Бабуся Марі-Анж

Притулок Сент-Анж стояв на околиці Сен-Вереля, там, де місто втрачало впевненість і розпадалося на городи та пустирі. Двоповерхова будівля із сірого каменю з довгим критим ґанком і садочком, у якому взимку не росло нічого, крім підстриженого самшиту. На воротах висіла табличка з гербом Фонду Делькур. Люсьєн прочитав її й нічого не сказав.

— Не дивіться так, — тихо промовила Ноемі. Вона йшла поруч, у темному пальті, із шарфом, що закривав підборіддя. — Табличка — це просто табличка. Бабуся називає її «ярликом на корові».

— Вона знає, що ви привезли гостя?

— Я вчора дзвонила. Сказала: «Бабусю, прийде одна людина, вона хоче спитати про шістдесят шостий». Вона довго мовчала. Потім відповіла: «Принеси мені вишневого варення й одягни пристойну блузку».

Він мимоволі всміхнувся. Останніми днями це траплялося з ним дедалі частіше, і завжди поруч із Ноемі.

Після тієї ночі, після розмови в її кімнаті, між ними встановилося крихке перемир'я. Не прощення: він ще не був готовий, але й не віддалення. Вони розмовляли обережно, як розмовляють люди, що ступають по тонкому льоду й знають, що лід витримає, якщо не робити зайвих рухів. Уранці вона принесла йому каву. Він подякував. Вона здригнулася, ніби від несподіванки.

У холі притулку пахло вареною капустою й дезінфекцією. За стійкою сиділа медсестра з жорстким обличчям і товстою косою, покладеною навколо голови. Вона подивилася на Ноемі довгим поглядом.

— Мадемуазель Арно. Сьогодні ви з гостем.

— Це друг, — сказала Ноемі.

— Вам відомі правила: двоє відвідувачів одночасно. Раджу не втомлювати мадам Лакруа. І месьє Годен цікавився, хто до неї ходить.

Ноемі не змінилася на обличчі, але Люсьєн почув, як у неї перехопило подих.

— Дякую, мадам Корне. Ми недовго.

Вони пройшли довгим коридором із лінолеумом кольору жовтого піску. Кімната номер сімнадцять розташовувалася в самому кінці, біля вікна, що виходило на пустир. Ноемі постукала й, не чекаючи відповіді, відчинила двері.

— Заходь, — пролунав звідти голос, несподівано дзвінкий. — Не товчись на порозі. Я не кусаюся. Зубів немає.

Марі-Анж Лакруа сиділа в кріслі біля вікна, вся закутана у вовняну хустку, маленька, висохла, з обличчям, на якому, як на старій мапі, відбилися всі дороги. Але очі в неї були живі, темні, гострі, з тими самими рухливими бровами, які Люсьєн бачив на кадрі. Їй було вісімдесят вісім, а дивилася вона так, ніби їй, як і раніше, двадцять вісім, і вона, як і раніше, готова сказати все в камеру.

— Ти той удівець? — спитала вона, не вітаючись.

— Люсьєн Вайян, мадам.

— Це я знаю. Дружина в тебе була Руссель, а насправді Маршан. Ну так. Сідай. Ноемі, дай йому стілець. І не дивися на мене так: я нічого не забула.

Ноемі мовчки присунула стілець. Потім сіла на край ліжка, склала руки на колінах і опустила очі.

Стара перевела погляд із неї на Люсьєна, потім знову на неї й раптом сказала:

— Ти йому все розповіла про Фонд. Про Годена. Про те, як я їм заборгувала.

— Бабусю…

— Не виправдовуйся. Я не сержуся. — Марі-Анж простягла суху руку й поклала на її долоню. — Страх — це теж спосіб любити. Тільки незручний.

Ноемі закусила губу, і Люсьєн побачив, як тремтять її плечі. Він хотів відвернутися, щоб не заважати, але стара вже знову дивилася на нього.

— Ну? — сказала вона. — Питай.

Він давно готувався до цієї розмови. Усю дорогу вигадував, із чого почати, як підійти, щоб не сполохати, не відштовхнути. Але зараз усі заготовлені слова вилетіли з голови. Він згадав, що на кадрі ця жінка говорила, дивлячись у камеру, і чекала, що хтось прочитає, і наприкінці вимовила ще одне слово, яке Тео не зміг розібрати. «Правильне питання». Він прочитав у її обличчі щось підказане інтуїцією.

— Мадам, — сказав він. — Що ви зберегли?

