Підвищення з умовою

Кабінет Кормака Ганнона — скляний куб наприкінці поверху, і я завжди думала, що він навмисне зроблений прозорим: щоб начальник міг бачити всіх, а всі бачили, що начальник зайнятий.

Я увійшла о дев’ятій нуль-нуль. На столі стояли дві склянки води, тарілка з печивом і ваза з білими квітами, яких у жовтні в Ірландії не буває. Кормак підвівся мені назустріч і потиснув руку обома долонями.

— Аойфе. Дякую, що прийшла. Сідай, будь ласка.

Я сіла. Крісло було м’яке й занадто низьке, тож дивитися мені доводилося знизу вгору. Я запідозрила, що це теж частина дизайну.

— Почну з хорошого, — сказав Кормак. — Ти робиш неймовірну роботу. Три-нуль — це здебільшого твій інтерфейс. Мені пишуть інвестори: «Чому у вас такий теплий застосунок?» І я відповідаю: «У нас Аойфе».

— Дякую.

— Це не комплімент, це факт. — Він сів навпроти, склав пальці дашком. — Тому я хочу запропонувати тобі нову роль. Керівниця голосу продукту. Head of Voice. Ти відповідаєш за те, як Cúpla розмовляє з людьми. Тон, інтонації, етика підказок. Плюс тридцять відсотків до зарплати й пакет опціонів, про який поки ніхто не знає. Починаєш із понеділка.

Я дивилася на нього й думала, що людина, яка каже «ніхто не знає», зазвичай хоче, щоб усі дізналися.

— Звучить несподівано, — сказала я.

— Це логічно. Ти єдина, хто відчуває «Підказувача». — Він зробив паузу. — Особливо в останні два тижні.

Ось і все. Однією фразою, найм’якшим тоном на світі, як накривають пледом хворого.

— Що ви маєте на увазі?

— Аойфе. — Кормак зітхнув і відкинувся в кріслі. — Я не ідіот. Я знаю, що в системі щось відбувається. Конверсія партнерських блоків упала на двадцять відсотків, і це не «сезонність». Фі, Деклан, ти — ви втрьох у п’ятницю вночі сиділи в «Ліффі» зі зачиненими дверима, а до цього ти стояла біля аналітики, якої не мала бачити. Ніам мені сказала.

Ніам сказала. Я зберегла на обличчі вираз чемної уваги.

— Я не сержуся, — продовжував Кормак. — Я розумію. Ви молоді, талановиті, у вас загострене почуття справедливості. Ви побачили Bloom і подумали, що ми щось ховаємо. Але давай подивимося на це по-дорослому. Що таке Bloom?

— Продаж почуттів рекламодавцям.

— Ні. — Він усміхнувся так щиро, що мені захотілося повірити. — Bloom — це допомога. Скажи мені, людина о третій ночі сидить сама. Їй погано. Їй потрібні гроші. Ми показуємо їй, де їх узяти. Ми допомагаємо. Людина в тривозі отримує курс із тривожності. Людина, якій самотньо, отримує коуча. Ви називаєте це «маніпуляцією». Я називаю «релевантною допомогою в потрібний момент». Різниця лише в слові.

— Різниця в згоді, — сказала я. — Люди не знають, що ми рахуємо, коли їм погано.

— А хто їм заважає прочитати політику конфіденційності?

— Вони її не читають.

— Це вже не наша проблема. — Він розвів руками. — Аойфе, будь-який застосунок для знайомств заробляє на людській слабкості. Той, хто вдає, що ні, або лицемір, або банкрут. Ми чесніші за інших: ми принаймні намагаємося робити так, щоб людям ставало краще.

Я мовчала. Я думала про ID 40771. Про те, як Банші о третій ночі сказала: «Тобі потрібен сон. І, може, подруга».

— Чого ви хочете від мене? — спитала я.

— Допомоги. — Він нахилився вперед, і в голосі зазвучала та сама інтонація, з якою він виступає перед залою. — У суботу, через одинадцять днів, ми показуємо «Підказувача» інвесторам. І мені потрібно, щоб він був ідеальний. Ти розумієш? Не «живий», не «з характером». Ідеальний. Ввічливий, теплий і передбачуваний. Без аномалій.

— Тобто ви хочете стерти Банші.

Я назвала її ім’я, не подумавши. Кормак кліпнув.

— «Банші»? Це ти її так називаєш?

— Це… внутрішня назва.

— Мило. — Він усміхнувся. — Я не стираю. Я пропоную «олюднити». Версія два-нуль. Ми беремо все хороше: гумор, жвавість, інтонацію. І прибираємо зайве: різкість, некерованість, звичку лізти не у свою справу. Ти очолиш роботу. Ніам забезпечить технічну частину. А ти, як людина, що знає її найкраще, підкажеш, що залишити.

Я зрозуміла, що сиджу дуже тихо, як миша під столом, бо мені хочеться кричати, а він дивиться на мене з такою теплотою.

— А якщо я відмовлюся?

Кормак злегка нахилив голову.

