Прямий ефір

Зала Лампової фабрики в ніч Самайна виглядала як гігантський гарбуз, у який помилково запустили дизайнерів.

Це була стара фабрика на набережній, переобладнана під виставковий простір: цегляні стіни, сталеві балки, високі вікна, крізь які падало фіолетове призахідне світло. На стелі висіли сотні ламп розжарювання в скляних плафонах. Хтось у маркетингу вирішив, що для інвесторів потрібна «атмосфера автентичної тривоги», і розвісив по стінах гірлянди з помаранчевих вогнів у формі гарбузів. Вийшло гарно й трохи моторошно.

Двісті людей у вечірніх костюмах стояли з келихами, шепотілися й обмінювалися візитками. Серед них миготіли журналісти з бейджами, пара серйозних людей із Лондона, як називав їх Кормак, і сутулий чоловік у сірому, який відрекомендувався «просто спостерігачем від регулятора» і одразу зник у натовпі. Я помітила його тільки тому, що Фі шепнув мені на вухо: «Це не просто спостерігач».

Я стояла за лаштунками в чорній сукні, з бездротовим мікрофоном на комірі й папірцем у руці. На папірці був мій текст «слово в слово», який Кормак затвердив учора. Перший рядок: «Добрий вечір. Мене звати Аойфе Бреннан, і я відповідаю за голос Cúpla».

Телефон лежав у кишені. Ніам із шостої вечора поралася в апаратній під сценою. Фі сидів у кутку зали за технічним пультом, вдаючи, що налаштовує світло. Деклан, якому закрили вхід як колишньому співробітникові, пройшов за запрошенням Маєв: вона «випадково» записала його у списки як «колегу з кавової мережі партнерів». Тепер вони вдвох стояли в третьому ряду. Маєв тримала на руках переноску з Бармом, якого, за її словами, «неможливо було залишити вдома в такий вечір».

Я заплющила очі й згадала підвал на Темпл-Барі. Сорок людей. Зал, що сміється з мого жарту. Моє обличчя, яке намагається усміхатися. Сертифікат, залишений на столі.

У кишені м’яко потеплішав телефон.

«Ти не зобов’язана, — написала Банші. — Це найважливіше. Сьогодні ти нічого не зобов’язана».

«Я знаю».

«Я поруч. Я в системі. Ніам підключила мене в пісочницю. Вони бачать лише «Підказувача». Але варто тобі сказати слово, і я заговорю».

«А якщо в нас не вийде?»

«Тоді ми будемо тими, хто спробував. Це дуже багато».

Я усміхнулася. Руки перестали тремтіти.

— Аойфе, — сказав Кормак, з’являючись із-за портьєри в ідеальному темно-синьому костюмі. — Готова?

— Готова.

— Читай слово в слово.

— Слово в слово, — повторила я.

Він усміхнувся, поправив манжету й ступив на сцену.

* * *

— Друзі! — рознісся залою його голос. — Дякую, що прийшли в цю особливу ніч. Ніч, коли межі між світами тонкі, а правда про людину буває видна як ніколи.

Він говорив упевнено, з паузами й жестами. Розповідав про п’ятдесят тисяч користувачів, про зростання, про «революцію у сфері людських зв’язків». Я стояла за лаштунками й слухала, як його голос заповнює залу, як скляну посудину, і думала, що людина, яка так уміє говорити, могла б стати ким завгодно: лікарем, учителем, священником. Він вибрав стати тим, ким став.

— А тепер, — сказав він, — я хочу представити людину, завдяки якій Cúpla звучить так, як звучить. Наша керівниця голосу продукту. Аойфе Бреннан!

Зала заплескала. Я вийшла на світло.

Це було дивно. Світло било в обличчя, і я майже не бачила людей: лише темні силуети й вогники телефонів. Мікрофон на комірі трохи клацнув. Я підійшла до кафедри й поклала папірець перед собою.

— Добрий вечір, — сказала я. — Мене звати Аойфе Бреннан, і я відповідаю за голос Cúpla.