Стара завмерла. Потім на її губах з'явилася усмішка, повільна, широка, як світанок над болотом.

— Шістдесят років, — промовила вона. — Шістдесят років я чекала, що хтось спитає саме так. Не «що ви знаєте». Не «що ви бачили». А «що ви зберегли». — Вона повернулася до Ноемі. — Принеси з шафи коробку з-під черевиків. Під ковдрами.

Ноемі підвелася, підійшла до вузької шафи в кутку й вийняла з-під стосу пледів взуттєву коробку, перев'язану мотузком. А разом із нею, з-за неї, показався краєчок полотняної сумки: тієї самої. Люсьєн упізнав її.

— Вони тут, — сказав він тихо. — Плівки.

— Тут, — підтвердила Марі-Анж із нескритою насолодою. — Моя онука принесла мені сумку й сказала: «Бабусю, нехай постоїть». Я не питала. Я тільки подумала: якщо вже ховати, то в найдурнішому місці. Там, де їх шукати не стануть.

— Під носом у Фонду, — пробурмотів Люсьєн.

— У них надто гарні манери, — пирхнула стара. — Не стануть нишпорити в речах старої хворої жінки. Вони вважають нас меблями.

Ноемі поставила коробку на коліна бабусі. Та розв'язала мотузок і підняла кришку. Усередині лежали охайні стоси пожовклих аркушів, списаних чорнилом, олівцем, кольоровим чорнилом і знову чорнилом. Десятки аркушів. На кожному один і той самий підпис, написаний по-різному: спочатку невпевнено, потім трохи сміливіше, потім швидко, ніби писала одна рука, що поступово вчилася бути іншою. «М. Маршан. М. Маршан. М. Маршан».

— Еміль Ардуен, — сказала Марі-Анж. — Секретар Гастона. За тиждень він змарнував на це сорок аркушів. Я знайшла їх у кошику для сміття в бухгалтерії, бо в мене була звичка перевіряти, що викидають. Підклала до своїх книг. У день весілля віднесла Арманові Фабре. Він сказав: «Поки не треба. Нехай полежить». А за рік повернув назад, після всього, що трапилося. Сказав: «Бережи».

Люсьєн узяв верхній аркуш. Підписи були майже невідрізненні від справжніх. Але на одному з аркушів, унизу, червоним олівцем стояла помітка: «№ 17. Ось. Годиться. 12.III». І дата: за два дні до чотирнадцятого березня п'ятдесят другого року.

— Цього досить для суду? — спитав він.

— Для суду, можливо, ні. Давність. Для людей досить. — Марі-Анж охайно закрила коробку. — Там було п'ятеро. Нас знімали в день весілля так, щоб ніхто не чув. Поль придумав. Він стояв за камерою й показував нам жестом, коли починати. Ми говорили тихо, самими губами, а Арман знімав. Страшно було до нудоти. Ми всі знали, що Гастон накаже стежити за нами. І що після весілля нас розрахують.

— Вас розрахували?

— Через місяць. Усіх п'ятьох. Крім Поля, звісно. Перрена виставили в Нант. Ріго залишили в кінотеатрі, але на половинному окладі. Рів'єр поїхав до Парижа й там пропав. Мене перевели в архів із пониженням. — Вона знизала плечима. — Але це вже дрібниці.

Люсьєн мовчки слухав. Із-за вікна долинав гавкіт сусідського пса, хрип радіо з сусідньої кімнати, і від цих простих звуків те, що відбувалося, здавалося ще більш нереальним.

— Мадам, — сказав він. — Поль сказав щось наприкінці? Ми знайшли тільки три вирізки. Тео Ланглуа, той, що читає по губах, каже, що в Поля має бути найважливіша фраза.

— У Поля, — повільно повторила стара. — Так. Він мав говорити останнім. Він говорив щось Ізабель. Але Арман потім сказав мені: «Не шукай. Якщо вони знайдуть, почнуть убивати».

— Вони вбили Поля.

Марі-Анж подивилася на нього довгим, важким поглядом.

— Я знаю, — сказала вона. — Не знала тільки, хто. Тепер знаю.

У кімнаті стало тихо. Ноемі й далі сиділа на краю ліжка, і по її обличчю текли безгучні сльози. Люсьєн нахилився й, не думаючи, накрив її руку своєю. Вона здригнулася, але не відняла. Її пальці під його долонею були теплі й зовсім маленькі.

