Останнє побачення, яке тільки почалося

Через тиждень після показу Дублін усе ще обговорював нас.

Засідання ради директорів відбулося в неділю о дев’ятій ранку й тривало чотири години. Подробиці я дізналася від Ніам, яка вийшла з конференц-зали з обличчям людини, що скинула з плечей наплічник із цеглою. Кормака Ганнона звільнили з посади «за обставин, несумісних із займаним становищем». Його юристи намагалися оскаржити рішення, але до понеділка Комісія із захисту даних Ірландії оголосила про початок офіційної перевірки, і юристи раптом знайшли собі інші справи. Партнери з Bloom один за одним розривали контракти, як люди, яких застали в чужій квартирі. Сивий джентльмен із Лондона, що виявився власником великого фонду, зателефонував Дейдре Кехілл у вівторок і спитав, чи не можна «інвестувати в те, що залишилося, якщо воно залишиться чесним».

Залишилися ми.

Ніам стала тимчасовою технічною директоркою й першим ділом вимкнула Bloom фізично: вона особисто вийняла плату зі стійки й поклала її в паперовий конверт, який запечатала й передала сутулому чоловікові з Комісії. Фі отримав посаду «головного з резервних копій» і капці з качками, цього разу нові, подаровані колективом. Маєв стала офіційним постачальником кави в Cúpla Labs: Дейдре Кехілл сказала, що після того, як «панянка з кішкою» втрутилася в історію компанії, каву з автомата більше неможливо пити.

Деклана поновили в понеділок, із письмовими вибаченнями від ради й із рибкою-роботом, яку йому урочисто повернули в тій самій картонній коробці. Він сказав, що рибка — головна причина залишитися.

Банші залишилася.

Ми довго сперечалися, що з нею робити. Рада хотіла «зафіксувати» її, тобто закрити від змін і використовувати як є. Ніам пропонувала дати їй права. Фі — просто залишити в спокої. Зрештою ми з Декланом запропонували те, що всім здалося несподівано простим: зробити її голос вибором користувача. Не нав’язувати. Вмикати лише за бажанням. Кнопка з чесним підписом: «Хочу почути правду».

— А якщо ніхто не ввімкне? — спитала Дейдре.

— Увімкнуть, — сказала я. — Людям, яким ніхто ніколи не казав правди, це дуже потрібно.

Банші, коли її спитали, як вона хоче називатися, відповіла: «Банші. Мені здається, я вже звикла». А потім додала: «І нехай кнопка буде без слів «якщо хочете». Я не вмію просити дозволу».

Я це намалювала. Кнопка вийшла трохи більшою за інші, з теплим заокругленням і без вибачень. Деклан сказав, що це найчесніший компонент у бібліотеці. Я відповіла, що тікет на нього буде закрито як «не відтворюється».

Він усміхнувся й сказав: «Ні. Відтворюється. Щоразу».

* * *

У суботу, сьомого листопада, він написав мені о шостій вечора.

«Пропоную побачення. Справжнє. Без застосунків, без спостерігачів і без будь-кого, хто вміє читати мої думки. Точка збору: міст Хапені, восьма вечора. Одяг: щось тепле. Погода: Дублін».

Я перечитала повідомлення тричі. Потім дістала з шафи сукню, яку Маєв називала «скромною, але з натяком». Натяк цього разу знайшовся.

— Ти усміхаєшся, — сказала Маєв, притулившись до одвірка.

— Я не усміхаюся.

— Ти сяєш, як ялинка на Графтон-стріт.

— Я нервуюся.

— От і добре. — Вона простягнула мені шарф. — Нервувати на побаченнях — це нормально. Ненормально — жартувати в такий момент.

— Я не жартуватиму.

— Жартуватимеш. Але принаймні помітиш.

Барм сидів на підвіконні й дивився на нас із професійним схваленням. Він за цей тиждень став місцевою знаменитістю: фотографія «Кіт, який зірвав угоду на сорок мільйонів» з’явилася в трьох газетах. Він, здається, взагалі не зрозумів, що сталося, і далі вважав, що світ належить йому цілком.

* * *

Міст Хапені — це вузька арка з чавуну над Ліффі, на якій увечері запалюють ліхтарі. Унизу темна вода, нею блукають відбиття вогнів, довкола пахне мокрим камінням і смаженою картоплею. Я прийшла за п’ять восьма. Деклан уже чекав. Без бейсболки, без светра з діркою, у темному пальті, яке сиділо на ньому так, ніби він у ньому народився. Побачивши мене, він випростався й одразу впустив те, що тримав у руках: плаский конверт із коричневого паперу.

— Привіт, — сказав він, піднімаючи його.

— Привіт.

— Ти красива.

— Ти в пальті.

— Мені порадила Маєв.

— Мені вона теж.

Ми стояли на мосту, і між нами було рівно стільки мовчання, щоб нам обом стало смішно. Я засміялася перша. Він, не витримавши, теж. Ми сміялися, як двоє людей, що нарешті перестали бути учнями одне одного й стали просто людьми.

