Лід і вода

Усе відбулося так швидко, що потім я не міг відновити порядок. Пам'ятаю тільки окремі кадри, різкі, як знімки зі спалахом.

Двоє чоловіків ідуть до Лів. Один широкий, у куртці з каптуром, другий худий, із обличчям, що нічого не виражає. Вони рухаються не поспішаючи, як люди, що роблять звичну роботу.

Я стаю між ними й Лів.

Широкий простягає руку, щоб відштовхнути мене, і я перехоплюю зап'ясток, як учили на курсах із самооборони для лікарів, десять років тому, які ніколи мені не знадобилися. Він сіпається, легким рухом вивільняється, і я відчуваю удар у плече, потім у ребра. Дихання вилітає. Я падаю на коліно на заледенілий настил.

— Лів, тікай! — кричу я.

Вона не тікає. Вона стоїть. Худий хапає її за руку вище ліктя. Лів скрикує не від болю, а від люті, і б'є його по обличчю термосом, який так і не випустила з рук. Звук глухий, несподіваний. Худий відсахується, хапається за вилицю.

Сунде стоїть нерухомо біля машини. Він дивиться. Тільки дивиться. Навіть зараз він не підвищує голосу, не робить зайвого жесту, ніби все це не його справа, а хтось інший вирішує все за нього.

Широкий підводиться з колін, і в його руці блищить щось коротке. Ніж. Він не великий, звичайний рибальський, але у світлі ламп він здається величезним.

Я кидаюся на нього. Не думаючи, не розраховуючи. Хапаю лезо голою долонею, бо він спрямував його туди, куди не можна, у бік Лів. Біль приходить пізніше, а спочатку тільки дивний гарячий укус, і по руці вниз тече щось тепле.

Я тримаю. Він тягне. Ми качаємося по настилу, і я чую, як кричить Еміль, як гуркотить щось залізне, і над усім цим раптом лунає голос Гуннара. Низький, потужний, капітанський, той самий, яким він колись перекрикував шторм:

— Назад! Відійдіть від неї!

Він урізається в бійку всією своєю величезною вагою. Худий падає на спину. Широкий, що не чекав такого, на мить втрачає рівновагу. Він повертається до Гуннара, замахується, і я бачу, як рука з ножем іде вперед, прямо до Лів, що опинилася за спиною капітана.

Гуннар не ухиляється. Він підставляє бік.

Усе ніби зупиняється. Ніж входить у куртку з глухим, вологим звуком. Гуннар видає короткий видих, ніби хтось жартома штовхнув його кулаком під ребра, і повільно, майже дбайливо осідає на коліна.

— Гуннаре! — кричить Лів.

— Нічого, дівчинко, — каже він здивовано. — Усе добре.

Еміль підхоплює його. Я підводжуся, не відчуваючи ніг, і бачу, як по помаранчевій куртці капітана розповзається темна пляма. Пораненою рукою я затискаю рану, і біль у долоні відступає кудись далеко.

— Свене! Аптечку! Швидко!

— Не треба, — тихо каже Гуннар. Обличчя в нього стає спокійним, майже умиротвореним. — Я ж казав: моя битва. Тільки пізно… пізно прийшов.

— Не говори. Не рухайся.

— Лів, — шепоче він. — Пробач старого.

Лів опускається поруч із ним на коліна. Вона бере його величезну руку обома долонями.

— Я прощаю, — каже вона, і голос її тремтить. — Чуєш? Я прощаю, дядьку Гуннаре.

Він усміхається. Тільки кутиками губ, ледь помітно. Заплющує очі. І більше їх не розплющує.

Я продовжую тиснути на рану ще довго, надто довго, бо знаю і не хочу знати. Лікар усередині мене ставить діагноз, а людина всередині вперто відмовляється його прийняти.

Над причалом повисає тиша. Тільки вітер, тільки плескіт води біля паль.

А потім лунає голос, хрипкий, надламаний:

— Усім стояти!

Ленсман Берг стоїть посеред причалу, з пістолетом в обох руках. Обличчя червоне, мокре, перекошене. Руки тремтять, але ствол дивиться прямо на широкого, який усе ще стискає закривавлений ніж.

— Кинь, — каже Берг. — Кинь, щоб тебе! Або я стріляю!

Широкий розтискає пальці. Ніж дзвенить об дошки.

— Ленсмане, — вимовляє Сунде, і вперше я чую в його голосі напруження. — Ви робите серйозну помилку. Ви розумієте, на чиєму ви…

— Я розумію, — перебиває Берг. — Я все розумію, чорт забирай, Торб'єрне. Я розумів це сім років і мовчав. Щойно в мене задзвонив телефон. Знаєте, хто дзвонив? Прокуратура Бергена. Старший слідчий. Він сказав, що йому передали запис радіоефіру за цю ніч, і що я мушу затримати вас до його приїзду. Він летить гелікоптером. Він буде тут за сорок хвилин.

Рагна, подумав я. Господи, Рагна.

— Це безглуздо, — каже Сунде. — Записи можна підробити.

— Можна, — погоджується Берг. — Але одного не підробиш. — Він киває в бік Гуннара, що лежить на дошках. — Його.

Сунде повертає голову. На секунду на обличчі в нього майнуло щось, чого я не чекав: не гнів і не страх, а дивне здивування, як у людини, що вперше зрозуміла, що правила гри більше не діють.

— Ви не посмієте, — каже він тихо.

— Посмію, — відповідає Берг, і з очей його раптом котяться сльози. — Руки за голову, Торб'єрне. Давай. Хоч раз у житті зроби щось по-людськи.

Поліцейські підходять до Сунде. Він не опирається. Спокійно піднімає руки, ніби збирається поправити комір. Коли на ньому защіпаються кайданки, він дивиться на Лів. Довго. Без злоби. Майже з цікавістю.

— Ти завжди була впертою дівчинкою, — каже він.

— Ні, — відповідає Лів. — Просто тепер я пам'ятаю.

А потім я чую крик.

Стрем. Він стоїть біля самого краю причалу, притискаючи до грудей свій чорний чемоданчик, і обличчя його, завжди гладеньке й ввічливе, спотворилося таким тваринним страхом, що я його не впізнав. Він чекав, поки всі дивляться на Сунде. І, поки ніхто не дивився, почав відступати вздовж краю.

— Стійте! — кричить Еміль.

Стрем не слухає. Він кидається бігти вздовж причалу, до човнових сараїв, по тонкому шару криги, що за ніч намерзла на дошках. Один крок. Другий. Нога в нього ковзає, чемоданчик вилітає з рук, і він, безглуздо змахнувши руками, зникає за краєм настилу.

Плюскіт. Короткий і страшний.

Еміль кидається до краю з кругом на мотузці. Свен за ним із багром. Вони світять ліхтарями в чорну воду, кричать, кидають круг. Я бачу пляму пальта, що майнула біля палі, і руку, що вхопила повітря. Потім течія затягує його під настил, під крижане наростання, туди, куди не дістати.

Круг падає в порожню воду.

Фіорд приймає все, що в нього кидають. Я раптом згадую цю фразу й не пам'ятаю, звідки вона. Напевно, з тієї ночі, сім років тому.

Ми стоїмо на причалі, і ніхто не говорить ні слова. Лів притискається до мене, і я обіймаю її здоровою рукою. Друга, поранена, висить уздовж тіла, і по пальцях крапає кров, лишаючи на білій кризі маленькі червоні крапки.

Десь далеко, над горами, небо починає злегка світлішати.