Перший світанок

Вранці сімнадцятого січня Ейнара Олафссона відвезли до Анкориджа на маленькому поліцейському літаку, який сів на розчищену смугу о сьомій ранку й відлетів за двадцять хвилин. Він не озирався. Катла спостерігала за цим із вікна крамниці, і перше, що здивувало її, було відсутність будь-якого тріумфу. Просто людина в кайданках ішла по снігу, сутулячись, і в її ході не залишилося нічого від того, хто ще вчора тримав у руках цілий зал.

Другим здивуванням виявилися подробиці.

Подробиці приходили у Вестерхейм по крихтах, через Мейбл, у якої був знайомий в окружній прокуратурі, і через Роба Гансена, який мовчки кивав, коли в нього питали, чи правда це. Ейнару пред'явили звинувачення в крадіжці, у підробленні документів про походження предметів старовини й у спробі незаконного продажу. З'ясувалося, що камінь був не першим. У його анкориджській крамниці поліцейські знайшли ще одинадцять речей, вивезених зі старих будинків Аляски та Канади під тим самим виглядом: «порятунок спадщини». Жодна з них не мала справжнього паперу. Колекціонер Гарлан Брукс, щойно дізнавшись, що сталося, негайно відкликав угоду й зголосився давати свідчення, бо людина, чия колекція мала поповнитися краденим, воліла називатися жертвою, а не співучасником. Ім'я Ейнара стало у світі нордичних старожитностей тим, про що не говорять уголос. Вивіска трьома мовами в Анкориджі згасла за тиждень.

— Це справедливо? — спитала Катла в Гуннара, коли вони сиділи на кухні червоного будинку, і у вікні темнів чорний квадрат, за яким не було нічого.

— Не знаю, — сказав він. — Мені його шкода. Це жахливо?

— Ні. Це означає, що ти не став ним.

Гуннар замислився й кивнув.

Дім тим часом оживав. Щоранку Катла спускалася й виявляла нову ознаку: чашки стояли в ряд, але тепер іноді за кольором, а іноді за зростом, і вона підозрювала, що Скопі просто веселиться. Блюдце на підвіконні порожніло до ранку й виявлялося вимитим. Туш у банці знову стала такою, якою їй належить бути: чорною, густою, із зеленим відблиском на дні, як озеро вночі. Орм мовчав, але сторінки його книги шелестіли вночі зі звичним діловим спокоєм, і Катла, звикла засинати під цей звук, як під шум дощу, засинала швидше.

Єдине, що не повернулося, — пісня.

Вона намагалася. На другий день після Торраблота сіла біля вікна, заплющила очі й покликала в голові той самий мотив, що здіймається й опадає, як дихання. Але в голові було тихо, світло й порожньо. Вона пам'ятала, що пісня була. Пам'ятала, що співала її, що мама співала. Але як вона звучала, не могла згадати жодної ноти. Це було дивне відчуття, не біль, а скоріше відсутність місця, де біль міг би вміститися. Ніби в домі зачинили кімнату й сказали: «Там нічого немає», а вона все одно знала, що є.

— Я нічого не чую, — сказала вона Гуннару. — Зовсім.

— Хочеш, я заспіваю тобі щось інше? — спитав він.

— Ти не вмієш співати.

— Я вмію дуже погано. Але від душі.

І він заспівав, на жахливій, хрипкій ісландській, якусь дитячу пісеньку про овець, яку колись співала йому бабуся. Катла спершу розсміялася, потім заплакала, а потім перестала розрізняти, де що, бо і те й інше, як з'ясувалося, вміло існувати одночасно.

Двадцять третього січня о десятій годині ранку Вестерхейм вийшов на вулицю.

Виходили всі: діти в яскравих комбінезонах, учитель фізкультури з гармонією, пенсіонери із заправки, Мейбл у святковій жилетці й із термосом чаю через плече, Роб Гансен без форми, але з лопатою, щоб розчистити місце для тих, хто захоче присісти. Свейн прийшов останнім, у чистому кожусі, і став на краю натовпу, дивлячись на південь.

Катла і Гуннар піднялися на Хаугур удвох. Підйом був той самий, із сірими валунами, що стирчали з-під снігу, і пласким каменем на схилі. Тільки тепер Катла зупинилася, вклонилася й сказала вголос, без сорому:

— Доброго ранку. Я помітила, що ви вдома.

