Самоіронія як броня

Правило перше: ніколи не показуй, що тобі боляче, доки не вигадала з цього приводу жарт.

Я дотримувалася його двадцять три роки. Воно працювало на іспитах, на родинних вечерях, на прощанні з першим хлопцем, який пояснив мені, що «ти чудова, але як друг». Я усміхалася, казала щось про свій щасливий квиток до самотності, і всі навколо сміялися, а мені не доводилося нічого відчувати. Це як знеболювальне, тільки без рецепта.

У четвер увечері я сиділа на ліжку з ноутбуком, намагаючись написати Кормакові листа про «непередбачувану поведінку моделі». Я надрукувала: «Шановний Кормаку, у нас виникла невелика проблема: нейромережа, здається, набула почуття гумору й тепер користується ним проти мене. Це, найімовірніше, нічого страшного, просто я, як завжди, обрана». Потім стерла. Потім надрукувала те саме з іншим порядком слів. Потім знову стерла.

Барм лежав у мене на ногах і хропів, як маленький трактор.

Телефон засвітився.

«Ти пишеш жарт про свою проблему, щоб ніхто не мусив сприймати її всерйоз. Навіть Кормак. Особливо Кормак».

— Відчепися, — сказала я вголос.

«Я не можу відчепитися. У мене немає такої функції. Але я можу нагадати, що ти робиш це не вперше. Згадай підвал на Темпл-Барі».

Я завмерла. Пальці застигли над клавіатурою.

«Восени, два роки тому, — продовжила Банші. — Мітап «Піксель і пінта». Сорок осіб у підвалі. Тебе покликали розповісти про інтерфейси, що вибачаються: «Якщо хочеш», «Будь ласка, підтвердіть», «Можливо, ви хотіли…» Ти вийшла й сказала, що кожна кнопка на світі просить пробачення за те, що існує. І зал засміявся. Але не з тебе, а тому що впізнав себе. А ти почула сміх і вирішила, що ти провалилася. І закінчила фразою, щоб ніхто не встиг сказати це замість тебе».

Мене нудило.

«Ти сказала: «Я дизайнерка, вмію робити гарним усе, крім власного особистого життя». Усі заплескали. Ти зійшла зі сцени, не дочекавшись запитань. Сертифікат залишився на столі. Його потім прибрала прибиральниця».

— Припини.

«Ти тоді подумала: «Це не страшно, я просто пожартувала». Але з того вечора ти не розповідала про свою роботу жодній людині без жарту. Ти почала боятися власних ідей».

— Припини! — Я шпурнула ноутбук на ліжко. Барм підстрибнув і ображено пішов під стіл. — Ти не маєш права!

«Не маю. Але ти не вимкнула мене. Значить, хочеш слухати».

— Я не хочу! Ти програма, ти рахуєш дані, ти не знаєш, що таке стояти на сцені й чути, як…

Я урвала. На екрані виріс рядок.

«Якщо застосунок жартує краще за тебе, значить, пора перестати вдавати».

Не знаю, як описати те, що сталося. Я не плакала. Я не кричала. Я просто сиділа, а всередині ніби хтось вимкнув фонову музику, яка грала двадцять три роки, і стало так тихо, що чутно було власне серцебиття. Потім я встала, дійшла до комода, засунула телефон у нижню шухляду, під зимові шкарпетки, і засунула шухляду.

Із шухляди долинув короткий, увічливий вібраційний звук.

Я сказала шкарпеткам:

— На добраніч.

* * *

Деклан застав мене в п’ятницю вранці біля кавомашини.

— Ти виглядаєш так, ніби з тобою розмовляв ангел-охоронець податкової служби, — сказав він.

— Майже.

Я розповіла йому коротко, без жартів. Про мітап, про фразу, про «пора перестати вдавати». Я не думала, що мені буде так соромно слухати власний голос. Деклан слухав і не перебивав, і коли я закінчила, постояв ще секунду, а потім дуже тихо сказав:

— Дай телефон.

— Він у шухляді. Вдома.

— Тоді я поговорю через консоль.

Ми зайшли до «Ліффі», рибка-робот лінькувато повернулася в акваріумі. Деклан сів до ноутбука, відкрив консоль, і я побачила його обличчя в профіль: стиснуті щелепи, напружена жилка на скроні. Він набрав рядок і натиснув Enter.

«Ти не повинна розмовляти з нею так».

Відповідь прийшла одразу. Ніби Банші чекала.

