Білі гіацинти

У понеділок небо над узбережжям розчистилося, і вперше за багато тижнів над морем зійшло холодне, безжально ясне сонце. Повітря дзвеніло. Кожна сосна на схилах пагорбів стояла окремо, кожен камінь на дорозі мав власну тінь. Люсьєн вів машину мовчки, і Ноемі, що сиділа поруч, теж мовчала, тримаючи на колінах полотняну сумку.

На повороті над урвищем він зупинив машину.

Він цього не планував. Рука сама зняла ногу з педалі, і мотор затих. Якийсь час вони сиділи в тиші, слухаючи, як вітер гуде в щілинах кузова. Потім Люсьєн відчинив дверцята й вийшов.

Огорожа тут була нова, блискуча, поставлена після аварії. Зламані стовпи прибрали. Він підійшов до самого краю, взявся за холодний метал і подивився вниз. Скелі, чорні, мокрі, гострі, як зуби. Прибій, що відходив довгими білими язиками. Ніщо не нагадувало про те, що однієї з листопадових ночей тут зникло ціле життя. І це здавалося особливо страшним: море вміло забувати.

Ноемі підійшла й стала поруч. Не торкаючись його, не кажучи ні слова. Просто стояла, і він відчував її тепло крізь повітря.

— Тут, — сказав він.

— Так.

— Я три роки боявся подивитися. Мені здавалося, що якщо побачу, то почую її.

— І що?

— Тихо, — промовив він. — Просто тихо.

Він простояв так хвилину чи дві. Потім видихнув, розтиснув пальці й повернувся до машини. У дзеркалі він побачив, що обличчя в нього мокре, але не став утиратися.

Мис Гризель виступав у море довгим кам'яним пальцем. На самому його кінці стояв маяк: біла вежа з червоним поясом, давно автоматизована, з мертвим віконцем доглядача. Трохи нижче, на скельній терасі, пригорнувшись до каміння, ютився невисокий кам'яний будиночок із шиферним дахом і заскленою верандою. З димаря в'юнився блакитний димок.

Вони залишили машину на початку стежки й пішли пішки, тримаючись ближче до огорожі з вритих у землю валунів. Вітер рвав одяг. Чайки, що кричали на скелях, дивилися на них згори вниз із лінивою цікавістю.

— Він обжитий, — тихо сказала Ноемі.

— Дивіться на веранду.

Веранда була засклена наглухо, і по всій її довжині, на підвіконнях, на полицях, на дерев'яних ящиках, стояли горщики з квітами. Десятки горщиків. Узимку, коли на всьому узбережжі не було жодної живої зелені, тут цвіли гіацинти. Білі, тугі, пишні, з воскові пелюстками й тим солодким важким запахом, який вони відчули, ще не дійшовши до дверей.

В Люсьєна пересохло в роті.

— Ви наступили на мої цибулини, — почулося ззаду.

Він обернувся. Позаду них, на вузькій стежці, стояла стара жінка. Невисока, пряма, в темному в'язаному пальті й чорній хустці, з-під якої вибивалася сива коса. В одній руці вона тримала ціпок, у другій кошик із сухими водоростями. Обличчя її, обвітрене, з глибокими борознами біля рота, було спокійним і дуже втомленим.

Але коли вона трохи всміхнулася, на лівій щоці утворилася ямочка, глибока й насмішкувата, і світ навколо Люсьєна зупинився.

— Здрастуйте, Люсьєне, — сказала вона. — Ви збиралися довше, ніж вона думала.

Він не міг вимовити ні слова. Тільки стояв і дивився на неї, як дивляться на видіння, і не міг повірити, що видіння дихає, тримає кошик і говорить голосом, який він чув на магнітофонному записі.

— Ізабель, — видихнула Ноемі.

— Тут мене звати Мадлен Віре, — спокійно озвалася жінка. — Уже сорок п'ять років. Але ви можете називати, як хочете. Проходьте. На вітрі розмовляти не можна. Я стара, мені шкідливо.

Усередині будинок виявився маленьким і теплим. Вузька кухня з пічкою, низька стеля, стіл біля вікна, на якому стояли дві чашки й тарілка з печивом. Дві. Люсьєн помітив це відразу.

— Ви чекали на нас, — сказав він.

— Я не знала, що ви будете саме сьогодні. — Ізабель поставила кошик біля порога й почала знімати хустку. — Але я знала, що ви прийдете. Два тижні тому я бачила, як ви стояли біля її могили й розмовляли з каменем. Я стояла за кипарисами. І подумала: ця людина добра. А добрі рано чи пізно знаходять те, що для них сховано.

