Жінка без імені

Спочатку був запах. Лимон і хлорка, чистота, від якої щипає в носі. Потім біла стеля, рівна, як аркуш паперу, без жодної тріщини. Потім голос, добрий, терплячий, що повторював одне й те саме: «Ти хвора. Ти просто хвора. Сьогодні гарний день».

Вона лежала на лавці в теплому, хиткому приміщенні й слухала, як ці три слова повільно розчиняються в шумі двигуна.

Вона не знала свого імені. Це було дивно, але не страшно. Страшно було інше: вона знала все решту. Знала, що вода за вікном холодна, бо відчувала цей холод шкірою. Знала, що чоловік поруч, у синій куртці з нашивкою, не заподіє їй лиха. Знала, що йому тридцять вісім, що в нього ліва брова трохи вище за праву і що, коли він нервує, він тре великим пальцем згин вказівного.

Звідки? Вона не пам'ятала. Знання просто лежало в ній, як камінь на дні колодязя: важке, гладеньке, давно обточене водою.

Він сидів на сусідній лавці, не зводячи з неї очей, і вдавав, що просто перевіряє крапельницю. Вона заплющила повіки й дозволила йому думати, що спить.

Босі ноги в снігу. Це вона пам'ятала добре, бо тіло пам'ятає біль краще за розум. Двері, які тієї ночі чомусь не замкнули. В'язка ключів на столі чергової, і сама чергова, що спала обличчям на складених руках. Коридор, довгий, як усе її ув'язнення. Холодна підлога. Сходи. Ще одні двері, важкі, з червоною лампочкою над ними.

І сніг. Багато снігу. Вона бігла по ньому, поки не перестала відчувати ступні, і тоді просто пішла. Куди? Вниз. Туди, де вода. Щось усередині повторювало: до води, до води, до останнього порома. Їй навіть здавалося, що вона чує гудок.

Від кого вона тікала? Тут пам'ять ішла в туман. Вона пам'ятала руку, що тримала її за зап'ясток надто міцно. Пам'ятала чиєсь обличчя, що схилялося над нею, м'яке, майже батьківське, в окулярах із тонкою оправою. Пам'ятала шприц на світлі.

Але обличчя не складалося в ім'я. Тільки страх.

Вона розплющила очі на щілинку. Чоловік дивився в підлогу.

З ним було інакше. Коли вона читала його ім'я на куртці, у ній щось розкрилося, як кулак, який довго стискали. Оддвар. Так звучали слова, які вона, здається, повторювала пошепки сотні ночей: у білій кімнаті, під тихий гул лампи, щоб не збожеволіти. Оддвар. Оддвар. Він приїде. Він обіцяв.

Вона не знала, що саме він обіцяв і коли. Але в самому цьому слові, «обіцяв», жили і жар, і холод, і щось схоже на опік. Тепло, бо поруч із ним вона вперше за… скільки? за роки? не хотіла помирати. І жах, бо він не впізнав її.

Він дивився на неї як на пацієнтку. Як на чужу.

Вона мало не засміялася. Звісно. Що ще він міг побачити? Скелет із остриженою душею, що пережив бозна-що. Вона сама себе не впізнала б у дзеркалі.

Пором хитнуло. Оддвар підвівся, поправив ковдру в неї на плечах. Його пальці на мить затрималися, і вона згадала ці руки. Без жодної причини згадала: шорсткі, теплі, що пахнуть смолою й тютюном. Вони торкалися її обличчя. Вони щось зашивали над бровою, обережно, і жартували: «Не ворушись, бо вийде усмішка не там».

Над бровою в неї справді був шрам.

— Вам щось потрібно? — спитав він тихо.

— Скільки до десятої? — вирвалося в неї знову, і вона сама здивувалася.

— Ми вже вийшли. Десята година давно позаду, ще на пристані.

Ні, подумала вона. Не позаду.

Ця думка прийшла сама, як голос із сусідньої кімнати: вона чекала саме останнього порома. Одного разу, багато років тому, вона стояла на пірсі в нічній темряві, з маленькою валізою, і лічила хвилини. Чекала того, хто обіцяв приїхати. Пором пішов без неї. І без нього.

Ось що означало «до десятої». Тіло пам'ятало розклад, хоча розум утратив усе решту.

— Ви не повинні мене боятися, — сказав Оддвар. Він, здається, неправильно зрозумів її мовчання. — Я не заподію вам лиха. Я просто хочу, щоб ви дісталися берега.

Вона повільно підвела на нього очі. Їй хотілося сказати: «Я знаю. Це я тебе боюся. Я боюся, що ти зараз згадаєш». Але слів не було. Було лише відчуття двох протилежних течій у грудях, теплої й крижаної, і вони уперто тягнули її в одну точку.

Він відвернувся до ілюмінатора. На склі, в прозорій плямі серед крижаних візерунків, тремтіло відображене світло лампи. Він стояв спиною, згорбившись, і раптом вона виразно побачила: йому теж страшно. Він щось намацує в собі в темряві, як людина, що шукає вимикач у домі, де давно не бувала.

Це була її перша надія за довгий час. Маленька, колюча, крихка, як перша крижинка біля краю води.

Він згадає, подумала вона. Він неодмінно згадає. Тільки б не надто пізно.

І не надто рано.

Вона знову заплющила очі. Десь за стіною, в машинному відділенні, билося серце порома, і їй здалося, що воно відлічує не секунди, а роки. Один. Два. Три. До семи.

Сім. Звідки в неї це число?

Вона не встигла втримати думку. Втома накрила її теплою хвилею, і останнє, що вона почула, був стукіт дверей: Оддвар вийшов на палубу, і в щілину потягло холодом. Він пішов телефонувати, подумала вона. Комусь, хто знає більше, ніж вона.

І від цієї думки спиною пробіг дрож.