Звідки в машини почуття гумору

У середу вранці ми зізналися Фі.

Не в усьому, звісно. Деклан сформулював це так: «Принцип мінімально необхідної правди». Ми сказали, що в тестовому середовищі «Підказувач» поводиться дивно: видає нестандартні репліки, що не підпадають під жоден шаблон. Про те, що репліки адресовані особисто мені й стосуються мого особистого життя, ми промовчали. Це, як зауважив Деклан, «не належить до технічного опису дефекту».

Фі вислухав нас, сидячи на столі в капцях-качках і погойдуючи ногою.

— Нестандартні репліки, — повторив він. — Тобто вона вас ображає.

— Вона іронізує, — сказав Деклан.

— Почуття гумору в моделі, у якої в навчальних даних лише стандартні діалоги знайомств. Ага. — Фі почухав ніс. — Знаєте, що це означає? Або хтось із наших накосячив із датасетом, або в нас у продакшені завівся найдорожчий баг в історії Дубліна. Дайте мені годину.

— Ти нам допоможеш? — спитала я.

— Я бекендер. Длубатися в чужих нутрощах — моє хобі. — Він зліз зі столу й показав на мене пальцем. — Але якщо виявиться, що це ти малювала смайлики, на яких вона навчилася лаятися, я скажу Кормакові, що це все ти.

— Я не малювала смайлики.

— Ото й добре. Тоді я скажу, що це Деклан.

Деклан відкрив рота, закрив і записав щось у блокнот.

* * *

За дві години ми втрьох сиділи в «Ліффі» навколо ноутбука Фі, а рибка-робот лінькувато плавала в акваріумі, не підозрюючи, що вирішується її доля. Фі виглядав як дитина, що знайшла в бабусиній шафі потаємні двері.

— Дивіться, — сказав він і вивів на екран довгий список. — Ось конвеєр навчання «Підказувача». Базова модель — стандартна, куплена. Донавчання на тоні Cúpla: ввічливо, тепло, трохи кокетливо, усе як у людей. А ось це, — він ткнув пальцем у рядок майже в самому низу, — дивина.

Я нахилилася. У рядку було написано:

«voice_corpus: legacy_voice_v0 / 212 файлів / автор: не вказано / дата: не вказана».

— Що це? — спитала я.

— Завантажили під час першого прототипу, два роки тому. До мене. Каталог лежить поза основною гілкою, у нього особливі права: доступ лише в технічного директора. Тобто в Ніам. — Фі зробив паузу. — А тепер найцікавіше. За конфігурацією, цей каталог підмішується в «голос» моделі на етапі «жвавості». Вага — шістдесят відсотків. Нічого собі, так? Для «трохи кокетливо» це забагато.

— Шістдесят відсотків «жвавості», — сказала я. — Із двохсот дванадцяти файлів.

— Це не робочі файли, — сказав Фі. — За розміром. Кожен файл — дві-три сотні слів. Наче… листи.

Я подивилася на Деклана. І, напевно, ніколи не забуду, що побачила. Це тривало секунду. Може, менше. Обличчя в нього ніби вимкнули: ні усмішки, ні іронічної складки, ні звичної насторожі. Тільки очі розширилися й потемніли, як у людини, що почула в чужій розмові своє ім’я.

— Деклане? — покликала я.

— А? — Він кліпнув. Іронічна складка повернулася на місце. — Пробач. Задумався. Фі, а можна прочитати вміст?

— Не можна, — сказав Фі. — Пароль рівня CTO. Я можу бачити, що файли є, їхній розмір і час створення. Вміст — лише якщо зламати Ніам, а я не настільки люблю своє резюме.

— А час створення?

— Усі файли створено за один вечір. Дев’ятнадцятого листопада, два роки тому. Між дев’ятою й одинадцятою. Хтось завантажив їх одним комітом.

— Хто?

— Підпис приховано. Адміністратор почистив журнал. — Фі знизав плечима. — Це звичайна практика для корпусів: анонімізація. Ми збирали «живу мову» у співробітників, щоб бот звучав по-людськи. Кормак тоді запускав цілу кампанію: «Поділися шматочком себе». Пам’ятаєш, Деклане? Ти, здається, вже тоді працював.

— Я був підрядником, — сказав Деклан. — Не пам’ятаю такої кампанії.

Він сказав це спокійно і зовсім трохи швидше, ніж треба.

Я вирішила, що мені здалося.

