Друга й третя

Друга вирізка знайшлася за день і виявилася навіть скромнішою за першу. Вона лежала не під лідером, а всередині картонної серцевини котушки: акуратно згорнута в трубочку, вставлена в порожнисту трубу так щільно, що зовні її не можна було помітити. Люсьєн знайшов її за слабким деренчанням, коли струснув котушку, і перші секунди стояв над нею, як над знайденим у піску гніздечком. На кришці банки був червоний кружечок із чорточкою. На етикетці значилося: «Свято вилову, Сен-Верель, 1962».

Вони знову прийшли до Тео вранці, втрьох: Ноемі піднімалася сходами останньою, тримаючи в руках коробку, як пиріг, який боїться впустити. Старий зустрів їх біля дверей, ніби чекав саме цієї години. На вікні в клітці цвірінькала якась пташка, якої раніше не було. Тео пояснив, що голуб образився й пішов до сусідів, а він завів канарку про всяк випадок.

Він дивився другу вирізку довго. Молода жінка у світлій сукні стояла на церковному подвір'ї й говорила в камеру, нервово смикаючи пасок сумочки. Обличчя тонке, уважне, з темними рухливими бровами. Вона не усміхалася, але в обличчі була рішучість людини, яка давно чекала нагоди.

— «Мене звати Марі-Анж Лакруа, — читав Тео, дивлячись їй на губи. — Я бухгалтер студії „Естюер". Підпис на папері про передачу прав не належить Марселю Маршану. Я бачила на власні очі, як секретар Еміль Ардуен цілий тиждень до чотирнадцятого березня переписував цей підпис на аркушах із моєї робочої книги, знову і знову, доки рука не запам'ятала. Ці аркуші я зберегла. Вони в мене. Поки я жива, не віддам їх нікому, окрім того, хто спитає правильно».

Тео зупинився.

— Далі вона вимовляє ще одне слово, я не можу його розібрати. Два склади. Може бути, ім'я. Може бути, місце.

У кімнаті повисла тиша. Люсьєн подивився на екран, на обличчя молодої жінки, застигле на останньому кадрі, і раптом відчув дивне почуття: що він знає ці брови. Але звідки, не зрозумів.

Він хотів сказати щось про аркуші, про те, що людина, яка пише «не віддам нікому», напевно передала їх у надійні руки, і тут почув за спиною придушений звук. Обернувся. Ноемі стояла біля стіни, бліда, як крейда, з притиснутою до грудей рукою.

— Ноемі?

— Вибачте. — Вона усміхнулася так, як усміхаються в аварійному літаку. — Мені недобре. Я… удома не снідала. Здається, тиск.

— Присядьте.

— Ні-ні, мені треба на повітря. Я збігаю в пекарню. Я скоро.

Вона вийшла майже бігом, і сходами простукотіли квапливі кроки. Люсьєн дивився їй услід і намагався зрозуміти, що пропустив. В її очах, коли вона відвернулася, він побачив не слабкість, а страх. Не за себе. За когось.

— Лакруа, — сказав Тео півголосом. Він і далі дивився на стіну, але Люсьєн зрозумів, що той помітив усе. — Прізвище не рідкісне. Але в цьому місті всі одне одному рідня.

— Вона могла злякатися, — сказав Люсьєн. — Для Ноемі це просто ще один страх. Ця історія всіх нас лякає.

— Так, — озвався Тео. — Але хіба вона злякалася, коли почула про Делькура? Коли почула про злодійство та пожежі? Ні. Вона злякалася тільки імені.

Люсьєн промовчав. У глибині душі він знав, що старий має рацію. Але тривожити Ноемі розпитуваннями він не хотів. Він поки не розбирався в тому, що вона значила для нього: не друг, не колега. Просто людина, поруч із якою дихати стало легше.

Ключ із біркою «Р — 14» лежав у нагрудній кишені, і Люсьєн згадав про нього лише ввечері. Він дістав його й деякий час розглядав на долоні. Потім узяв телефон і набрав номер Ноемі. Гудки. Ще гудки. Автовідповідач. Він сказав у слухавку кілька слів, обережно, як кладуть руку на плече сплячого: «Якщо захочете поговорити, я поруч». Потім поклав телефон і пішов до «Ромарена».

Кінотеатр «Ромарен» стояв у провулку за рибним ринком, осторонь туристичних стежок, і виглядав так, як виглядають будинки, які забули знести. Фасад у стилі початку двадцятого століття, з ліпними гірляндами й облупленим написом «Cinéma». Двері були забиті дошками. Але в бічній стіні, там, де колись був службовий вхід, висіли залізні дверцята, і замок на ній давно поржавів.

Люсьєн постояв у темному провулку, прислухаючись. Десь далеко гавкав пес, і на ринку хтось завантажував ящики. Потім він штовхнув дверцята плечем, і вони з жалісним скрипом піддалися.

Усередині пахло пліснявою, мишами та пилом багатьох років. Він запалив ліхтар. Вузький коридор вивів його в глядацьку залу, і в нього мимоволі перехопило подих. Зала була величезна. Ряди червоних оксамитових крісел, вицвілих до рожевого, з обірваними поручнями. Балкон із різьбленою балюстрадою. Ліпна стеля, місцями обвалена, і крізь діри падали вузькі смуги синього нічного світла, як промені прожекторів у порожньому театрі. В глибині, на сцені, висів екран, рваний, із величезною дірою посередині.

