Ти обіцяв

Капітана порома я знав понад двадцять років. Гуннар Мюклебуст водив цей пором іще тоді, коли я був студентом, підробляв санітаром і їздив на ньому до баби в Балестранд. Він був великий, сивий, із бородою, в якій вічно застрягали крихти від бутербродів, і вмів так спокійно сказати «все буде гаразд», що навіть штормове попередження переставало здаватися загрозою.

Зараз він стояв на краю апарелі без шапки й махав мені обома руками, як людина, що виганяє з курника лисицю.

— Давай, Оддваре! Давай, давай! Ще трохи! Матросе, не піднімай, зачекай!

Я вкотився на борт зі швидкістю, яка за звичайних часів коштувала б мені ліцензії. Колеса гримнули по сталевому настилу, машина сіпнулася й стала. Позаду з брязкотом поповзла вгору апарель. Я заглушив мотор і кілька секунд сидів, уткнувшись чолом у кермо, слухаючи, як шалено калатає серце.

Устиг. Дванадцять хвилин запасу, не більше. Ще трохи, і довелося б ночувати в машині на пристані, з жінкою, що йшла в гіпотермію, і без жодного шансу кудись дістатися.

— Ти здурів, — сказав Гуннар, коли я відчинив дверцята. Він важко дихав. — Рагна сказала, що в тебе завал. Я думав, ти одразу повернеш назад.

— У мене пацієнтка. Потрібне тепле місце. Є вільний салон?

— Верхній. Там обігрівач, лавки. — Він кивнув на сходи. — Еміль допоможе. Еміле!

З тіні виринув хлопець років дев'ятнадцяти, худий, веснянкуватий, у завеликій для нього помаранчевій куртці. Ми з ним висунули ноші, вдвох підняли їх на сходи й обережно рушили до пасажирського салону. Вона лежала не ворушачись, із заплющеними очима. Тільки повіки трохи здригалися, коли нас хитало.

Салон виявився маленьким, душним і порожнім. Два ряди обитих дерматином лавок, вікна, порослі крижаними візерунками, термос на столику, забута кимось газета. Обігрівач гув у кутку. Я поклав жінку на довгу лавку біля стіни, підсунув під голову згорнутий плед і перевірив пульс. Шістдесят. Тиск, температура. Все краще, ніж пів години тому.

— Дякую, Еміле. Принеси, будь ласка, гарячої води, якщо є.

Хлопець кивнув і побіг. А потім у дверях з'явився Гуннар.

Він увійшов і зупинився. Я бачив його в профіль: велика голова, важкий підборідок, сива щетина. Він дивився на жінку на лавці, і обличчя його змінювалося повільно, як крига, в якій з'являється тріщина. Спочатку подив. Потім щось інше, чого я не зміг прочитати. Потім він ніби сам собі наказав прибрати це з обличчя і прибрав. Усе це зайняло, мабуть, секунди три.

— Хто вона? — спитав він глухо.

— Не знаю. Знайшов біля Согнефьєлля, без документів. Не говорить. Ти не бачив її раніше?

— Ні. — Він відповів надто швидко. — Звідки мені. Я тут, на воді. — Він потер бороду. — Бідна дівчинка. У таку погоду.

Я хотів спитати, чому він вирішив, що вона дівчинка. Їй було за тридцять. Але тут двигуни рявкнули, підлога під ногами здригнулася, і Гуннар квапливо позадкував до дверей.

— Відходимо. Я на місток. Якщо щось знадобиться, клич. Зв'язок у нас ненадійний, але Еміль на палубі.

Він пішов. Я лишився з тупою ніяковістю в грудях, як після невдалого жарту. Гуннар брехав, і брехав погано, як брешуть люди, що до цього не звикли. Але навіщо?

Пором відвалив від пристані з довгим скреготом. Шибки запітніли, і крізь прозору смужку в візерунку я побачив, як вогні Вангснеса йдуть у завірюху. Спочатку вони стали жовтими плямами, потім іскрами, потім зникли. Лишилися тільки чорна вода, сніг і хитавиця.

Я присів біля лавки, взяв її зап'ястя й почав лічити пульс.

— Усе добре, — сказав я. — Ми пливемо. За сорок хвилин будемо на місці. Там вас огляне лікар, а я залишуся з вами, поки не стане ясно, хто ви й що з вами сталося.

Її пальці ворухнулися в моїй долоні. Я підняв очі.

Вона дивилася на мене.

Тепер, за рівного світла лампи, без завірюхи й болю, її погляд виявився зовсім іншим. Ясним. Тверезим. У ньому не було ні паніки, ні розгубленості. Лише обережність. Так дивляться на крихку річ, яку бояться випустити з рук.

— Ви отямилися, — сказав я. — Це добре. Не намагайтеся вставати. Ви розумієте, де ви?

Вона облизала потріскані губи. Я подав їй води з термоса, вона зробила ковток, закашлялась, але випила. Потім дуже повільно, з працею, ніби слова були важкими каменями, вимовила:

— Оддваре.

Я завмер.

— Звідки ви знаєте… — почав я й урвав. Нашивка. Вона читала нашивку. Звісно. Це нічого не означає.

Але вона вимовила моє ім'я не так, як читають із бейджа. Вона вимовила його, як вимовляють ім'я, яке довго не дозволяли собі казати вголос. З м'яким «д» і трохи розтягнутим «а». З легкою, майже ніжною хрипотою.

— Так, — сказав я. — Я Оддвар. Я лікар. Ви в безпеці.

— Я знаю, — тихо сказала вона.

Мені не сподобалося, як це прозвучало.

За вікном загуркотіла хвиля, пором накренився, і судно заскрипіло всіма своїми старими шпангоутами. Лампа хитнулася на дроті. Жінка не відвела погляду. Тепер вона дивилася не на обличчя, а просто в очі, і мені захотілося відвернутися, хоча я не знав чому.

— Ви пам'ятаєте, як вас звати? — спитав я якомога рівніше.

Вона повільно похитала головою.

— Звідки ви прийшли? Що з вами сталося?

— Не пам'ятаю.

— Але ви знаєте моє ім'я. І знали про пором. Ви питали про десяту годину.

Її губи здригнулися. На секунду мені здалося, що вона всміхнулася, але усмішка вийшла такою гіркою, що я пошкодував про своє запитання.

— Ні, — сказала вона. — Я не пам'ятаю, хто я. Але тебе я пам'ятаю.

— Ми зустрічалися?

Вона не відповіла. Тільки пальці, що лежали в моїй долоні, трохи стиснулися.

Мені раптом стало важко дихати. У салоні пахло перегрітим пилом, мокрою вовною і трохи кавою. Вода хлюпала об борт. Десь далеко, в машинному відділенні, глухо ухав двигун, і кожен удар відлунював у мене в ребрах.

— Я б запам'ятав, — сказав я, і мій голос прозвучав чужим. — Я б запам'ятав вас.

— Ні, — сказала вона. — Не запам'ятав би.

Вона трохи підвела голову, і темне вологе волосся впало на плед. Погляд її став важким, рівним, без докору й без надії, як у людини, що повідомляє давно відомий факт.

— Ти обіцяв приїхати тоді.

У салоні стало дуже тихо. Навіть хитавиця ніби припинилася.

Я нічого не відповів. Не зміг. Руки в мене заніміли до самих плечей, ніби я знову копав сніг, і крізь це заціпеніння, як крізь воду, пробивалася одна-єдина думка, ясна й безжальна:

я не знаю, про що вона говорить.

А потім друга: ні, знаєш.