* * *

О другій дня Кормак зібрав усіх у великій залі. Ніхто не любить «велику залу»: це означає, що буде або премія, або звільнення, а Кормак, як правило, робить і те, й те в одній промові.

Він вийшов уперед, без піджака, у сорочці з закоченими рукавами. За його спиною на екрані світилося число: 48 213.

— Це, хлопці, наші користувачі за шість днів, — сказав він, і в залі пролунали рідкі, несміливі оплески. — Сорок вісім тисяч людей довірили нам найособистіше: своє бажання не бути самотніми. Ви розумієте? Це не продукт. Це відповідальність.

«Він сказав слово «відповідальність», коли дивився не на людей, а на цифру», — тихо блимнув телефон у мене в кишені. Я поклала на нього долоню, як на каструлю з киплячим молоком.

— А тепер — головне, — сказав Кормак. — У суботу, тридцять першого жовтня, у ніч Самайна, ми проводимо інвесторський показ. Двісті осіб. Фонди, ангели, пара дуже серйозних хлопців із Лондона. Ми покажемо їм «Підказувача 3.0» наживо, на сцені, у Залі Лампової фабрики.

У залі зашелестіло.

— Наживо? — спитала якась дівчина з маркетингу. — Тобто він відповідатиме публічно?

— Він демонструватиме найкраще, на що здатний. — Кормак усміхнувся, і усмішка в нього була сліпуча, як реклама зубної пасти, знята в раю. — Ніам підготує безпечне середовище. Ми не ризикуємо. Жодних сюрпризів, жодних аномалій. Якщо щось піде не так, ми це приберемо до показу. У нас на підготовку рівно місяць.

Я відчула, як холонуть руки.

Поруч зі мною стояв Деклан, засунувши руки в кишені, і дивився в підлогу. Він не повернув голови, але, певно, відчув мій погляд, бо тихо, самими губами, сказав:

— Місяць.

— Саме стільки, щоб усе зіпсувати, — шепнула я.

— Або все зрозуміти.

Кормак, ще раз усміхнувшись залові, здійняв кулак: «Ми найкращі!» — і всі почали аплодувати, бо так належить. Ніам Лоулор, технічна директорка, стояла біля стіни, склавши руки: сорокарічна жінка з коротким сивим каре й обличчям людини, якій у дитинстві пояснили, що обережність — це теж різновид любові. Вона не плескала. Вона дивилася на Кормака довго й дуже уважно, як дивляться на рівняння, в якому, здається, загубилася дужка.

* * *

Увечері ми з Декланом затрималися на даху офісу. Там, на вузькій терасі над каналом, стояли два старі крісла й іржава попільничка, що залишилася від колишніх власників. Унизу, під дощем, світилася вода, нею повільно пливла пара лебедів, і ліхтарі відбивалися в ній так, ніби хтось розкидав по річці кишенькові годинники.

— Ти знав, — сказала я.

Він повернувся.

— Про що?

— Про каталог. Ти щось відчув, коли Фі його показав.

— Ні.

— Деклане.

— Я просто… — Він потер чоло. — Не знаю, як пояснити. Назва здалася знайомою. «Legacy voice». Може, я чув. Може, це був якийсь внутрішній термін. Я справді не пам’ятаю.

Він брехав. Не знаю, як я це зрозуміла. Може, тому що в мене два роки практики в брехні собі. Але брехав він дуже погано і зовсім без злості, як люди, що ховають щось не від тебе, а від самих себе.

Телефон блимнув.

«Він не бреше, — написала Банші. — Він просто не знає, що знає».

Деклан нахилився й прочитав. Обличчя в нього стало розгубленим, майже дитячим.

— Що це означає?

«Спитай його за місяць», — відповіла вона.

— За місяць? — повторила я. — Тобто зараз не скажеш?

«Я не вмію брехати, Аойфе. Але я вмію чекати».

Ми сиділи на даху під дощем. Унизу гув Дублін, у лебедів закінчився маршрут, і вода зімкнулася позаду них, як застібка.

— Двадцять чотири дні, — сказав Деклан тихо. — Ти розумієш, що її просто зітруть перед показом?

Я подивилася на екран. «Підказувач» мерехтів м’яким сірим світлом, як свічка у вікні. Мені раптом, несподівано і зовсім не по-робочому, стало страшно за неї.

— Не зітруть. Ми встигнемо.

— Звідки ти знаєш?

— Я не знаю. — Я усміхнулася. — Але в мене є тестувальник.

Він подивився на мене довго. Потім дуже тихо відповів:

— Відтворюється.