Палуба

Рація на пороми ловила гірше, ніж у машині. Я вийшов на вузьку палубу під навісом, де вітер принаймні не бив в обличчя, притиснувся спиною до холодної перебірки й викликав Рагну вп'яте. На шостий раз вона озвалася.

— Чую тебе через вату. Що в тебе?

— Мені треба дещо перевірити. — Я прикрив рацію долонею, хоча на палубі нікого не було. — На її зап'ясті лишився уламок лікарняного браслета. Літери «NGER H». Спробуй знайти пансіонати, клініки, приватні будинки догляду вище на перевалі. Когось, хто міг утратити пацієнтку сьогодні.

— Це вже не виклик, Оддваре. Це розслідування.

— Просто спробуй.

Завади. Потім тихий, зосереджений звук: Рагна друкувала. Я стояв, дивлячись на чорну воду за метр від борту, і лічив хвилі. Не дивитися на воду вночі. Я порушив власне правило й навіть не помітив коли.

— Знайшла дещо, але не те, що ти просиш, — сказала нарешті Рагна. — Слухай. За сьогоднішніми заявами нічого. Тоді я розширила пошук: жінки, тридцять-сорок років, темне волосся, зниклі в наших краях за останні роки. Вилізла стара справа. — Вона замовкла, і я почув, як скрипнуло її крісло. — Лів Ейкен. Балестранд. Двадцять сім років на той момент, медсестра. Зникла в листопаді, сім років тому, вночі. Знайшли туфель на пірсі. Тіла не знайшли. Через рік суд визнав її загиблою.

Я не одразу зрозумів, що вона замовкла. Я стояв і дивився перед собою, на крижаний край біля борту.

Ейкен.

Щось м'яко вдарило зсередини, під ребра, ніби хтось постукав у стіну з того боку. Не думка, не картинка. Просто прізвище, гостре й знайоме, як власний почерк на чужому папері. Я сказав «Ейкен» про себе ще раз і відчув, як заломило скроню.

— Оддваре? Ти чуєш?

— Чую.

— Я не кажу, що це вона. Фотографія в архіві нечітка, газетна. Просто опис підходить. Ти що-небудь…

— Ні, — сказав я надто швидко. — Нічого. Прізвище незнайоме.

Це була правда. Я не знав цього прізвища. Але тіло знало, і тіло не слухалося мене: у мене спітніли долоні, хоча мороз на палубі був такий, що дихати доводилося через шарф.

— Зачекай, — сказала Рагна. — Я знайшла ще. Тоді, у листопаді, виклик на пірс прийняли двоє. Черговим лікарем був… — Вона урвалася. — Господи. Це ж ти.

Тиша. Тільки вітер, тільки скрегіт криги об борт.

— Оддваре, ти був на тому виклику. Це твій підпис під протоколом.

— Я знаю, що це мій підпис, — сказав я. І зрозумів, що знаю. Не розумом: я не міг зараз викликати в пам'яті жодного кадру з того пірса. Але підпис знав. Як знають шрам, про походження якого не питають.

Рагна мовчала довго. Рація шипіла, як метал, що остигає.

— Ми тоді жодного разу про це не говорили, — сказала вона нарешті. — Я думала, тебе це просто… я не лізла.

— Ти правильно робила.

— Ні, — раптом різко сказала вона. — Неправильно. Я дванадцять років сиджу в цьому ефірі й знаю, коли людина перестає бути собою. Після того листопада ти перестав пити й перестав сміятися. Я вирішила, що так і треба. А тепер думаю: може, треба було спитати.

Я не знав, що відповісти. У горлі стояла грудка.

— Перевір пансіонати, — сказав я. — Будь ласка. І, Рагно. Поки що нікому ні слова.

— Кому я скажу? Тут ні душі. — Вона спробувала пожартувати, і в неї не вийшло. — Бережи себе. І її теж.

Вона відключилася.

Я стояв, поки холод не став нестерпним. Потім повернувся до дверей у салон і побачив у склі відображення: свою постать, жовте світло лампи за спиною, і ще щось. Силует у прорізі на іншому кінці палуби.

Гуннар.

Він стояв біля дверей у стернову рубку й дивився на мене. Не знаю, скільки він там був. Досить, щоб чути. Коли наші погляди зустрілися, він відвів очі, по-хлоп'ячому, як школяр, що провинився, і ступив назад до рубки. Двері за ним зачинилися м'яко, надто м'яко, ніби він боявся їх грюкнути.

Я залишився на палубі сам, із рацією в кулаку й із прізвищем, що стукало у скроні.

Ейкен. Лів.

Лів.

Я вимовив це ім'я вголос і нічого не відчув. Ні впізнавання, ні болю. Тільки чорну діру на місці, де мало бути щось величезне, як у горлі, з якого вирвали зуб.

Я глянув на воду. Хвилі йшли із заходу, довгі, із жирними гривами піни. Десь під ними лежав фіорд, глибокий і холодний, що зберігав усе, що в нього кидали. Я не дивився на нього сім років. Думав, що це звичка.

Тепер я зрозумів, що це був страх.

Не страх води. Страх того, що я там побачу.