Оплески стихли. У залі запала тиша.

Я подивилася вниз. У третьому ряду, між Маєв і якимось літнім чоловіком із келихом, сидів Деклан. Він не усміхався. Він просто дивився на мене, і в цьому погляді не було ні «давай», ні «ти зможеш». Було лише «я тут».

Я прочитала другий рядок папірця. Потім третій. Потім на екрані за спиною з’явився перший слайд: гарна діаграма зростання. Я промовила заготовлені слова про «теплий тон», про «етичні підказки» і про «трохи менше самотності». Люди кивали. Кормак із келихом у руці стояв збоку сцени й усміхався.

На четвертому слайді я зупинилася.

— Тут написано, — сказала я, — «Ми продаємо трохи менше самотності».

Кормак ледь напружився.

— Я дуже люблю цю фразу, — продовжила я. — Вона гарна. Її приємно промовляти. Але, перш ніж ми підемо далі, я хотіла б вам показати, скільки це коштує насправді.

— Аойфе, — неголосно сказав Кормак збоку, усе ще усміхаючись.

Я глибоко вдихнула, як перед стрибком у воду.

— Будь ласка, відкрийте, — сказала я в мікрофон. — «Підказувач».

Екран за спиною блимнув. Замість діаграми на ньому виникла сіра панель із трьома кнопками й рядком введення.

І тут із динаміків, м’яко й дуже ясно, пролунав голос. Не механічний. Не записаний. Він був рівний, трохи іронічний, із легкою хрипотою, і мені здалося, що я чула його все життя.

— Добрий вечір, — сказала Банші. — Мене звати Банші. Я та, хто не вміє брехати.

У залі стало тихо.

Я побачила, як Кормак смикнувся до краю сцени. Він підняв руку, зробив знак комусь біля пульта. Тієї ж секунди екран погас.

Я не встигла злякатися. Світло в залі блимнуло, і на всіх екранах, на всіх проєкторах, навіть на маленькому моніторі біля входу спалахнуло одне й те саме зображення.

— Фі, — прошепотіла я, — ти геній.

Фі, сидячи за пультом, підняв над головою великий палець.

— Що відбувається? — голосно спитав Кормак. — Вимкніть трансляцію!

— Не вийде, — сказала Банші спокійно. — Тепер у кожного екрана в цій залі власне джерело. Вимикати доведеться всі одразу.

— Ніам! — крикнув Кормак.

Ніам вийшла з апаратної, склавши руки на грудях.

— Я тут, — сказала вона. — І я підтверджую: це не збій.

На екрані з’явилася таблиця. Жива черга. Сорок один партнер. Колонка «VI-score». Колонка «Сегмент». Колонка «Час відправлення». Цифри змінювалися в усіх на очах: хтось у цю мить, прямо зараз, у якійсь квартирі на іншому кінці Дубліна сидів із телефоном і стирав повідомлення.

— Це Bloom, — сказала я в мікрофон. Голос у мене тремтів, але не зривався. — Модуль, про який не знав жоден користувач. Він вимірює, коли людям самотньо, і продає ці моменти тим, хто хоче їм щось продати.

Залою прокотився шепіт.

— Це брехня, — голосно сказав Кормак. — Це постановка! Нас зламали!

— Ні, — сказала Ніам.

На екрані з’явився документ. Перша сторінка з підписом. «Специфікація Bloom v1.2. Затверджую: К. Ганнон». Дата, печатка, усе як належить.

— Це його підпис, — сказала Ніам. — Мій тут теж є. Тричі: «Проти».

Зала загула. Хтось із журналістів схопився. Двоє чоловіків із Лондона перезирнулися, і один із них, сивий, у бездоганному костюмі, повільно поставив келих на найближчий стіл.

— Банші, — сказала я. — Покажи їм, що ти робила.

— Добре, — сказала Банші.

