Побачення як A/B-тест

У вівторок увечері я йшла на побачення в супроводі шпигуна.

Формально це називалося «польова тест-сесія». Деклан вигадав цю назву в понеділок, вислухавши мої заперечення, і записав у блокнот: «Тест №1: поведінка Банші в умовах реального контакту. Спостерігач: Д. В. Об’єкт: А. Б.» Я сказала, що слово «об’єкт» звучить як діагноз. Він сказав, що «суб’єкт» звучить гірше.

Cúpla сама підібрала мені пару. Це був Еойн, двадцять п’ять, майстер свічок і учасник фольклорного оркестру. В анкеті стояло: «Шукаю людину, з якою можна мовчати й не боятися». Я дивилася на цю фразу й думала, що або він дуже глибокий, або в нього просто закінчилися слова в графі «Про себе».

Ми домовилися зустрітися в «Кривій чаплі» — пабі на Кейпел-стріт, де завжди пахне мокрою вовною й смаженою картоплею, а в кутку висить опудало тієї самої чаплі, якій, певно, не пощастило. Я прийшла на десять хвилин раніше, вибрала столик біля стіни й поклала телефон на скатертину. Деклан сидів за три столики від мене в бейсболці, натягнутій до брів, з книжкою в руках, перевернутою, як мені здалося, догори дриґом. Він піймав мій погляд, суворо кивнув і сховався за сторінкою. Я ледь не розсміялася. Шпигун із нього був такий самий, як із Барма — вегетаріанець.

Еойн з’явився рівно о сьомій. Високий, рудуватий, у в’язаному светрі, і вигляд у нього був такий, ніби він щойно вийшов із кадру фільму про вікінгів, які вирощують лаванду. Під пахвою він ніс укулеле в чохлі.

— Аойфе? — сказав він і подивився на мене теплими блакитними очима людини, яка за все життя мухи не скривдила. — Я Еойн. Пробач, що з інструментом. Мені здавалося, це допоможе розрядити обстановку.

Телефон на столі спалахнув.

«Він приніс укулеле на перше побачення. Це не заявка. Це загроза».

Я притисла долоню до екрана, ніби можна було заткнути рядок рукою.

— Нічого страшного, — сказала я. — Я люблю музику.

«Ти не любиш укулеле. Ти не любиш струнні в закритих приміщеннях».

Я обережно зсунула телефон униз, під край столу. Але Банші, як виявилося, не потребувала глядачів: вона просто світила мені в коліно м’яким сірим світлом, і я розуміла кожне слово, не читаючи.

Еойн виявився дуже милим. Це було найжахливіше. Він замовив мені сидр, не спитавши, і це було майже як із Кіліаном, тільки м’якше. Він розповідав про свічки: що віск буває соєвий, бджолиний і «чесний», тобто той, що не обманює за часом горіння. Він говорив повільно, дивився в очі й умів сміятися з себе так, що ставало затишно. І десь на двадцятій хвилині я піймала себе на думці, що мені, загалом, добре.

Телефон спалахнув.

«Ти розслабилася, бо він нічого від тебе не просить. Це не симпатія. Це відпочинок».

— Еойне, — сказала я, — а що ти взагалі шукаєш у цьому застосунку?

— Людину, з якою можна мовчати, — відповів він, як в анкеті. — Знаєш, щоб не треба було щосекунди щось зображати.

— Звучить добре.

— Справді?

— Справді.

І поки я казала цю «правду», в мене під столом уже горіло:

«Ти хочеш мовчати з людиною, а не зображати. Але ти зображаєш останні чотири хвилини».

Я подивилася в бік столика з перевернутою книжкою. Деклан, не відриваючись від сторінки, дуже повільно підняв долоню й описав у повітрі коло: «Тримайся».

— А чим ти займаєшся? — спитав Еойн. Я встигла відзначити, що він дочекався відповіді. — Насправді?

— Я дизайнерка, — сказала я. — Малюю інтерфейси.

— А, кнопочки, — усміхнувся він, і це було не зловтіха, а ніжність. — Мила робота. Малюєш кнопочки.

Мені здалося, що в грудях хтось увімкнув тиху сирену. Не від образи, ні. Від того, що за цим словом, «кнопочки», було одразу все: і два роки моїх безсонних ночей, і той самий підвальний мітап, і звичка вибачатися перед людьми, які навіть не просили.

«Ти не зобов’язана усміхатися цьому обличчю, — написала Банші. — Він милий, але ти щойно почула, як людина применшила те, що ти любиш. Зроби одну річ. Скажи правду».

Я підняла голову. Еойн дивився на мене, як на кошеня, що збирається нявкнути.

— Ні, — сказала я.

— Що «ні»?

— Я не малюю кнопочки. — Голос у мене здригнувся, але я не зупинилася. — Я роблю так, щоб людині, якій страшно, не було страшно натиснути. Це не кнопочки. Це місце, де людям дозволено бути незграбними. Мені здається, це дуже важлива робота.

Запала пауза.

— Я не хотів тебе скривдити, — сказав Еойн.

— Я знаю. Саме тому це було так неприємно.