Сюди колись приходило все місто. Тут, напевно, Еліана могла б зупинитися й сказати, що відчуває, як дім дихає. Люсьєн прислухався. Нічого. Лише далеке крапання води й обережний шурхіт десь під стелею: голуби.

Драбина на балкон скрипіла під ногами. Двері в проекційну були на другому ярусі, за балконом, обиті бляхою. Він відчинив їх тим самим ключем: замки в «Ромарені» колись робили за одним зразком. За дверима виявилася вузька кімната з двома віконцями в залу та величезним, як паровоз, проектором «Сімплекс», накритим простирадлом. Уздовж стіни тягнувся ряд залізних шафок, пронумерованих білою фарбою.

Він знайшов чотирнадцяту. Приклав ключ, повернув. Замок клацнув зі зітханням.

У шафці на гачку висів робочий халат сірого кольору, вилинялий, із плямами машинного мастила. На полиці стояла бляшана банка з-під чаю, перев'язана гумкою. А під нею лежала тонка записка, давно пожовкла, написана олівцем рукою недосвідченого писаря:

«Тому, хто прийде з ключем. Вибач, що не встиг сказати інакше. Т. Р.»

Люсьєн дістав банку, зняв гумку, розкрив кришку. Усередині, згорнута тугим колечком, лежала плівка. На кінці виднілася знайома зелень.

Він зібрався був сісти й подивитися вирізку на місці, але в цей момент унизу, в залі, щось стукнуло. Люсьєн завмер. Звук був ясний, певний: так стукає каблук по дереву. Раз. Другий. Потім кроки. Повільні, рівні, неквапливі, як у людини, яка знає, що її чекають.

Він погасив ліхтар. Стояв у цілковитій темряві, притискаючись спиною до залізної шафки, і слухав. Кроки дійшли до середини зали й стихли. Тиша. Потім сухий голос, не гучний, але чіткий, пролунав із темряви, звідкись із партеру:

— Месьє Вайян. Я знаю, що ви там.

Це був не Годен. Голос належав людині молодшій, із легким південним акцентом.

— Мене просили приглянути за вами. Ви не образитеся? Я просто хочу переконатися, що ви не впадете зі сходів. Будівля аварійна.

Люсьєн не відповів. Він тихо поставив банку в кишеню куртки, застебнув блискавку й безшумно прослизнув уздовж стіни до віконця проекційної. Визирнув. У тьмяному світлі, що падало зверху крізь діру, він розрізнив у партері чоловічу постать: кремезний чоловік у темній куртці стояв біля самої сцени й дивився вгору.

— Месьє Вайян, — повторив чоловік. — Мені не потрібно нічого, крім розмови.

Люсьєн відступив у глиб кімнати. На стіні, біля дверей, висіла стара пожежна драбина, що вела на дах. Вікно над нею було забите, але не наглухо. Він штовхнув раму, і вона піддалася. За хвилину він уже стояв на похилому даху «Ромарена», серед труб і іржавих антен, під холодним зоряним небом. Унизу, в провулку, горів єдиний ліхтар. Він спустився водостічною трубою, на ходу обдерши долоню, і безшумно пішов геть, поки чоловік у залі, напевно, все ще розмовляв із порожнечею.

Додому він не пішов. Ішов до світанку порожніми вулицями, набережною, повз рибальські човни, і кожні сто метрів озирався. До шостої ранку ноги принесли його на вулицю Палітурників, і Тео відчинив йому так само мовчки, як і раніше.

Третю вирізку вони прочитали за сніданком. Тео пив чай і дивився на стіну, де на білому екрані рухався сивий чоловік у робочому піджаку. Обличчя в нього було втомлене, з глибокими зморшками й важким підборіддям, а в руках він тримав келих, крутячи його в пальцях.

— «Я, Тома Ріго, кіномеханік кінотеатру „Ромарен". У травні п'ятдесят другого року месьє Гастон Делькур наказав мені спалити всі пробні котушки Маршана. Шістдесят котушок. У печі за кінотеатром. Він стояв поруч і рахував. Я спалив. Відтоді мені сниться запах палаючого кольору. Той, хто дивиться це, знайте: це були не плівки. Це було чиєсь життя».

Старий замовк. Стрічка закінчилася. На стіні залишилося чисте світло.

— Він говорить про колір, як про людину, — тихо сказав Тео.

— Для нього так воно й було, — відповів Люсьєн.

Вони перезирнулися. Три вирізки з п'яти. Троє людей, які сорок років тому беззвучно розповіли правду, і жоден із них не дожив до того дня, коли її можна було вимовити вголос.

Телефон у кишені завібрував. Люсьєн дістав його. Одне повідомлення від Ноемі, без привітання, без пояснень: «Мені потрібен час. Вибачте. Не шукайте мене сьогодні».

Він перечитав його двічі. Потім прибрав телефон, потер долоню, обдерту об водостічну трубу, і подумав, що в кожного в цій історії є своя таємниця. Просто деякі з них приходять пізніше за інші.