Протокол

Я повернувся в салон і сів навпроти неї. Вона спала. Або вдавала, що спить; я вже навчився розрізняти.

Лампа гойдалася на дроті, тінь від неї ходила по обличчю жінки туди й назад, і щоразу, коли світло падало на тонкий білий шрам над бровою, усередині мене щось озивалося. Я дивився на цей шрам і думав: три шви. Тонка нитка. Я сказав їй: «Не ворушись, бо вийде усмішка не там».

Вона засміялася.

Ось так це й сталося. Не спалах, не удар. Просто сміх. Чийсь справжній, низький, трохи хрипкий сміх, що звучав у мені, як радіо в сусідній квартирі, і я раптом зрозумів, що чую його не вперше.

Човновий сарай номер сім. Запах смоли й мокрого дерева. Нагріті сонцем дошки, на яких ми сиділи, звісивши ноги над водою. Гасова лампа, бо електрики там не було. Жінка з мокрим волоссям розповідала, як у дитинстві крала в батька цигарки, і в неї було ось це обличчя. Те саме. Тільки живе, повне, засмагле.

Лів.

Я назвав її ім'я про себе, і воно відчинилося, як двері, що їх довго тримали замкненими.

Я згадав усе одразу. Не по порядку: у зворотному, як розмотується клубок, коли смикнеш за потрібну ниточку. Спочатку останнє літо. Ми познайомилися в Балестранді, в медпункті, вона працювала там медсестрою, а я приїжджав на підміну. Вона була заміжня. Вона жодного разу не сказала про це першою, а я не питав. Потім сарай. Ключі, два однакові: я напилком зробив на них позначки, щоб знаходити замок навпомацки в темряві. Один залишив собі, другий віддав їй.

Потім дзвінки. Нічні, короткі, завжди одним і тим самим шепотом: «Ти можеш говорити?» Я міг.

Потім та ніч.

Я сидів із заплющеними очима, але всередині все стало надто ясним.

Вона зателефонувала о дев'ятій вечора. Сказала: усе, я йду. Вона пішла б тоді, вона давно збиралася, а він щось дізнався й чекав. «Приїжджай до останнього порома, — сказала вона. — Я буду на пірсі з валізою. Просто приїжджай. Я більше не хочу чекати». Я відповів: «Приїду».

Я не приїхав.

О дев'ятій двадцять мене викликали на аварію на перевалі. Хлопчисько на мотоциклі, шістнадцять років, не вижив. Ми намагалися його витягти півтори години, і коли я повернувся на станцію, було за десять дванадцята. Пором давно пішов. Я сів на кушетку в кімнаті відпочинку, і в шафці знайшлася пляшка. Чужа, залишена кимось на день народження.

Це був перший раз за десять років. І я напився так, як напивається людина, що хоче, щоб її не було.

Я прокинувся о шостій ранку від дзвінка. Виклик на пірс у Балестранді. Біля пристані знайшли жіночий туфель.

Мене занудило. Я підвівся, пройшов до дверей, визирнув на палубу й повернувся, бо мені треба було щось робити з руками.

Я приїхав на пірс. Було світло, але холодно й мокро; такий сірий листопадовий світанок, що не обіцяє дня. На дошках пірса стояв самотній туфель, чорний, замшевий, з невеликим підбором. Я одразу зрозумів, чий він. Із води стирчала валіза, що зачепилася за палю.

І чорна машина. Велика, дорога, з емблемою «Сунде Ф'юрдредері» на дверях. Вона стояла біля самого краю причалу, і біля неї, у темному пальті, з обличчям цілком спокійним, стояв чоловік, якого я знав з афіш і з щорічних благодійних вечорів. Торб'єрн Сунде. Чоловік.

Він не плакав. Він узагалі нічого не робив, просто дивився на воду. Коли я підійшов, він повернувся й дуже м'яко, майже ніжно, сказав: «Докторе, як добре, що приїхали саме ви. Я знаю, ви людина делікатна».

Він знав, хто я такий. Тоді я не зрозумів, що це означає.

Мені дали протокол. Нещасний випадок: послизнулася на слизьких дошках, упала, течія понесла. Жодних слідів боротьби. Ленсман Берг стояв поруч і мовчав. Я дивився на туфель, на валізу, на темну воду під пірсом. Я відчував у роті смак учорашнього алкоголю й власну провину, величезну, як гора.

Якщо я напишу правду, подумав я, що я скажу? Що вона дзвонила мені? Що я обіцяв приїхати? Що я лежав п'яний, поки вона чекала?

Я підписав.

Одним підписом я закрив справу. Підписом, який коштував мені тільки одного: відчуття, що я хоч у чомусь лишився чесним. Потім я сказав собі, що нічого не бачив. Що Сунде був просто чоловіком, який приїхав на місце трагедії. Що машина біля пристані нічого не означає. Я повторював це так довго, що до весни майже повірив.

Я кинув пити, перестав дивитися на воду й назавжди прибрав у далеку шухляду пам'ять про човновий сарай. Мені вистачило сил навіть на те, щоб забути жінку, яку я кохав.

Майже вистачило.

Я розплющив очі. Лів лежала на лавці з рівним диханням і заплющеними очима. На її обличчі більше не було ні страху, ні очікування. Тільки втома. Жива, справжня втома людини, що пройшла через щось невимовне.

Вона була жива.

Жива, і я привіз її сюди, на пором, що належав людині, яка сім років тому стояла на пристані в чорному пальті.

Мене обдало жаром сорому: густим, липким, до самих вух. Вона сказала: «Ти обіцяв приїхати тоді». І я відповів: «Я б запам'ятав вас».

Я хотів підвестися, розбудити її, упасти перед нею на коліна й зізнатися в усьому. Але щось утримало. Страх? Розрахунок? Професійний рефлекс, що пацієнтові в шоці не можна повідомляти те, що може його добити? Я не знав. Знав тільки, що якщо зараз скажу їй правду, то втрачу її назавжди. Удруге.

Я підвівся, накрив її плечі пледом і тихо вийшов на палубу.

Ні, вирішив я. Не зараз. Спочатку я з'ясую, що сталося. Спочатку дізнаюся, хто вона, звідки прийшла й від кого тікала. А потім скажу їй усе.

Я переконував себе, що це не боягузтво. Що це розрахунок.

Але я надто добре знав, як виглядає боягузтво. Я носив його сім років.