Вона налила чаю. Руки в неї не тремтіли. Тільки коли вона сіла навпроти й підняла чашку, Люсьєн помітив на її зап'ястку тонку білу смужку, незасмаглу, там, де колись був браслет.

— Розкажіть, — попросив він. — Усе. Не поспішайте.

Вона довго мовчала, дивлячись на гіацинти у вікні. Потім заговорила негучно, рівно, як людина, що багато разів репетирувала ці слова в тиші й ніколи не вимовляла їх уголос.

— Свою доньку я бачила лише тричі за останні сорок п'ять років. Не рахуючи того дня, коли вона народилася, і дванадцяти місяців потім. Уперше вона прийшла до мене у вересні двадцять третього. Постукала у двері, як стукають до чужих. Я відчинила, і вона сказала: «Здрастуйте. Я Еліана. Здається, ви моя мати». У неї були мої очі, подумала я. Але дивилися вони так, як дивився Поль.

Вона зупинилася, перевела подих.

— Я не знала, як вона мене знайшла. Виявилося, за листом Оділь. Сестра здогадувалася, що я жива, і перед смертю написала їй, куди мені, можливо, піти. Не дім, а місце. Мис. Маяк. Еліана приїхала, обійшла всі будинки, питала в селі, чи не бачив хтось літню жінку з гіацинтами. Люди показали на мене. Ось так просто. Сорок п'ять років я ховалася, і мене видали гіацинти.

— Ви не чекали, що вас знайдуть?

— Я чекала. — Ізабель глянула на нього. — Щодня. Просто боялася, що це будуть не вони.

— Вони?

— Люди Делькура. Годен приїжджає на мис раз на рік, наприкінці серпня. Дивиться на маяк, на дім, ставить запитання. Я його знаю: він із юності швендяв по студії, хлопчисько на побігеньках в Етьєна. Тоді був гарний, як яструб. Тепер постарів. Але щороку приїжджає, і щороку я ховаюся у вежі, доки він ходить під вікнами. Він не знає мене в обличчя. Для нього Ізабель Делькур втопилася в Орелі в лютому вісімдесят першого. Але в Годена нюх. Він відчуває, коли щось не сходиться.

— Як вам вдалося… — почав Люсьєн і замовк.

— Інсценувати смерть? — Вона ледь усміхнулася кутиком рота. — Не я. Друг. Старий друг Поля, студент-медик, працював у морзі. Тіло невпізнаної жінки, що втопилася в ті дні. Моє пальто. Моя сумка з документами. Він зробив так, щоб ніхто не дивився надто близько. За це його потім звільнили, а мені довелося виїхати з міста. Я не могла залишитися. Я б потягла за собою Оділь і дівчинку.

— А Еліана?

— Ми бачилися тричі. У вересні, в жовтні, а потім чотирнадцятого листопада. — Вона знову зупинилася, і голос цього разу все-таки здригнувся. — Утретє вона приїхала на заході сонця. Ми сиділи ось тут. Вона розповіла про вас. Про те, як ви склеюєте чужі життя й ніяк не можете склеїти своє. Про Синематеку. Про те, що відправила плівку в архів, щоб ви знайшли її, коли настане час. Вона хотіла повернутися й розповісти все вам. Сказала: «Мамо, я більше не можу мовчати. Він заслуговує на правду».

— Вона це сказала?

— Дослівно. — Ізабель зустріла його погляд. — А ще вона сказала, що любить вас. Що ви найчесніша людина, яку вона зустрічала. Що хоче повернутися додому, і нехай завтра все завалиться, аби тільки повернутися.

Люсьєн закрив обличчя руками. Ноемі мовчки присунулася й поклала долоню йому на плече. Він не відсторонився.

— Вона поїхала без чверті дев'ята, — вела далі Ізабель, і голос її став рівним, як буває в людей, що тримаються за єдину опору. — Я стояла на ґанку й дивилася на її фари. Вони зникали за поворотом, один раз блимнули. Потім, за хвилину, на дорозі показалося інше світло. Ще одна машина. Йшла без габаритів. Тільки дальнє світло. Йшла дуже швидко.

— Ви бачили, хто це був?

— Ні. Тільки світло. — Вона стисла чашку так, що побіліли пальці. — Я побігла в дім, схопила телефон, хотіла зателефонувати в поліцію. А потім зрозуміла, що якщо зателефоную, то назву себе. Розповім, хто я, звідки, навіщо тут. І вони знайдуть мене за два дні. І я не зателефонувала. Я стояла біля вікна й слухала. Почула удар. Далекий, глухий. Ніби впало щось дуже важке. Потім тиша.

Вона заплющила очі.