Звідкись із-за каменя блимнув жовтий вогник, цього разу яскравіше, довше. Потім він потягнувся до її ніг, як кішка, майнув і погас.

— Вони раді, — сказав Гуннар.

— Я знаю.

На вершині вітер стих. Вони стали поруч, плече до плеча, обличчям на південь, де небо перед обрієм почало блідніти, як чай, у який налили молока. Спершу нічого не змінювалося. Потім тонка лінія на краю землі забарвилася лимонним, потім золотим, потім так яскраво, що Катла примружилася.

Сонце вийшло об одинадцятій сорок вісім. Не зійшло, а випливло, як величезний повільний човен, і зупинилося над обрієм, торкаючись його нижнім краєм. Світло хлинуло на Вестерхейм. На кожен дах, на кожне вікно, на сніг, на обличчя. Унизу, на вулицях, хтось закричав. Хтось заплакав. Хтось заспівав. Гармонія вчителя фізкультури верескнула, ніби весь цей час чекала сигналу, і тоді в місті, що шістдесят шість днів жило без сонця, почалося таке тріумфування, що в Катли, яка стояла на пагорбі, мурашки побігли по спині.

— Шістдесят шість днів, — сказав Гуннар. — І ось.

— Гарно, — сказала Катла.

— Це не останнє. Це перше.

Вона повернулася до нього. Світло лежало в нього на обличчі, на рудуватих віях, на розбитій, давно загоєній губі. Обличчя в нього було таке відкрите й розгублене, як у той перший день на фермі, коли він перепрошував у барана, і вона раптом зрозуміла, що любить саме це обличчя. Не в романтичному, гарному сенсі, а в простому, як люблять дім, до якого повертаєшся.

— Я хочу сказати дещо, — вимовила вона.

— Кажи.

— Я не ховаюся. — Голос у неї був рівний. — Усе життя я ховалася. У роботу, в іронію, у Сіетл. Я приїхала сюди, бо дешево і тихо, і думала, що тиша — це місце, де можна ховатися. А тиша виявилася місцем, де можна чути. Я хочу залишитися. Не через дім. Через тебе. Через них. Через себе, нарешті.

— Катло, — сказав Гуннар і не договорив, бо вона вже поцілувала його.

Унизу, на майдані, хтось свиснув. Хтось заплескав. Здається, це була Мейбл, але Катла не збиралася перевіряти.

Вони спустилися вниз, і натовп розступився, і Мейбл простягла Катлі кухоль гарячого чаю. На обличчі в неї був вираз, який важко описати: суворий, м'який, гордий, як у людини, що щойно довела до кінця дуже довгу й дуже важку справу.

— Стіл накритий, — сказала вона. — У клубі. На сто осіб. Ми збиралися чекати до обіду, але, раз уже ви тут…

— Мейбл, — сказала Катла. — Ви все знали від самого початку?

— Люба, — озвалася Мейбл, поправляючи жилетку. — Я знаю тільки, що в червоному домі не живуть ті, кого дім не обрав. І що в місті, де чотириста людей, зайвих історій не буває. — Вона сьорбнула зі свого кухля. — Платити першого числа. Але зі Свейном я поговорю щодо ціни.

Свейн, що стояв неподалік, повернув голову, ледь помітно кивнув і сказав, цього разу цілу фразу:

— Безкоштовно. Поки не роздумає.

Він мав на увазі, мабуть, Катлу й дім. Але дивився при цьому на Гуннара.

Увечері Катла зателефонувала батькові. Розповіла все, наскільки це було можливо, хоча слово «гульдуфольк» викликало на тому кінці довгу паузу, в якій виразно чулося, як інженер перебирає версії: конденсат, проводка, хімічні реакції.

— Тату, — сказала вона. — Я залишаюся.

— Надовго?

— Не знаю. Надовго.

— Добре, — сказав батько, і в голосі в нього було щось, чого вона не чула з дитинства. — Тільки не віддавай їм нічого зайвого.

Катла подивилася у вікно, на пагорб, на якому в сутінках мерехтіли вогники. І подумала, що він запізнився рівно на тиждень.