хочете знати?

— Чому ви так боїтеся цих скалок?

Він подивився на скриньку. Потім на неї. Потім понад нею, на стелю, як Діниш.

— Бо якщо я їх склею, — сказав він, — доведеться показувати. А якщо показувати, то доведеться чути, що про це думають. А я все життя не закінчую те, що почав. Не тому що лінь. А тому що поки не закінчив, можна вважати, що воно ще могло б бути ідеальним.

У вагоні ніхто не промовив ні слова. Навіть муха в плафоні принишкла.

— А ви? — спитав Томаш, і Інеш здригнулася.

— Що я?

— Ви теж у списку. Ви ж теж тут сидите.

— Я працюю.

— Усі працюють. Але ви дивитеся на двері так, ніби вони вам винні.

Інеш захлопнула блокнот.

— Це не питання.

— Це спостереження.

— У мене немає питань до самої себе, — сказала вона. — У мене є розклад.

— Це теж не відповідь.

— Одну хвилину, — сказав Діниш. — Я п'ятдесят років їжджу цим маршрутом. Він жодного разу не зупинявся посеред підйому. Жодного разу. Він зупиняється там, де зупинка. Де комусь треба виходити.

— А якщо нам нікуди виходити? — спитала Клара.

— Тоді це не наша зупинка, — сказав Томаш. — Ваша, мабуть, біля кафе на Руа-Авгушта. А ваша, Дінишу, десь там, де живе та жінка.

— Моя ніде, — сказав Діниш. — Я її п'ятдесят років чекаю.

— Значить, ця, — тихо сказала Інеш. — Ця зупинка не для пасажирів. Її просто немає в розкладі.

Усі подивилися на неї. Вона тут-таки закрила рота, як людина, що сказала вголос те, що збиралася записати в блокнот.

Фернанду раптом розплющив одне око.

— Діти, — сказав він, — годі. Ви так допитуєте одне одного, що в трамвая голова болить.

— Він теж слухає? — спитав Ален.

— Він слухає все, — сказав Фернанду. — Він усе записує, як вона.

Він кивнув на Інеш. Потім підвівся, підійшов до шафки під приладовою панеллю й витягнув звідти щось важке, загорнуте в церату.

— Якщо ви хочете знати, чому він став, — сказав Фернанду, — вам треба це прочитати.

Він поклав згорток на сидіння й розгорнув.

Це був товстий зошит у шкіряній палітурці, потертій, як старий гаманець. На обкладинці вицвілими золотими літерами було написано: «Журнал зупинок. Трамвай №28. Не губити».