Подарунок на ґанку

Листопад у Вестерхеймі йшов строго за розкладом: щодня світлого часу ставало на чверть години менше, ніж напередодні, і мешканці ставилися до цього з професійним спокоєм людей, які знають, чим усе закінчиться. Мейбл Лундгрен вивісила в крамниці оголошення «Лампочки, свічки, терпіння», причому останнє було окремим рядком і коштувало дорожче за решту.

Катла на той час опанувала три речі. Перша: блюдце на підвіконні має бути повним до заходу сонця, інакше будинок ображається й ховає її капці. Друга: «я помітила» звучить значно краще, якщо казати це не в стелю, а в бік конкретної речі. Третя: на третій ілюстрації лис ніяк не виходив.

Він був готовий, він стояв у снігу з піднятою лапою, вухо стирчало як треба, очі були розумні й перелякані. Але шерсть залишалася мертвою. Катла перепробувала все: умбру, сієну, кадмій, змішувала, розводила, стирала. Лис виходив то рудим, як апельсин, то сірим, як забута під дощем ганчірка. Три дні вона ходила навколо столу, як людина, в якої в голові грає мелодія, а вона не може згадати наступну ноту.

Четвертого ранку вона відчинила двері, щоб виставити за поріг порожню банку, і спіткнулася.

На ґанку лежав згорток. Березова кора, перев'язана червоною ниткою, охайний, як посилка від людини, що довго думала, що в неї покласти. Катла присіла навпочіпки, розв'язала нитку й завмерла.

У згортку було дві речі. Перша — бляшана коробка з олівцями, рівно дванадцять штук, і всі вони були загострені так, що хотілося попросити пробачення за те, що ними доведеться малювати. Друга — маленька баночка з пігментом. Катла відкрила кришку й відчула, як у неї всередині щось відпустило. Колір був вохристий, теплий, трохи пильний. Такого кольору буває трава на ісландських фіордах наприкінці серпня, коли літо вже передумало, а осінь іще не наважилася. Це був колір, який вона шукала три дні.

Вона стояла на ґанку, у самих шкарпетках, на морозі, тримала баночку обома руками й, здається, перестала дихати. Потім згадала.

— Я помітила, — сказала вона голосно, звертаючись до порожнього двору, до сходинки, до повітря над поручнями. — Вохру. І олівці. І те, що ви знали, який саме колір мені потрібен. Я помітила.

Десь на даху щось задоволено хруснуло. Це міг бути сніг. Але Катлі здалося, що це хтось дуже маленький потер руки.

Лис того дня вийшов такий, що вона сама здивувалася. Шерсть лягла вохристими мазками, і в кожному з них було щось живе й осіннє, як пам'ять про літо. Вона працювала без перерви до самого заходу сонця, який настав о пів на четверту, а коли підняла голову, зрозуміла, що закінчила не лише третю ілюстрацію, а й четверту, і половину п'ятої. Руки не тремтіли, голова була ясною, а мелодія, яку вона вічно наспівувала, не йшла, а м'яко вела її від однієї лінії до іншої, як поручні на сходах.

Ввечері вона відправила до Сіетла три готові файли. За годину надійшла відповідь від редакторки, Дани, яка від природи була людиною скупою на компліменти: «Це найкраще, що ви робили. Що з вами сталося?»

Катла подивилася на екран, потім на блюдце на підвіконні й чесно написала: «Змінила обстановку».

Бувають речі, які надто гарні, щоб бути безкоштовними, і Катла знала це з дитинства, бо в дитинстві їй надто багато діставалося випадково й надто мало по праву. Тому, коли тієї ж ночі, близько третьої, вона прокинулася від тихого, сухого й методичного звуку, то не злякалася, а скоріше здивувалася: ну нарешті.

Звук ішов із кухні. Щось скрипіло й дряпало, як перо по паперу, неквапливо й акуратно. Катла спустилася сходами, не вмикаючи світла. З-за печі пробивався тонкий промінчик, не більший за сірник, жовтий і рівний.

— Пробачте, — сказала вона в простір. — Я не хочу заважати. Але ви щось пишете, і мені як господині будинку хотілося б знати що.

Скрип урвався. Повисла пауза, в якій хтось, судячи з усього, прикидав, чи варто вступати в діалог із людиною в піжамі й шкарпетках.

— Я нічого не пишу, — вимовив сухий, рівний голос, схожий на шелест паперу в закритій шухляді. — Я веду облік. Це різні речі.

