Холодний січень

Два тижні вони шукали камінь, і за два тижні не знайшли нічого, окрім підтвердження того, що Ейнар Олафссон умів ховати речі краще, ніж їх красти.

Вони обійшли все. Катла з лампою обнишпорила підпілля, горище, сарай за домом і навіть собачу буду, в якій ніколи не жило собак. Гуннар зголосився оглянути околиці пагорба, пройшов по схилу, заглядаючи в кожну розколину, і повернувся змерзлий і злий. Мейбл, до якої вони прийшли по допомогу, вислухала все мовчки, потім дістала із шухляди під прилавком в'язку ключів і поклала її на стіл.

— Це від кімнати на другому поверсі, — сказала вона. — Ейнар платить за неї до кінця місяця. Я не маю права її відчиняти. Але я б дуже хотіла, щоб хтось це зробив за моєї відсутності.

Вони обшукали кімнату за чверть години. У шафі висіли сорочки, на столі лежали каталоги, у ванній стояли дорогі креми. Ні каменя, ні ложки, ні наперстка. Тільки на підвіконні, в акуратній течці, лежала пачка паперів, і коли Катла спробувала їх дістати, в кімнаті грюкнули двері, і сходами заскрипіли кроки. Вони ледве встигли вискочити через задні двері.

— Машина, — сказав Гуннар, перевівши подих. — Чорний позашляховик. Він ніколи не залишає його без догляду. І там багажник із замком.

— Ми не можемо зламати машину.

— Ні. Але можемо її вартувати.

Вони вартували. Двічі Катла, закутавшись, просиділа біля заднього двору крамниці, дивлячись на темний силует позашляховика. Одного разу до неї підійшов Ейнар, поцікавився, чи вона не змерзла, запропонував кави з термоса й побажав спокійної ночі. Катла відповіла, що любить дивитися на зорі, хоча зірок над Вестерхеймом того дня не було взагалі.

А дім тим часом танув. Це було повільно, як тане свічка, яку ніхто не гасить. Першого січня Скопі востаннє зумів переставити чашку: вони обидва з Гуннаром заплескали в долоні, і Катла навіть не помітила, як розплакалася. Другого числа він уже не міг. Третього Орм перестав відповідати вголос, лише сторінки шелестіли, а коли Катла зазирала в книгу, рядки на них були сірі, ледь розбірливі, як сліди на мокрому піску. Вохра висохла в банці й стала звичайним коричневим пилом. Олівці, які вона берегла, ламалися при гостренні.

Третього січня Гуннар вирішив, що з нього досить.

— Я поговорю з ним, — сказав він за сніданком, дивлячись у тарілку.

— Ми ж домовилися почекати.

— Ми чекали два тижні. Вони блідніють. Гільдур давала сорок днів, минуло двадцять три, і кожен день гірший за попередній. — Він підняв на неї очі. — Я мушу хоча б спробувати. Він мій брат.

— Він може виявитися небезпечним.

— Він Ейнар, — сказав Гуннар. — Він не небезпечний. Він просто дуже добре рахує.

Він пішов о десятій ранку, залишивши шапку на столі, і Катла спершу вирішила, що це знак, а потім зрозуміла, що він просто забув. Вона взяла шапку, поклала поруч із лампою й сіла чекати.

Повернувся він за три години. Вона побачила його через вікно: ішов від дороги повільно, тримаючись за праву сторону обличчя, і біла куртка на комірі була в темних плямах. Катла вискочила на ґанок, не накинувши пальта.

— Що сталося?

— Нічого страшного, — сказав Гуннар і сів прямо на сходинку. Нижня губа в нього була розбита, око запливало, з розсіченої брови сочилася кров. — Ми поговорили. Потім він мене штовхнув. Я впав. Він перепросив. Потім штовхнув знову.

— Гуннаре!

— Дай я розповім. Це важливіше.

Катла принесла води й ганчірку, сіла поруч і заходилася промивати йому обличчя, поки він розповідав. Розповідав він коротко, як рапорт, але крізь слова все одно проступали подробиці.

Ейнар чекав на нього біля ангара на краю злітної смуги, де зазвичай стояв маленький літак, що раз на тиждень возив пошту. Він стояв, засунувши руки в кишені довгого пальта, з легкою усмішкою людини, яка щойно закінчила приємну розмову.

— Я знав, що ти прийдеш, — сказав він. — Ти завжди приходиш останнім, кузене, але завжди приходиш.

— Де камінь? — спитав Гуннар.

Ейнар не став прикидатися. Це було, мабуть, найстрашніше. Він подивився на Гуннара з таким спокійним співчуттям, ніби збирався пояснити дитині, як влаштований світ.