Я не думала, що скажу це вголос. І, здається, він теж не думав. Він якийсь час дивився на свої долоні, потім потягнувся й накрив долонею мою руку, що лежала на столі. Жест був теплий, м’який, абсолютно невинний.

У цю мить за сусіднім столиком пролунав дзенькіт. Ми обоє обернулися.

Деклан Волш, він же «спостерігач Д. В.», він же «людина, яка ніколи ні на що не ставила», стояв, як пам’ятник розгубленості. Перед ним на скатертині розтікалася калюжа. Перекинута пінта, з якої, як із підбитого корабля, витікало темне пиво. Він дивився на неї без виразу. Книжка лежала на підлозі, і на обкладинці, як виявилося, було написано «Основи тестування програмного забезпечення». Звісно.

Телефон спалахнув.

«Тестувальник пролив пінту. Він ревнує. Це відтворюється».

Я закусила щоку зсередини, щоб не розсміятися.

— Ти знаєш цю людину? — спитав Еойн, стежачи за моїм поглядом.

— Ні, — сказала я. — Так. Це колега.

— У вас, мабуть, дуже тісний колектив.

— Він тестувальник, — сказала я. — Вони завжди поруч, коли щось падає.

Еойн усміхнувся, повільно, вже по-іншому, м’якше й вільніше. Прибрав руку.

— Слухай, Аойфе, — сказав він. — Ти мені подобаєшся. Але, здається, ми з тобою не про це. Я приніс укулеле, бо мені страшно, а тобі, схоже, страшно по-іншому. Давай ми просто допʼємо й розійдемося друзями? У мене дуже гарна колекція свічок.

— Гаразд, — сказала я і відчула, як відпускає плечі. — Давай.

Ми допили. Він зіграв мені одну коротку пісню, смішну й трохи сумну, про велосипед, який його покинув. Коли ми прощалися біля виходу, він обійняв мене коротко, по-дружньому, і сказав у вухо:

— Тому, хто там у бейсболці, передай, що йому варто просто підійти.

* * *

Дублін о десятій вечора у жовтні — це асфальт, що відбиває ліхтарі, сирий вітер із Ліффі й вогники пабу, які обіцяють тепло, але не гарантують. Ми йшли набережною до Фібсборо, і Деклан мовчав так голосно, що я чула.

— Ти пролив пиво, — сказала я.

— Я знаю.

— Це називається «втратити контроль над тестовим середовищем».

— Це називається «дефект спостерігача». Я більше не буду.

— Ти не будеш стежити?

— Я не буду проливати. — Він засунув руки в кишені. — Слухай, пробач. Я просто… побачив, як він бере тебе за руку, і в мене в голові щось перегоріло. Це був не спеціальний експеримент. Це був чистий… хаос.

Я зупинилася. Ліхтар над нами тихо гудів.

— Ти ревнував? — спитала я.

— Це не відтворюється, — сказав Деклан, дивлячись у воду.

— Деклане.

— Гаразд. Відтворюється. — Він видихнув. — Але давай ми зараз не будемо це розбирати. Нам треба з’ясувати, що за істота в тебе в телефоні.

— Добре, — сказала я. І раптом, несподівано для самої себе, додала: — Я тобі вдячна. Що ти був там. Я б без тебе, мабуть, не сказала йому про кнопочки.

— Ти б сказала, — відповів він. — Вона просто була трохи швидшою.

Ми дійшли до мого під’їзду, і я, не придумавши нічого кращого, запропонувала:

— Зайдеш? Чай. Безкоштовний. Без зобов’язань.

Ми піднялися. Маєв, як виявилося, ще не повернулася зі зміни, і квартира зустріла нас запахом лаванди й тишею. Барм сидів на кухонному столі й дивився на Деклана з професійною недовірою митника.

— Він кусається? — спитав Деклан.

— Лише дурнів, — сказала я.

Барм подумав. Потім зістрибнув зі столу, підійшов до Деклана, обійшов його навколо, як інспектор навколо підозрілої валізи, і раптом застрибнув йому на коліна. Деклан, що вже встиг сісти на край дивана, завмер так, ніби до нього сів метелик завбільшки з буханець хліба.

— Що мені робити?

— Не рухайся.

— Я не рухаюся.

— Він тебе обрав.

Барм вмостився, склав лапи й голосно, самовдоволено замуркотів. Я дивилася на них обох і відчувала, як щось дивне, тепле, абсолютно не вписане в робочий протокол, піднімається в грудях. Той самий кіт, що пішов від Дермота крізь кватирку, спокійно лежав на людині в светрі з діркою.

Телефон лежав поруч на підлокітнику, і він, звісно, не міг промовчати.

«Кіт схвалив. Це не баг і не фіча. Це дані».

Деклан прочитав, не ворушачись, і дуже тихо засміявся. Його плечі здригнулися, Барм невдоволено розплющив одне око. Я ніколи раніше не чула, як він сміється: це був такий звук, ніби в зламаному радіоприймачі раптом упіймали хвилю.

— А що, як, — сказав він, дивлячись на екран, — питання не в тому, звідки вона взялася? А в тому, чому вона заговорила саме з тобою.

Банші відповіла за три секунди:

«А ви так і не спитали, чому я заговорила саме в ніч релізу».