— Три роки я ношу їй квіти. Щомісяця. Бо більше нічого зробити не можу.

На кухні стало дуже тихо. Чутно було, як потріскує пічка і десь у глибині дому цокає годинник. Люсьєн прибрав руки від обличчя. Очі в нього були сухі, червоні, чужі.

— Ви не винні, — сказав він.

— Не кажіть так. Ви не знаєте.

— Я знаю одне: якби вона не прийшла до вас, вона залишилася б жива. Але я не шкодую, що вона прийшла. Бо вона нарешті побачила вас.

Ізабель дивилася на нього довго. Потім тихо сказала:

— Ви дуже схожі на Поля. Він теж умів знаходити слова, які не лікують, але дозволяють дихати.

Вона встала, підійшла до пічки, дістала з шухляди бляшану коробку з-під монпансьє, відкрила й вийняла маленький іржавий ключ на синій стрічці. Поклала на стіл між чашками.

— Хвіртка на студійному подвір'ї, — сказала вона. — З боку гирла. Поль дав мені його в день весілля, «про всяк випадок». Я сорок п'ять років носила його з собою й жодного разу не наважилася дістати. Замок, мабуть, колишній: Етьєн завжди дбав про те, чого гостям не видно.

Люсьєн узяв ключ. Він був теплий від пічки.

— А браслет? — спитав він. — На плівці він у вас на руці.

— Я одягла його один раз, того дня. Потім віддала Оділь, для дівчинки. — Вона подивилася на свою порожню кисть, на білу смужку на шкірі. — Не думала, що йому доведеться лягти в землю разом із нею. Але, мабуть, так теж правильно. Нехай хоч щось із нашого з Полем лишається поруч із нею.

Вони сиділи довго. Ізабель розповідала про Поля: як він сміявся, як незграбно танцював, як писав їй листи на звороті кінокадрів. Люсьєн і Ноемі мовчки слухали, і час стікав, як вода, а за вікном гіацинти стояли у своїх горщиках, білі, чисті, сяючі в холодному зимовому світлі.

Коли стали збиратися, Люсьєн поставив останнє запитання:

— Ізабель. Ви розкажете те, що знаєте? Публічно? Суду? Людям?

Вона не відповіла одразу. Підійшла до вікна, провела пальцем по пелюстці.

— Ні, — сказала вона нарешті. — Не зараз. Пробачте. Я сорок п'ять років живу в цій тиші. Я не вмію з неї виходити. Якщо я заговорю, Етьєн знайде мене раніше, ніж ви закінчите фразу. І вас. І її, — вона кивнула на Ноемі. — Він не зупиниться. Я знаю його. Він не злий, він гірший. Він переконаний, що чинить правильно.

— Він убив вашу доньку.

— Я знаю. — Голос її не здригнувся. — Тому й не можу.

Люсьєн нічого не відповів. Він дивився на неї й розумів, що вона права й не права водночас: що страх буває сильнішим за любов, що любов іноді живе саме у страху, і що немає сенсу вимагати від старої жінки того, на що не вистачає сил у молодих.

— Тоді ось що, — сказала Ізабель, помовчавши. — Я скажу вам те, що знаю. Решту дві вирізки, Рів'єра та Поля. Арман Фабре перед смертю приходив до мене. Це було у дев'ятнадцятому, за місяць до того, як він злягнув. Сказав: «Вони на студії. У темній кімнаті. Там, де Маршан проявляв свої плівки, і там, де нічого не згоріло». Я не зрозуміла тоді. А тепер, здається, розумію.

— Темна кімната? — перепитав Люсьєн.

— Проявочна. Лабораторія кольору. Вона в найстарішому корпусі, під сховищем. Там батько моє дитинство прожив, там знайшов свій зелений. Коли студія згоріла, вогонь не дістався до підвалів. Але туди не можна потрапити інакше, як через сховище. Через те саме, де загинув Поль.

— Сховище опечатане, — сказала Ноемі. — Будівлю готують до зносу.

— Отже, вам доведеться поспішити. — Ізабель провела долонею по обличчю, ніби змахнула павутину. — Прошу вас про одне. Якщо знайдете те, що залишив Поль, не показуйте мені одразу. Мені треба звикнути до його голосу.

— Ключ тепер ваш. А мені пора годувати квіти.

Вони вийшли на веранду. Гіацинти сяяли в шибках, як маленькі місяці. На порозі Люсьєн обернувся. Ізабель стояла в дверях, суха, пряма, з косою через плече, і дивилася на них. Чайки кричали над скелями. Удалині ходили сірі хвилі.

— Дякую, — сказав він.

— За що?

— За те, що залишилися.

Вона злегка кивнула й зачинила двері.