Третє заведення: просто день

Він викотився до майстерні мокрий до нитки, разом із велосипедом і купою бризок.

— Вибачте, вибачте, вибачте, — видихнув Якуб, і вода стікала з нього на підлогу так рясно, що здавалося, ніби він приніс із собою шматок річки. — У мене ланцюг. Знову. Клянуся, це не навмисно. Можна я на дві секунди…

— Можна, — сказала Елішка.

Вона чекала, що скаже ще щось, якусь заготовку, але в голові було порожньо й тихо, як у кімнаті після відходу гостей. Це виявилося несподівано приємним.

Ланки знайшлися в третій шухляді. Вона знала, що знайшлися в третій, бо знала, але сьогодні це знання чомусь не здавалося їй зброєю. Просто пам'ять, як у будь-якої людини.

— У вас щось сталося? — спитав Якуб, дивлячись на неї уважніше, ніж зазвичай. — Ви якась… не така.

— Я сьогодні програла вежу, — сказала Елішка.

Це вийшло само. Вона не готувала фразу й не прикидала, як вона прозвучить.

— Яку вежу?

— Ратушну. Точніше, майстерню у вежі. Я півроку робила годинник для конкурсу, а сьогодні його не прийняли, бо йшов дощ, і комісія прийшла раніше, і він кульгає. — Вона замовкла, потім засміялася: коротко, безглуздо, не до місця. — Вибачте. Не знаю, чого я сміюся.

— Це нормально, — серйозно сказав Якуб. — Коли дуже погано, іноді смішно. Я так реготав на похороні дідуся, що мене вивели.

— Справді?

— Справді. Бабуся потім сказала, що дідусь би оцінив.

Вони сиділи на підлозі, як і першого разу, тільки сьогодні в неї в руках був не ланцюг, а чашка з чаєм, яку вона налила йому просто так, бо на ньому не було сухої нитки.

— Вони ще ідуть? — спитав Якуб, кивнувши на стіл.

Механізм цокав у кутку: нерівно, з глухим призвуком, як застуджений.

— Ідуть, але погано.

— Можна послухати?

Вона не зрозуміла, але кивнула. Якуб підвівся, підійшов, дістав із наплічника диктофон і обережно підніс його до механізму. Він стояв із заплющеними очима, а Елішка дивилася на нього й думала, що за три роки не бачила нікого, хто слухав би річ так, ніби вона може щось сказати.

— Гарно, — сказав він нарешті.

— Він кульгає.

— Так. Тому й гарно. — Якуб розплющив очі. — В ідеального ходу цокоту не чути, у ньому нема за що зачепитися. А у вашого чути, що всередині щось живе й трохи втомлене. Як у людини.

Елішка опустила чашку.

— Ви зараз навмисно?

— Що навмисно?

— Говорите те, що мені потрібно.

Він розгубився.

— Ні. А що вам потрібно?

— Не знаю, — чесно сказала вона. — Я весь день не знаю.

І це була правда. Вона раптом помітила, що вперше за кілька повторів говорить те, що є, а не те, що має бути. Слова виходили незграбні, з шорсткостями, як погано припасовані деталі. Але чомусь вони трималися.

Якуб сів навпроти, поставив диктофон на коліно й подивився на свої руки.

— Можна я скажу те, чого нікому не казав? Лише тому, що ви програли вежу, і мені якось… менш соромно.

— Кажіть.

— Я збирав на школу звукорежисури. Два з половиною роки. Відкладав із кожної посилки. Знаєте, скільки потрібно на перший рік?

— Ні.

— Утричі більше, ніж у мене є. — Він невесело усміхнувся. — Я щодня рахую. Якщо працюватиму без вихідних, то встигну назбирати до двадцяти дев'яти. До того часу всі інші вже будуть режисерами. І щоразу, коли я зупиняюся, щоб послухати місто, мені здається, що я марную хвилину, яку міг би витратити на гроші. Тому я весь час біжу. Але коли біжу, нічого не чую. А записувати хочеться саме те, що чуєш.

— Замкнене коло, — сказала Елішка.

— Радше як ланцюг, що лускає кожні два тижні. — Якуб усміхнувся вже по-справжньому. — Звучить безглуздо, так?

— Ні, — сказала вона. — Звучить так, ніби ви боїтеся не встигнути почати життя.

Він підвів на неї очі.

— Саме так, — промовив він тихо. — Як ви це зрозуміли?

— Я боюся того самого. Тільки навпаки. Я боюся починати, доки все не стане ідеальним.

Вони помовчали. Дощ стукав по склу тим нерівним ритмом, у якому чулася чиясь наполеглива, але добра рука. У кишені її фартуха цокав годинник, і Елішка раптом подумала, що якби вона не знала всіх відповідей заздалегідь, то, мабуть, ця розмова ніколи б не відбулася. Бо раніше вона не слухала. Вона перевіряла, чи збігається почуте з тим, що чекала.

— Знаєте, що дивно? — сказав Якуб. — Я вас дуже давно знаю. Хоча ми ніби лише сьогодні по-справжньому…

— Ви весь час проїжджали повз.

— А ви весь час дивилися в колесо, — усміхнувся він. — Ми обоє хороші.

Він допив чай, подякував, підтяг ланцюг і глянув на годинник.

— Мені ще три замовлення до десятої. Але… — Він завагався. — Я завжди в сутінках іду на міст. Слухаю одну річ. Мені здається, вам би сподобалося.

— Під таким дощем?

— Саме під таким. Дощ найкраще чути на мосту.

— У мене немає парасолі, — сказала Елішка.

— У вас крамниця з парасолями за стіною.

Вона засміялася. Це був справжній сміх, без нервів і без сценарію.

— Я зателефоную, коли закінчу, — почав Якуб і запнувся: номера в нього не було.

— Диктофон залиште, — випалила вона. — Щоб був привід повернутися.

Він здивовано кліпнув, потім розреготався так, що дзвіночок над дверима, здавалося, теж усміхнувся.

— Добре. Тільки я його заберу сам. На мосту. О дев'ятій.

— О дев'ятій, — повторила Елішка.

Двері зачинилися. На набережній зашурхотіли колеса, спершу швидко, потім повільніше, ніби велосипед сам не хотів їхати.

Вона стояла посеред майстерні з диктофоном у руці й раптом зрозуміла, що не знає, що буде далі. Зовсім. Уперше за всі ці дні.

Від цього незнання в неї паморочилося в голові, як від висоти.

Вона подивилася на механізм ратуші, що кульгав у кутку.

— Ти гарний, — сказала вона. — Тільки, будь ласка, не ображайся: я сьогодні ще не вмію це показувати.