Сповідь майстра

Вони сіли за ширмою втрьох: Войтех на своє місце за письмовим столом, Елішка й Якуб на два ослони навпроти. На столі стояла охолола чашка, і ніхто до неї не доторкнувся.

Войтех дістав із нижньої шухляди фотографію й поклав її між ними, сміхотливим обличчям угору.

— Її звали Власта, — сказав він. — Я ніколи не розповідав, бо слова роблять усе меншим. Але вам доведеться вислухати, доки ви не накоїли того самого.

Він помовчав, збираючись із думками.

— Ми відкрили цю майстерню вдвох. Вона читала мені вголос, поки я працював, щоб я не здичавів. Вона вигадала дзвіночок. Вона сміялася так, що в клієнтів псувався настрій: вони приходили сердиті, а йшли, забувши, навіщо приходили. — Він провів долонею по фотографії. — А потім у неї заболіло серце. Не раптом, не гучно, як це буває в романах. Просто одного дня вона сіла на сходинку й сказала: «Зачекай, я віддихаюся». І віддихалася не до кінця.

Елішка відчула, як Якуб стиснув її долоню під столом.

— Лікарі давали їй рік. Може, два. Я був годинникар, розумієте? Людина, яка полагодить що завгодно. І ось одного дня на розпродажі старої аптеки мені трапився годинник. Продавець сказав, що він відстає на добу, і це єдина його вада. Я купив, бо мені стало смішно: час, що відстає. Мені, який звик, що час біжить.

— Ви завели його, — сказала Елішка.

— Того ж вечора. Просто щоб зрозуміти механізм. — Він гірко усміхнувся. — Прокинувся вчора, з Властою поруч. Здоровою, сміхотливою, ще не знаючою, що за тиждень їй стане гірше. І я подумав: ось воно. Я не вилікую її, але зможу подарувати їй найкращі дні. Стільки, скільки захочу.

— Чотири рази, — тихо сказав Якуб.

— Чотири. Я вигадував їй ідеальні вечори. Заходи сонця, про які вона мріяла. Вина, які їй подобалися. Я знав кожне її слово наперед, і щоразу це було як подарунок. Перші два рази вона була щаслива. На третій почала замовкати. На четвертий одного вечора поклала руку мені на обличчя й сказала: «Войтеху, любий, я не пам'ятаю, як ми сварилися через дзвіночок».

Він замовк. Брови його, зазвичай такі рухливі, лежали, як два втомлені крила.

— Ми сварилися через дзвіночок, — продовжив він. — Два місяці тому. Я хотів до-дієз, вона хотіла соль. Лаялися до сліз. А потім мирилися так, що було соромно перед сусідами. Це було нашим. І ось вона не пам'ятала. Не тому, що хворіла. А тому, що той день, який я переграв, зник. Годинник не просто повертає тебе в учора. Він стирає колишнє. Кожен «покращений» день замінює справжній, і справжнього не можна повернути. Люди навколо тебе теж починають жити в тій версії, яку ти збудував. А в них немає ні твоєї пам'яті, ні твого вибору.

— Тобто вона втратила…

— Наше життя. Без сварок, без дурниць, без запізнень. Усе те, що робить кохання коханням, а не кресленням. У неї лишалися тільки найкращі вечори, і вона сказала мені: «Вони прекрасні, але вони не мої. Я ніби живу чуже життя, і воно дуже гарне, і мені в ньому холодно».

Якуб слухав, не ворухнувшись. Елішка бачила, як у нього побіліли кісточки пальців.

— Що вона вам звеліла?

— Зупинитися. Вона взяла з мене слово: ніколи не заводити вп'яте. Сказала, що останній забере те, що дорожче за все, і що вона не хоче знати, що саме. — Войтех підвів очі. — Я дав слово. Вона померла тієї весни. Тихо, вночі, з рукою в мене на обличчі. І того ж тижня я зрозумів, що в мене не лишилося жодного справжнього вечора з нею за останній рік. Тільки чотири гарні й порожні.

У майстерні стало так тихо, що чути було, як за стіною пані Мирослава пересуває фігури на шахівниці.

— Я намагався позбутися годинника, — сказав Войтех. — Кинув його у Влтаву зі Старого мосту. Спокійно, в сутінках, ніхто не бачив. А за тиждень знайшов його в шухляді незатребуваних речей. У тій самій замші. Я не пам'ятаю, хто його приніс. Мені досі здається, що в домі нікого не було.

Елішка й Якуб перезирнулися.

— Я перестав питати, — продовжив Войтех. — Я поклав його на саме дно й вдав, що його немає. Так я прожив тридцять років. А потім ти, Елішко, дістала його на світло. І я зрозумів, що це не випадковість.

— Майстре, — сказала вона, — але що забирає п'ятий?

— Не знаю. Власта не хотіла знати. А в мене не вистачило хоробрості перевірити. — Він подався вперед, і в очах його було таке благання, що Елішка не змогла зустріти його погляд. — Я прошу тебе. Не заводь його. Ти можеш утратити вежу, конкурс, майстерню. Це все виправне. Але ти втратиш щось, чого навіть не помітиш. Житимеш із порожнім місцем і не знатимеш, звідки воно.

— У мене лишилася одна спроба, — тихо сказала Елішка.

— Тоді залиш її.

— Якщо я її не використаю, то день, у якому ми зараз, залишиться. Справжній. З помилками, зі сум'яттям. З Якубом, який знає.

— Саме так.

Вона подивилася на Якуба. Він сидів блідий, але дуже спокійний, і в його очах вона побачила те, чого раніше не бачила: не страх, не недовіру, а рішучість.

— Він має рацію, — сказав Якуб. — Елішко, я не пам'ятаю трьох днів. Для мене їх не було. Але ти їх пам'ятаєш, і вони, виходить, були. Тільки в одній людині. Це… — Він потер чоло. — Це дуже самотньо.

— Я знаю.

— Я не хочу, щоб ти лишалася сама у своїх учора. Не хочу, щоб ти жила за двох.

Вона раптом відчула, що плаче, і не стала цього приховувати.

— Давайте вирішимо завтра, — сказав Войтех. — Сьогодні вже пізно. Ніч слід провести вдома, з думками, не з чарами.

Він підвівся, узяв фотографію й погладив пальцем сміхотливе обличчя.

— Тільки запам'ятайте, — додав він. — Коли любиш, хочеться, щоб у людини був ідеальний день. Але кохання не в цьому. Воно в тому, щоб лишитися з нею в неідеальному.

Він вийшов. Дзвіночок не продзвенів: Войтех притримав його рукою.

Вони лишилися вдвох, а на столі між ними лежав розібраний годинник, що блищав у світлі лампи, як розкрита рана. П'ятий зубець, темний, із червоною цяткою, дивився на них, як око.