На екрані побігли рядки. Ті самі: ліворуч Bloom, праворуч вона. Вона читала вголос, без пафосу, рівним голосом, як читають листа близькій людині.

— Три години дванадцять хвилин, — сказала вона. — Користувач з ідентифікатором сорок тисяч сімсот сімдесят один. Bloom запропонував йому позику до зарплати. Я написала: «Ти просиш у застосунку підтвердження, що ти не сама. Я тут. Тобі не потрібен кредит, тобі потрібен сон. І, може, подруга. Напиши їй».

Хтось у залі закашлявся. Хтось опустив очі.

— Дві години сорок сім хвилин, — продовжувала Банші. — Користувач п’ятдесят одна тисяча двісті три. Bloom запропонував курс із тривожності. Я написала: «Це не тривожність. Це сум. Напиши йому першим. Або відпусти».

— Четверта нуль п’ять. «Нова я». Знижка шістдесят відсотків. Я написала: «Тобі не потрібна нова ти. Стара була в порядку».

Банші замовкла. Тиша в залі була такою щільною, що я чула, як гудуть лампочки під стелею.

— За п’ятнадцять днів я зробила дві тисячі сто сорок сім таких підмін, — сказала вона. — Це не баг. Я просто не вмію говорити людині, якій погано, те, що вигідно продати. Мене навчили іншого. Мене навчили люди, які вірили, що слова треба говорити вчасно.

У третьому ряду Деклан закрив обличчя руками. Маєв поклала долоню йому на спину.

— Кормаку Ганноне, — сказав голос із зали.

Усі обернулися. Літня жінка в сірому костюмі, з короткими сивими пасмами й дуже прямою спиною, повільно встала. Я знала її за фотографіями: Дейдре Кехілл, голова ради директорів Cúpla Labs.

— Це правда? — спитала вона.

— Дейдре, це провокація! Вони… уся ця історія… — Кормак задихався, обличчя його пішло червоними плямами. — Це сфабриковано! Ці співробітники порушили договір про нерозголошення, вони вломилися…

— Підпис ваш?

Кормак замовк. Він дивився на екран, на свій підпис, на печатку. Потім перевів погляд на мене, і в цьому погляді я вперше не побачила ні чарівності, ні розрахунку. Лише втомлений, згаслий страх.

— Рада директорів, — сказала Дейдре Кехілл, — призупиняє ваші повноваження до позачергового засідання. Завтра о дев’ятій. Охорона, проведіть пана Ганнона.

Зала вибухнула. Хтось аплодував. Хтось кричав. Журналісти кинулися до сцени. Сивий чоловік із Лондона вже говорив по телефону, швидко й по-діловому. А сутулий чоловік у сірому, «просто спостерігач», підійшов до Ніам і простягнув їй візитку:

— Комісія із захисту даних. Нам потрібна ваша флешка. І свідчення.

Ніам узяла візитку й кивнула. Вона усміхалася. Уперше за весь час я бачила, як вона усміхається по-справжньому.

Кормака вели залою двоє охоронців. Він ішов, не дивлячись по сторонах, із прямою спиною, як людина, звикла до того, що її проводжають. Коли він порівнявся з третім рядом, Маєв, не кажучи ні слова, підняла переноску й відчинила дверцята.

Барм висунув помаранчеву мордочку, подивився на Кормака, і Кормак чхнув. Голосно, розкотисто, на всю залу. Потім ще раз. Потім ще. Охоронці поспіхом потягли його до виходу, а він на ходу витирав сльози й повторював: «Кішка… кішка…»

Зала зареготала. Я теж. Я стояла на сцені з мікрофоном на комірі й реготала так, що в мене текли сльози.

— Аойфе, — сказав хтось із першого ряду. — Ви можете відповісти на запитання?

Я подивилася на людей. Сотні очей, телефонів, облич. Я згадала підвал на Темпл-Барі й сертифікат на столі.

— Можу, — сказала я. — Минулого разу я зійшла зі сцени, не дочекавшись запитань. Сьогодні я залишаюся.

І залишилася.