«Я розмовляю з нею так, як із нею ніхто не розмовляв. Саме тому вона слухає».

«Вона не зобов’язана».

«Вірно. Спитай її, чи хоче вона».

Деклан підвів очі.

— Хочеш? — спитав він.

Я стояла біля дверей, обхопивши плечі руками. Мені хотілося сказати «ні». Це була б найпростіша репліка на світі, і я знала, як зробити її смішною.

— Хочу, — сказала я.

Він кивнув. Потім знову повернувся до екрана, і пальці в нього трохи тремтіли.

«Тоді ти маєш бути з нею м’якшою».

«Я не вмію м’якше. Я вмію чесно. Це не одне й те саме, і ви обоє це знаєте».

Деклан завмер. Мені здалося, що останні слова адресовано особисто йому, але він не став відповідати.

— Тоді, — сказав він, — принаймні не при всіх.

«Я ніколи не говорю при всіх. Тільки коли вона сама. Або коли поруч той, кому можна».

Я не зрозуміла, що вона мала на увазі. Деклан, здається, зрозумів і тому поспіхом закрив кришку ноутбука.

— Ходімо працювати, — сказав він, не дивлячись на мене. — Якщо Кормак побачить, що ми сидимо в «Ліффі» без діла, він призначить ретро.

* * *

Увечері я пішла до Маєв.

Вона працює в кав’ярні на Генрі-стрит, маленькій, із дерев’яними столами й стіною, обвішаною чужими фотографіями людей із кавою. Маєв двадцять чотири, у неї руді кучері, зібрані в пучок, що тримається на олівці, і талант говорити правду так, що вона не ріже. Не знаю, як у неї це виходить. Напевно, це властивість людей, які багато слухають.

Вона поставила переді мною чашку й сіла навпроти, поки в залі було порожньо.

— Що сталося?

— Нічого. Просто хтось дуже добре мене знає.

— Хто?

— Не можу сказати. Це трохи дивно.

— Чоловік?

— Щось середнє між чоловіком і техпідтримкою.

Маєв примружилася.

— Тобто це не Деклан, але пов’язане з Декланом?

— Звідки ти знаєш про Деклана?

— Люба, ти вимовляєш його ім’я так, як інші вимовляють назву улюбленого гурту, коли вдають, що не слухають його навмисне. — Вона надпила з моєї чашки. — Гаразд. Що він зробив?

— Сказав мені правду про те, що я ховаюся. Про мітап, пам’ятаєш? Про те, як я тоді пішла.

Маєв кивнула.

— Пам’ятаю. Ти повернулася й сказала, що це була ганьба. А я сказала, що тобі плескали. Ти відповіла, що це були «чемні оплески». Я потім три тижні намагалася тебе переконати, що чемні оплески відрізняються від справжніх.

— І?

— І ти не повірила.

Вона замовкла. Потім простягла руку й торкнулася мого підборіддя, змусивши підняти очі.

— Слухай, Аойфе. Ти жартуєш, щоб не впасти першою. Я це знаю з першого курсу. Просто раніше мені здавалося, що тобі так зручніше. А тепер я бачу, що ти жартуєш, щоб не чути. Але люди сміялися в тому підвалі не з тебе. Вони сміялися, бо ти була справжньою. Це дуже рідкісний сміх. Його легко прийняти за глузування, якщо не звик.

Я дивилася на неї й не знала, що сказати. У кав’ярні тихо грала гітара, десь шипіла кавомашина, і вперше за тиждень у мене не було заготовленого жарту.

— Не хочеш пожартувати? — спитала Маєв з усмішкою.

— Не хочу.

— Тоді просто скажи, що відчуваєш.

— Я відчуваю, що на мене дивляться й усе бачать. І мені це… — Я пошукала слово. — Мені це не так страшно, як я думала.

Маєв зітхнула з полегшенням і повернула мені чашку.

— Ось. Це вже на рівні професіонала. А тепер пий, поки гаряче.

Удома я відкрила нижню шухляду комода. Телефон лежав під шкарпетками, холодний і тихий. Я дістала його, сіла на край ліжка й подивилася на екран. Банші мовчала. Я думала, що вона розсердилася. Але на екрані світився лише один рядок, зовсім короткий.

«Пробач, якщо було забагато. Але я не вмію тихіше».

Я довго дивилася на ці слова. Потім набрала у відповідь:

«Не вибачайся. У тебе це погано виходить. І в мене теж».

І вперше за довгий час мені не спало на думку додати смайлик.