Ранок

Завірюха скінчилася о пів на сьому. Не поступово, а одразу, як вимкнули: щойно повітря було повне снігу, а потім лишився один холодний, прозорий, синьо-сірий світанок, і над фіордом піднялися гори, яких ми не бачили всю ніч.

Гелікоптер сів на майданчик біля медпункту о сьомій. Слідча з Бергена, жінка років п'ятдесяти з утомленим обличчям і дуже уважними очима, не стала нічого говорити на причалі. Вона просто глянула на Лів, потім на мою перев'язану руку, потім на накрите брезентом тіло Гуннара й сказала:

— Мені повідомили. Я все розумію. Спочатку лікар, потім розмова.

Лікарем виявився Ольсен, черговий із балестрандського медпункту, сонний лисий чоловік у светрі поверх піжами, який усю ніч просидів біля телефону й так і не дочекався нашого порома. Він оглянув Лів у маленькому світлому кабінеті, поки я сидів за ширмою, поки мені зашивали долоню, і коли вийшов, обличчя в нього було серйозним.

— Фізично вона виснажена, але стан стабільний, — сказав він мені. — Неврологічно, за першим враженням, теж: немає ознак справжнього дисоціативного розладу. Її тримали на препаратах дуже довго, і, судячи з усього, не за показаннями. Доведеться пройти повне обстеження в Бергені.

— А пам'ять?

Ольсен помовчав.

— Вона повернеться. Частково. Щось повернеться швидко, щось роками, а щось, можливо, не повернеться ніколи. Сім років пригнічення не стираються за ніч. Ви повинні бути готові до цього.

Я кивнув. Лів вийшла з кабінету в чужому светрі, з мокрим після душу волоссям, спокійна й дуже бліда. Ми стояли в коридорі й мовчали, і мені раптом здалося, що найголовніше вже сказано, а решту доведеться говорити багато років.

Я дав свідчення о пів на дев'яту. Докладні, довгі, без утайки. Про протокол, про п'яну ніч, про туфель на дошках і чорну машину. Слідча записувала, не перебиваючи. Коли я закінчив, вона відклала ручку й подивилася на мене своїми уважними очима.

— Ви розумієте, що це не мине для вас безслідно?

— Розумію.

— Медична колегія призупинить вашу ліцензію на час розслідування. Можливо, надовго. Можливо, назавжди. Прокуратура розгляне питання про відповідальність за підписання неправдивого документа. Ви можете отримати умовний термін. Можете отримати реальний.

— Знаю.

— Ви могли змовчати. Зараз, коли Сунде заарештований, ніхто б не став копирсатися у вашому протоколі.

— Міг, — сказав я. — Я сім років мовчав.

Вона довго дивилася на мене, потім дуже злегка всміхнулася.

— Адвокат вам знадобиться хороший. Я дам телефон людини, яка займається такими справами. І, пане Люнде. Ваше зізнання добровільне, воно має вагу. Суд це врахує.

Я вийшов на ґанок. Ранок уже повністю розгорівся: над фіордом стояло низьке золоте сонце, і сніг на схилах горів так, що боляче було дивитися. На причалі метушилися люди. Порома більше не було видно: його відвели вбік, до далекого пірса. Еміль сидів на ящику й дивився на воду, закутаний у чийсь плед. Свен стояв поруч, поклавши руку йому на плече.

Я підійшов і сів поруч.

— Я втягнув вас у це, — сказав я.

— Ні, — відповів Еміль, не повертаючи голови. — Він сам вирішив. Він сказав мені вночі: «Якщо доведеться, стань поруч». Я ще не зрозумів тоді, що він мав на увазі.

Я не знайшов, що на це відповісти. Просто посидів із ним, поки задзвонила моя рація, що лежала в кишені. Я дістав її й натиснув кнопку.

— Оддваре, — сказала Рагна. Голос у неї був хрипкий, ніби вона всю ніч співала. — Я чула. Мені все передали. Гуннар. Господи, Гуннар.

— Рагно. Це ти. Ти все зробила.

— Я просто натиснула потрібні кнопки, — сказала вона. — Ти правий. Тільки слухай. Бережи її. І себе. А я піду додому. Тридцять шість годин без зміни, ноги не тримають.

— Дякую.

— Нема за що. — Пауза. — Скажи їй, що я рада. Просто… скажи.

Я сказав.

О десятій ранку ми з Лів пішли до човнових сараїв. Берг ішов поруч, мовчазний, постарілий за ніч років на десять. За нами двоє поліцейських і слідча з текою для речових доказів. Сараї стояли в ряд уздовж води, сірі, перекошені, із заіндевілими дверима. Сьомий був останнім.

Я дістав ключ. Свій. Той, що висів на кільці сім років. Він увійшов у замок м'яко, ніби чекав. Двері скрипнули й відчинилися.

Усередині пахло смолою, вологим деревом і тишею. Та сама низька стеля. Віконце над причалом. Банка з-під маринаду на підвіконні, вкрита пилом. Лів постояла на порозі, не наважуючись увійти, потім ступила вперед і торкнулася пальцем балки над головою.

— Тут, — сказала вона. — Оця. Порожниста.

Я дістав із кишені ніж Берга, який він мені позичив, і піддів заслінку. Вона піддалася зі скрипом, і всередині, в напівтемряві, блиснуло щось бляшане.

Коробка з-під печива. Стара, з облупленою фарбою, з намальованими кошиком і яблуками. Я витяг її й подав Лів. Вона відкрила кришку.

Папери лежали охайним стосом, загорнуті в клейонку. Накладні. Платіжні доручення. Фотографії. Усе, що вона зібрала сім років тому.

Слідча одягла рукавички й почала перебирати аркуші. Лів стояла поруч, і я бачив, як вона тримається: пряма, напружена, як струна.

— Це те, що потрібно, — сказала слідча після кількох хвилин мовчання. — Цього вистачить на дуже багато. Підписи, суми, схема. Навіть якщо Сунде знайде кращих адвокатів…

Вона раптом замовкла. Взяла останній аркуш, що лежав на дні й виглядав інакше, ніж решта: новий, щільний, без слідів вологості. Лів подалася вперед.

— Цього я не клала, — прошепотіла вона.

Аркуш був надрукований на принтері. Дванадцять рядків: імена, дати, суми. Поряд із кожним рядком стояли ініціали опікуна, а внизу, в кутку, той самий третій підпис, дві петлі й розчерк блискавки. Тільки цього разу під підписом хтось чітко, друкованими літерами вивів прізвище.

РИНГСТАД.

Я ніколи не чув його. Лів теж. Але слідча, прочитавши, зблідла.

— Це не Сунде, — повільно промовила вона. — І не Стрем. — Вона підвела очі. — Дванадцять рядків. Дванадцять імен. Тут не тільки ваша дружина, пане Люнде. «Вестлія» приймала не тільки її.

Лів узяла в неї аркуш тремтливими пальцями. Її обличчя стало таким, що я ступив до неї й обійняв за плечі.

— Хтось поклав це сюди, — сказала вона дуже тихо. — Нещодавно. Хтось знав про сарай. Хтось хотів, щоб ми знайшли.

За вікном над водою світило сонце. Фіорд лежав блакитний і нерухомий, як після довгого сну, і в ньому, як у дзеркалі, відбивалися гори. Я дивився на воду. Просто дивився. Уперше за сім років.

Лів притислася щокою до мого плеча, і ми стояли в тісному сараї, серед запаху смоли й чужих таємниць, і я розумів: ніч закінчилася, а історія тільки починається.