— Добре. Що ви обліковуєте?

— Вохра, одна баночка, — сказав голос так, як говорять на митниці. — Олівці, дванадцять штук, гострі. Разом за сьогоднішній день: два предмети, один корисний, один необхідний. Боржниця: Катла Сігурдардоттір. Розмір боргу: визначається згодом.

— Визначається коли?

— Коли визначиться.

Катла сперлася на одвірок. Утома наповнювала її теплою важкістю, але розмова була надто гарною, щоб її пропускати.

— Ви Орм, — сказала вона. — Мені про вас Гуннар казав. Бухгалтер.

— Охоронець рахунків, — поправив голос із гідністю. — Бухгалтери бувають у людей. У нас порядок. Якщо прихованій людині щось подаровано, це записується. Якщо прихованій людині щось віддано, це теж записується. Ми нічого не залишаємо без позначки. Інакше це називається безлад, а безлад називається «Скопі».

Звідкись із глибини будинку долинуло ображене зітхання.

— Подарунки не записуються як борги, — продовжив Орм. — Вони записуються як «взаємний інтерес». Але інтерес, панночко, має властивість накопичуватися. Як відсотки. Бажаю вам доброї ночі.

Промінчик погас. Катла ще трохи постояла в темряві, потім повернулася в ліжко й заснула, як провалюються в теплу воду.

Гуннар з'явився наступного дня по обіді. Він приїхав на дядьковій машині, постояв біля ґанку, пройшов поріг по дузі, вклонився й одразу, ще не встигнувши зняти шапку, спитав:

— Вони вам щось подарували?

— З чого ви взяли?

— У вас обличчя таке. — Він зніяковів. — Як у людини, що з'їла щось дуже смачне й не знає, чим за це платити.

Катла розповіла. Про вохру, про олівці, про Орма та його «взаємний інтерес». Гуннар слухав, і в міру її розповіді обличчя в нього ставало дедалі заклопотанішим, як у лікаря, що читає аналізи.

— Це нормально, — сказав він нарешті. — Це дуже добрий знак. Вас прийняли. Але… — Він покрутив шапку в руках. — Бабуся розповідала про одну жінку. Руна. Вона жила в цьому домі років шістдесят тому. Їй теж залишали подарунки, і вона їх приймала. Сорок років. А потім прийшов рахунок.

— І що було?

— Бабуся не договорила. Вона взагалі не любила договорювати, казала, що незакінчена історія краще працює як застереження. — Гуннар підняв очі. — Я не лякаю вас. Просто подарунки бувають різні. Бувають від душі. А бувають як принада.

— Це дуже зручний спосіб залякати людину, — зауважила Катла.

— Я не залякую. Я застерігаю.

— Це одне й те саме, тільки в застереження шапка тепліша.

Гуннар розкрив рота, щоб щось заперечити, потім закрив і усміхнувся. Потім сказав, показуючи кудись їй за спину:

— А це що?

Катла озирнулася. На кріслі в майстерні, там, де вчора лежав плед, стояла пара вовняних шкарпеток, яскраво-сірих, товстих, зв'язаних вручну. На кожній був ряд крихітних рудих лисиць, що бігли по колу, вухо до хвоста, як у хороводі. Шкарпетки були такого розміру, ніби той, хто в'язав, знав, що в неї завжди мерзнуть ступні.

Катла взяла їх, відчула тепло ще не остиглої вовни й мимоволі усміхнулася.

— Я помітила, — сказала вона вголос. Потім повернулася до Гуннара. — Що? Ви бачили? Вони в'яжуть лисів. Вони читали мої ілюстрації.

— Бачив, — сказав Гуннар. Він дивився на шкарпетки з таким виразом, з яким професійні гравці дивляться на великі ставки. — Просто… наступного разу можна спочатку подивитися на подарунок, а потім усміхатися?

— Я звикла усміхатися, коли мені щось дарують.

— Я розумію, — сказав Гуннар м'яко. — Але тут це небезпечна звичка.

Вони постояли мовчки. За піччю щось тихенько скрипнуло, і сухий голос Орма вимовив цього разу без жодного ніяковіння:

— Разом, на сьогоднішній день, три. Поки що.

Ніч опустилася о четвертій. Катла вдягла шкарпетки, поставила блюдце на підвіконня й уперше за багато років відчула, що в домі їй тепло не лише ногам.