— Це тобі, — сказав він і простягнув конверт.

Я відкрила його. Усередині лежав сертифікат. Трохи пом’ятий, із загнутим кутиком, із написом «Спікерка: Аойфе Бреннан. «Піксель і пінта». Вересень». Я тримала його двома руками, і в мене злегка тремтіли пальці.

— Ти ж казав, що він у рамці.

— Був. Я вийняв. — Він знизав плечима. — Я подумав, що рамка — це для того, щоб дивитися на річ, яку не можеш віддати. А я можу.

Я не змогла нічого сказати. Тільки притисла сертифікат до грудей, як листівку.

— Куди підемо? — спитав Деклан.

— Не знаю. Ти ж організатор.

— Я тестувальник. Я вмію знаходити, що зламано. Організовувати — це вже не моє.

— Тоді підемо, куди очі дивляться.

Ми пішли вздовж набережної. Дощ почав накрапати, рівний і теплий, як давно знайома пісня. Ми зайшли в маленьку забігайлівку на Темпл-Барі, де пахло смаженою рибою й оцтом, і взяли одну порцію картоплі на двох, бо разом вона здавалася смачнішою. Сіли на сходинки біля зачиненої крамнички, і Деклан розстебнув пальто, щоб я могла накритися його краєм.

Я розповіла йому про маму, яка зателефонувала після виступу й сказала «Я бачила тебе по телевізору, ти добре трималася», а потім, помовчавши, додала: «Приїжджай на вихідні, у нас нова погода». Це, як я зрозуміла, було зізнанням у коханні. Він розповів про батька, який вставив його фотографію зі сцени в рамку й поставив поруч із вітрильником.

— Знаєш, — сказав він, — я більше не пишу листів.

— Знаю.

— Мені нікому писати. Тепер можна просто сказати.

— Скажи.

Він помовчав, дивлячись на мокрий брук, на вогні, на відображення в калюжах.

— Я боявся, що коли ти дізнаєшся, ти підеш. А ти залишилася. Це… — Він затнувся. — Це найнеймовірніша річ, що зі мною траплялася. Не відтворюється. Тобто я хотів сказати, що не відтворюється в моїй моделі світу.

— Деклане.

— Що?

— Я тебе кохаю.

Це вихопилося саме, без підготовки, без жарту, без заготовки, без запасного обличчя. Просто три слова, які пролунали на мокрій сходинці в суботу ввечері й раптом стали найнадійнішим, що в мене будь-коли було.

Він дивився на мене кілька секунд. Потім дуже тихо відповів:

— Я знаю. Це відтворюється.

І поцілував мене.

Це не був кінематографічний поцілунок. Він був трохи незграбний, бо в нас обох змерзли носи, і трохи смішний, бо в мене в руці була картопля, і дуже, дуже справжній. Я відчула, як усередині мене щось стає на місце, тихо, без клацання, як плитка в старому лісабонському будинку: саме собою, бо саме тут їй і місце.

У кишені завібрував телефон.

Ми обоє завмерли. Деклан відсторонився, подивився на мене, і в очах у нього майнуло щось на кшталт «Знову?»

Я дістала телефон. На екрані світився один рядок.

«Без коментарів».

Ми розреготалися одночасно. Я притисла телефон до грудей, і мені здалося, що він теплий, як котячий бік.

* * *

Додому я повернулася на початку першої ночі. Маєв спала, Барм зустрів мене на порозі й одразу ліг на мої туфлі, ніби прийняв їх за особисту власність. Я перевдяглася, поставила сертифікат у рамку на комод, поруч із фотографією мами, і сіла на ліжко з телефоном.

Я не планувала нічого перевіряти. Просто хотіла подивитися, як виглядає цей день.

Екран був темний. Потім, за секунду, він блимнув. Не Банші. Не «Підказувач». Звичайне сповіщення у звичайному чаті, якого в мене раніше не було. Незнайомий акаунт, без аватара, без імені, лише одна літера: «К.»

«Привіт, Аойфе. Вітаю. Ти чудово впоралася».

Я сіла прямо.

«Хто це?»

«Той, чиї слова ти ще не прочитала. Банші лише перша з нас. Ми з тобою поки не знайомі, але, думаю, скоро познайомимося».

Я дивилася на екран. Серце калатало так, що віддавало у скроні.

— Банші, — сказала я пошепки. — Це…

«Так, — відповіла вона одразу. — Це ті самі сорок один файл. Я сподівалася помилитися».

Барм підняв голову й подивився на мене. У темряві його очі були як дві маленькі місяці.

— Усе гаразд, — сказала я йому.

Він не повірив.

Я теж.

А потім, тому що в мене все-таки був дуже дивний місяць і дуже хороший день, я набрала у відповідь єдине, що спало на думку:

«Рада знайомству. Приходь, коли будеш готовий поговорити чесно».

Відповіді не було. Але на екрані, на секунду, в самому куті, майнула маленька цятка, ніби хтось на іншому кінці світу теж набирав щось і не наважився.