— Розкажіть про Ізабель, — попросив він. — Що з нею сталося? Її знайшли в сімдесят дев'ятому? У вісімдесят першому?

— Її знайшли, — сухо сказала Марі-Анж. — У тому вигляді, в якому хотіли показати. А я не повірила.

— Чому?

— Тому що в дві тисячі двадцять першому, на похороні Оділь, я бачила її.

Люсьєн завмер.

— Ноемі возила мене. Оділь була подругою моєї молодості, ми разом працювали на студії. Я сиділа у візку біля стіни, а на дальньому краю цвинтаря, під кипарисами, стояла стара жінка в чорній хустці. Спиралася на ціпок. Не підходила. І мені раптом здалося: ці плечі. Цей нахил голови. Я дивилася на неї всю службу, а коли стали засипати труну, вона повернулася, і я побачила очі. Ті самі. Я б упізнала їх у пеклі.

— Ви не підійшли?

— Я не змогла. Ноги не слухаються, а колеса загрузли. Коли я нарешті розвернулася, її вже не було. — Стара зітхнула. — Але я знаю, що бачила. Живу. Сиву. Їй зараз років вісімдесят два.

— Де вона може жити?

— Не знаю. — Марі-Анж похитала головою. — Але Ізабель завжди казала, що мріє жити біля маяка. «Щоб світло було своє, не казенне», — сміялася. Коли ми працювали, вона малювала на полях бухгалтерських книг маленькі маяки. Я думала, це просто дитяча примха. — Вона раптом примружилася. — А ще вона обожнювала білі гіацинти. Тільки їх. Казала, що батько вирощував такі на підвіконні лабораторії і що вони пахнуть чистими реактивами.

Люсьєн відчув, як йому стиснуло горло.

— Мадам, — сказав він ледь чутно. — Білі гіацинти щомісяця з'являються на могилі моєї дружини.

Стара заплющила очі. Коли вона розплющила їх знову, в них блищали сльози.

— Тоді вона жива, — прошепотіла вона. — І вона поруч.

Вони ще довго сиділи в кімнаті, доки за вікном не стало смеркатися. Марі-Анж розповідала про п'ятдесяті, про запах студійної фарби, про те, як Марсель Маршан, високий, неуважний, із вічними плямами реактивів на рукавах, щоранку приносив їй на лічильний стіл квітку з лабораторії, і як увесь відділ знав, що він закоханий не в неї, а в колір. Вона сміялася, витирала очі хусточкою, знову сміялася. Люсьєн слухав і розумів, що немає нічого живішого, ніж пам'ять, яка нарешті знайшла слухача.

Коли стали прощатися, Марі-Анж узяла його за руку.

— Ти любив її? — спитала вона.

— Дружину?

— Так.

— Дужче за життя.

— Тоді не зупиняйся. — Вона стисла його пальці з несподіваною силою. — І заберіть сумку сьогодні ж. Вони були тут учора. Питали, хто мої гості. А сестра на посту, ця Корне, вічно комусь дзвонить, щойно я чхну.

Ноемі кивнула й дістала з шафи полотняну сумку. Марі-Анж поцілувала її в чоло й щось прошепотіла на вухо, коротко, швидко, як молитву. Ноемі притулилася щокою до її плеча.

У холі медсестра Корне розмовляла по телефону, повернувшись до них спиною. Почувши кроки, вона квапливо поклала слухавку й розтягла обличчя в усмішку:

— Уже йдете? А я саме хотіла вам сказати: мадам Лакруа так пожвавішала після вашого візиту. Це чудово.

— Дякую, — відповіла Ноемі, не дивлячись на неї.

Вони вийшли на ґанок. Було зовсім темно. Над пустирем стояв каламутний місяць, і з моря віяв вологий вітер. Люсьєн притримав хвіртку, пропускаючи Ноемі, і раптом помітив на дорозі, метрів за п'ятдесят, темну машину з вимкненими фарами.

— Не оглядайтеся, — сказав він тихо. — Ходімо.

— Вони?

— Не знаю. Просто йдіть.

Вони йшли швидко, не розмовляючи, доки не звернули за ріг. Тоді Люсьєн зупинився, притиснув Ноемі до стіни й кілька секунд слухав, як б'ється в неї серце: швидко, часто, як у птаха.

— Завтра, — сказав він. — Завтра ми їдемо на мис Гризель. До маяка.

— Ви думаєте, вона там?

— Я думаю, що моя дружина записувала «повітря» на маяку за п'ять днів до смерті. І що на цьому записі хтось співав колискову.