— У безпечному місці, — сказав він. — І збережеться значно краще, ніж під піччю в старому домі без опалення. Це не крадіжка, Гуннаре. Це порятунок культурної спадщини. Знаєш, скільки таких каменів уже згнило? Скільки обвалилося разом зі своїми будинками? Я вивожу його туди, де про нього подбають.

— Ти вивозиш його до Сіетла. До людини, яка заплатить найбільше.

— До колекціонера, — поправив Ейнар. — Його звати Гарлан Брукс, він дуже серйозна людина. Він готовий заплатити за камінь таку суму, що вистачить і на твого дядька, і на заставу за ферму. Так, я знаю про заставу. Усі знають. — Він зітхнув. — Двадцять відсотків, Гуннаре. Тобі. Просто промовчати.

Гуннар мовчав. Він стояв на снігу, в тонкій куртці, і згадував, як цей чоловік, ще хлопчиськом, привозив йому книжки на вихідні.

— Вони живі, Ейнаре, — нарешті сказав він. — Вони вмирають.

— Хто?

— Ті, хто в камені.

Ейнар засміявся. Спершу тихо, потім голосніше, потім ляснув себе по стегну.

— Господи. Ти справді в це віриш. Двадцять чотири роки, і все ще блюдце з молоком. Ти хоч розумієш, як це виглядає? Гульдуфольк. Прихований народ. Це бабусині казки, Гуннаре. Фольклор. Гарний, милий, комерційно успішний. Я знаю сорок колекціонерів, які платять за такі речі величезні гроші, і жоден із них не вірить, що вони вмирають. Я теж не вірю. Я просто знаю ціну.

Тоді Гуннар зробив те, чого від себе не очікував. Ступив уперед і сказав:

— Віддай камінь.

— Або що?

— Або я розповім усім.

— Кому? — Ейнар злегка усміхнувся. — Мейбл? Свейну? Вони й так не люблять мене. Шерифу? Скажеш, що кузен вивіз із твого дому камінь, про який ти нікому не казав, бо він живий? — Він похитав головою. — Ти хочеш, щоб тебе підняли на сміх на всю Аляску?

Саме в цю мить Ейнар його й штовхнув. Не зі злості. Майже ласкаво, як відсувають із дороги незграбну людину. Гуннар упав, підвівся, дістав по обличчю, упав знову. Ейнар подивився на нього зверху вниз і сказав те, що Гуннар повторив Катлі майже дослівно:

— Покупець прилітає вісімнадцятого січня, одразу після свята, на приватному літаку. До того часу я буду готовий. Якщо захочеш передумати, пропозиція залишається в силі до цього дня. А якщо ні, тобі ж гірше. — Він акуратно поправив рукав. — І, Гуннаре, не чіпай Катлу. Вона хороша. Вона талановита. І вона мені дуже придасться для каталогу.

Катла слухала, стискаючи ганчірку в руці так, що побіліли пальці.

— Вісімнадцятого, — сказала вона. — Отже, у нас два тижні.

— Два тижні. — Гуннар випростався, і від цього руху на його обличчі спалахнула нова хвиля болю. Він скривився, але продовжив: — Катло. Я хочу сказати дещо. Прямо зараз, поки не злякався.

— Кажи.

— Я готовий втратити родину, — вимовив він. Слова виходили насилу, але чітко. — Ейнар — частина родини, і якщо все закінчиться погано, дядько, можливо, ніколи мені цього не пробачить, бо для нього ферма важливіша за все. Але я не готовий втратити тебе. І не готовий утратити їх. Я хочу, щоб ти це знала. Це найпряміше, що я коли-небудь казав.

Катла поклала ганчірку, взяла його обличчя в долоні й поцілувала в здорову частину щоки.

— Ти не втратиш, — сказала вона. — Ні її, ні їх. Я не обіцяю. Але…

— Це рішення, — усміхнувся Гуннар розбитою губою.

За їхніми спинами тихо відчинилися двері, і на ґанку з'явилася висока постать в овечому кожусі. Свейн стояв там, невідомо скільки часу, стискаючи в руці стару шапку.

— Я чув, — сказав він.

Гуннар підвівся, зблід і розкрив рота.

— Ферма, — продовжив Свейн, і голос у нього був рівний, як лезо. — Застава. Він знає. Усі знають. Але ферми без пагорба не буває. — Він повернувся до Катли, потім знову до небожа. — Ти не втратиш родину. Бо вона тут.

Він надів шапку, і з обличчя було видно, що для нього це була найдовша промова за останні три роки. Потім розвернувся й пішов до машини. Але на півдорозі зупинився й, не обертаючись, додав:

— Я приведу Роба. Шерифа. Він у боргу переді мною за паркан.

Катла і Гуннар залишилися на ґанку вдвох. Над Хаугуром повільно, як величезна чорна завіса, висіло безмовне, беззоряне небо, і тільки десь далеко, майже на межі чутності, шелестіли сторінки книги, на яких слова ще не зовсім зникли.