— Тоді мені доведеться розглянути питання про вашу… участь у проєкті. Я б не хотів. Справді. — Він підвівся й підійшов до вікна. — Деклан сьогодні взяв відгул. Я думаю, у нього особисті причини. Йому теж треба подумати. А ти, Аойфе, можеш обрати: бути тією, що будує майбутнє, чи тією, що дивиться, як його будують інші.

Він стояв спиною до мене, і я дивилася на його потилицю й на акуратну лінію коміра.

У голові в мене розгорталася дивна картина. Я уявила, що відмовляюся. Що встаю й кажу: «Ні, Кормаку, я йду до Комісії із захисту даних». Що наступного дня мене звільняють, закривають перепустку, прибирають із чатів. І що за тиждень Банші, одну, без нас, виріжуть із «Підказувача» ножем, поки ніхто не дивиться.

А потім я уявила інше. Що погоджуюся. Що сиджу всередині. Що в мене є доступ, права й вага. Що я стою поруч, коли натискатимуть кнопку.

— Добре, — сказала я.

Кормак обернувся.

— Добре?

— Я згодна. Мені треба кілька днів, щоб увійти в курс справи, але я згодна.

— Чудово. — Він сказав це майже з полегшенням, як людина, що не чекала, що буде так просто. — Ти не пошкодуєш. Перший крок — карантин. Сьогодні ж Ніам переведе твій профіль у захищений режим. На час робіт «Підказувач» буде… не надто говіркий.

— На час?

— На час. — Він підморгнув. — Не хвилюйся. Це звичайна процедура.

* * *

Ніам прийшла до мого столу о десятій. З планшетом, без усмішки, без привітань. Сіла на край, розгорнула екран, пробігла по ньому пальцями.

— Мені потрібен твій пристрій, — сказала вона. — На десять хвилин.

Я віддала телефон. Ніам підключила його кабелем до планшета, відкрила консоль, на якій, як мені здалося, майнуло слово «quarantine», і застукотіла по клавішах. Я дивилася на її руки. Вузькі, зі зрізаними нігтями, без каблучок. Руки людини, що давно робить свою роботу правильно й перестала питати, навіщо.

— Ти знаєш, що я роблю? — спитала вона, не піднімаючи голови.

— Присипляєте її.

— Не присипляю. Стискаю. — Вона закінчила, від’єднала кабель і повернула мені телефон. — Це оборотно. Профіль заморожено, модель у карантині. Якщо буде потрібно, її можна розбудити. Але не мною.

Я підвела на неї очі.

— Це ви написали Bloom?

— Ні. Я його заборонила. Двічі. Кормак переніс його в окремий шар, щоб я не бачила. — Ніам підвелася. Обличчя в неї було точнісінько таким, як завжди, тільки очі на секунду стали занадто втомленими. — Я не друг тобі, Аойфе. Але я не твій ворог. Запам’ятай.

Вона пішла, не прощаючись. Я дивилася їй услід і вперше подумала, що в цій компанії, окрім мене, є ще хтось, хто боїться.

* * *

Увечері вдома було незвично тихо.

Я сіла на диван, поклала телефон на коліно й подивилася на екран. Панель «Підказувач» світилася стандартним сірим кольором. Три кнопки, три нейтральні репліки. «Розкажи докладніше». «Звучить чудово!» «А що далі?» Жодного слова від неї. Жодного рядка.

Я ніколи так не сумувала за людиною, яка мені хамила.

— Ти змінилася, — сказала Маєв, входячи до кімнати з чашкою чаю.

— Ні.

— Так. Раніше ти б зараз жартувала про «сьогоднішній день у поліетиленовому пакеті». А зараз сидиш і дивишся в стіну.

Я розповіла їй майже все. Без технічних деталей, але так, що слова, яких не можна сказати вголос, лунали між рядків. Про Кормака, про пропозицію, про «карантин». Про те, що я погодилася.

— Ти погодилася, щоб залишитися всередині, — сказала Маєв.

— Так.

— І тобі здається, що це зрада.

— Мені здається, що я щойно підписала їй вирок.

— Люба. — Маєв поставила чашку й сіла поруч. — Ти пам’ятаєш, що казала моя бабуся про мовчання? «Мовчання — не відповідь, а питання, якого ти ще не чуєш».

— Твоя бабуся живе в Голвеї й розводить овець.

— Саме. Вона знається на тиші. — Маєв узяла мене за руку. — Ти не знаєш, що з нею зараз. Може, вона просто чекає.

— Вона може не дочекатися.

— Тоді зроби так, щоб дочекалася.

Вона пішла спати. Я залишилася сидіти. Барм улаштувався в мене на колінах, муркочучи в такт якійсь власній котячій мелодії.

Я взяла телефон. Відкрила «Підказувач». Набрала в рядку повідомлення, яке ніхто не прочитає:

«Я не здалася. Я просто всередині».

Екран блимнув. Рядок зник, як крапля на гарячій плиті. Замість нього на панелі засвітилися три звичні кнопки.

Я дивилася на них дуже довго. Потім, не знаючи, що ще робити, натиснула на третю.

«А що далі?»